Він розумів, що без Моріса й без Тенка йому довелося б гнити в камерах Санта-Пенья. А тепер він майже в абсолютній безпеці, має все необхідне й скоро налагодить зв’язок із Катрен через вірного шофера Тенка — Фердінанда.
…Терпіння Лосса й бездоганна робота в лабораторії скоро були нагороджені. А, може, просто Алессанд-ро сподобався вченому, і той після сумної розлуки з асистентом захотів поділитися прихованими думками й мріями з живою душею.
Одного вечора професор, перевіривши розчини, які готував Лосс, не пішов, як звичайно, з лабораторії. Він підійшов до вікна, кілька хвилин дивився на темні каштани в саду, які повільно колихалися на тлі нічного неба, й тихо сказав:
— Алессандро, ви, напевне, ображаєтесь на мене?
Лосс здивовано глянув на спину вченого. Серце його радісно затріпотіло. Ось воно. Ось, здається, роз-криття таємниці. Старий це витримав самотності.
— Чому? — стримуючи хвилювання, запитав Лосс. — Навпаки, сеньйоре професор, я вам вдячний.
— Киньте, — махнув рукою Тенк. — Це дрібниці. Я просто виконав прохання Моріса. Я знаю… ви здіб-на людина… І розумна. Вам важко сидіти над розчинами та формулами, не знаючи кінцевої мети. Я розумію все це. Але до певного часу я не міг відкрити вам усього… Я приглядався до вас.
— Ну й що ж? — тамуючи подих, запитав Лосс.
— Мені здається, що ви порядна людина. Крім того, за вас ручався Потр. А це багато значить. Я розповім вам дещо. Слова вимагати не буду.
— Сеньйоре професор! — гаряче вигукнув Лосс. — Ніколи, нікому…
— Гаразд, гаразд. Я вірю. Отже, слухайте…
Заклавши руки за спину, Тенк закрокував по лабораторії, похиливши голову, ніби розглядав щось на під-лозі. Зупинився біля вимикача, погасив світло.
— Ви не запротестуєте, якщо я говоритиму в темряві? — запитав він.
— О, ні!
— От і добре. Люблю темряву. В ній відчувається якась таємничість. Коли світить сонце або електрична лампочка, все здається буденним, звичайним. А погляньте-но хоча б на оці каштани… Бачите, це вже не просто дерева, відомі вам. У темряві вони мені здаються живими істотами, казковими примарами… їхні віти скидаються на руки, які ворушаться в пітьмі, простягають довкола безформні пальці, ніби прохають допомоги. Ін-коли мені здається, що вони скаржаться на природу за те, що їм вічно призначено сидіти на місці без можливо-сті зрушити з землі… Непорушність і безмовність — страшна кара.
Алессандро всміхнувся. Ще б пак. Кому знати про те краще, ніж йому. Каторжна тюрма — найкраща ілю-страція до слів професора. Але нащо ці довжелезні тиради? Вони не здавалися Лоссу божевільними, та все ж дивно чути такі думки від ученого, який працює над фізичними проблемами.
Тенк на мить замовк, зупинився біля вікна, його силует чітко вирізнявся на блідому чотирикутнику. По-тім він знову задумливо заговорив:
— Темрява… Я часто думав над цим… Чому люди здебільшого бояться її? Хіба не так? Коли ми бачимо сонце, дерева, людей, коли нас оточують видимі речі, звичні змалку, ми сприймаємо все це, як необхідне, зро-зуміле, буденне… Та інакше поводить себе людина в темряві. Найсміливіші люди почувають себе не зовсім упевнено вночі. Знаючи, що навколо все спокійно, ви озираєтесь, ідучи поночі пустельними місцями. Чим без-людніше місце, тим лякливішою стає людина… Чому? Здається, все мусило б бути навпаки?
Мабуть, тому, що в промені — тільки нікчемна частина справжнього світу. До нього ми звикаємо, вважа-ємо його єдиносущим. Але в темряві людина підсвідомо відчуває існування поряд із собою безлічі інших суб-станцій… Так, так. Не дивуйтесь! Промінь, те, що бачимо навколо, — це тільки малесенька частина електромагнітного спектра. А безліч інших випромінювань, а гравітація, а магнітні поля, а енергія ядра, а безконечна кількість тих сил чи проявів матерії, про які ми нічого не знаємо. Ви розумієте, наскільки обмежена людина, маючи так мало почуттів? Правда, в неї є мозок. Дякуючи йому, людина мислить абстрактно. Але все-таки при-рода або, коли хочете, Бог образливо мало дали можливостей пізнати світ і себе. Людина якраз нещаслива тому, що бачить світло. Парадокс? Ні. Краще б вона бачила темряву — безконечні океани темряви, що ховають у собі дивовижні скарби знання…
І ось, уявіть собі — раптом чи не раптом — люди одержать можливість бачити, відчувати все те, що хо-вається від нас у темряві. Я кажу не про технічні можливості посилювати наші природні почуття. Ні. Це вже робиться тепер. Я кажу про проникнення в такі сфери, де поки що безсилі наші органи почуттів… Можливо, тут доведеться переробляти наше єство, нашу фізичну структуру.
Професор чорною тінню зупинився перед кріслом Лосса, навис над ним.
— Чому ми так турбуємось про свій живіт, про своє тіло? І чому ми образливо мало думаємо про своє місце в світі? О, якби люди розуміли, що вони нічим не відрізняються від звичайної свині, коли займаються тільки особистим матеріальним добробутом. О, які вони жалюгідні, коли метушаться в клоаках своїх міст, квартир, будуючи кубла й за рахунок інших вбираючи їх.
Людина!.. Вона народжується на світ з відкритими очима. Людина покликана розгадати велику мудрість світу, пізнати смисл свого народження, розвивати священні знання предків далі, до безконечності. А замість цього — нікчемний, міщанський практицизм, життя, позбавлене мети або прикрашене примарними ідеями. О боже! Яка ганьба! Очі твої, людино, вбирають в себе не мудрість, не великий смисл існування, вони стають схожими на згаслі світильники, а душа сповнюється холодом, брудом, мерзенністю. Що ж можна вимагати від такої людини, коли світ від самого народження закрив її очі покривалом облуди?
Алессандро нетерпляче заворушився в кріслі, важко зітхнув. Чи не його має на увазі професор? Все це вірно — життя, умови, люди штовхнули Лосса на дорогу злочинів. Але чому вчений так далеко залазить? Він, напевне, забув, про що почав.
Тенк різко повернувся до Лосса.
— Ви, звичайно, вважаєте, що я ухилився від теми?
— Ні, ні, — поквапливо відповів Алессандро.
— Не заперечуйте — бачу… Але це не так, я не ухилився. Ну, трохи розпатякався, але вів до одного й того ж. Треба розширити для людини можливості пізнання світу. Розширити ту вузеньку смугу, яку вам зали-шила природа. Я ще з дитинства думав над цим. А юнаком почав серйозно готуватися до боротьби з природою… Отже я розповім вам про свій винахід, про свою роботу. Вважаю, що не помилюсь, коли скажу: мій ви-нахід возвеличить людину!
Алессандро весь перетворився на увагу. Зараз почнеться головне. Що ж саме? Згораючи від нетерпіння, Лосс слідкував очима за професором. А той, похитуючись на ногах, стояв біля вікна, задумливо дивлячись на молодик, який саме виходив на небосхил над садом. Тенк ніби вагався — говорити чи не говорити.
Та ось професор повернувся до Лосса й знову тихо заговорив:
— Я почав із проникнення в тверду речовину… Ви розумієте, про що йдеться? Не про те, щоб речовина розступалася перед нами, як, скажімо, повітря або рідина. Ні. Я думав над тим, щоб тверде проходило крізь тверде, не взаємодіючи між собою. Теоретично це було нескладним. Що таке тверда речовина? Це агрегатні скупчення елементарних часток матерії, де через температурні та інші умови атоми займають більш-менш стале положення. Молекулярно-кристалічна структура твердої речовини відносно незмінна й компактна. Відштовху-вальна сила електростатичних полів атома створює ефект непроникливості, твердості. Крім того, в цьому ж плані діють сили молекулярного та ядерного зчеплення… Але фактично елементарні частки, з яких складають-ся атоми й молекули тіла, знаходяться одна від одної на величезних відстанях: між ними такі ж простори пусто-ти, як між планетами.
Отже, треба було виконати основне завдання — ліквідувати відштовхувальну силу електростатичних по-лів атома. Довгі роки пошуків, невдач, розчарувань… навіть зневіри. Так, так. Було всього. Нарешті, недавно прийшов перший успіх.
Алессандро подався вперед.
— Ви хочете сказати, що винайшли…
— Так, — жваво підхопив професор. — Я винайшов радоній — препарат, за допомогою якого можна проникати в тверду речовину. Певною кількістю радонію треба покрити будь-який предмет, і тоді він уже змі-нює свої властивості по відношенню до звичайної речовини. При наближенні піддослідної речовини до звичай-ної їхні атоми, вірніше поля атомів, взаємно нейтралізуються, й елементарні частки вільно проходять в своєрід-них "міжзоряних" просторах матерії… Препарат діє тільки на певну кількість матерії. Я вирахував, скільки по-трібно вживати радонію на кожен кілограм… Два міліграми. Отже, якщо, наприклад, людина важить з одягом сто кілограмів, то, щоб зробити її проникливою, треба вжити двісті міліграмів радонію.
Подумайте, які можливості відкриваються перед людьми, якщо використати такі незвичайні якості пре-парату. Проникливі машини, які проходять майже до центра Землі, ракети, які не бояться зустрічі з метеорами, добування корисних копалин із будь-яких глибин…
— Так ось про що мріяв Моріс? — вихопилося в Алессандро. — Він мені розповідав про те саме в тюрмі.
— Так, так, — згодився вчений. — Він знав про це. Навіть більше того, він перший випробував препарат.
— Значить, — схвильовано прошепотів Лосс, — він тоді вийшов із тюрми за допомогою радонію?
— Вірно.
— Я так і думав… Правда, іноді мені здавалося, що Моріс жартував. Такі незвичайні ідеї…
— Як бачите, це не жарт. Але я вам скажу більше — радоній не годиться для вищезгаданих цілей.
— Як не годиться? — розгубився Алессандро. — Ви смієтеся паді мною?
— Ні, ні. Я говорю цілком серйозно. Справа в тому, що прониклива людина такого типу не зможе діяти. Справді, подумайте… Барабанні перетинки людини не будуть коливатися від звуків, бо частки повітря вільно проходитимуть крізь молекули вуха. Значить, людина стане глухою. Язик не зможе викликати коливань повіт-ря. Отже, людина стане німою… Людина не зможе їсти, їй важко буде дихати. Крім того, на неї впливатиме тяжіння землі, й вона, незважаючи на деяку відштовхувальну силу ядерних полів, неминуче провалиться в ґрунт… Коротше, така людина загине.
— А як же Потр? Він же…
— Я поясню. Моріс був проникливим усього кілька хвилин. Це був великий ризик, на який міг піти тіль-ки вчений.