Він пропаде… Що з твоїх пошуків для людей? А твоя музика, твоя гра стали б насолодою для багатьох душ.
Піфагор схопив руки учителя в свої долоні, притиснув їх до грудей.
— Збагни, учителю, мої думи! Якщо нема Істини — то нащо мені слава, і талант, і пошана людська? Краще згорю, як Фаетон[8] на батьківській колісниці в небі…
— Так воно й буде, — сумовито похитав головою Гермадамас. — Так воно й буде. Та перечити не стану. Як же ти вирішив жити… як діяти?..
— Поїду з батьком у подорож.
— Куди?
— Лесбос. Потім — Афіни, Дельфи. Може, зустріну мудрих людей… Розшукаю нові стежини…
— На Лесбосі живе Ферекід. Ферекід Сірський. Чув?
— Друг Фалеса?
— Атож. Славетний мудрець. Він мій давній товариш. Можу написати листа до нього. Зайдеш до нього, побесідуєш…
— Ой учителю, чудово! Я так вдячний тобі!..
— Нема за що дякувати. Ще невідомо, чи відкриє він тобі щось нове.
— Все одно. Кожна нова ступінь — все ближче до Істини.
— Ой не так, Піфагоре. Гай-гай, повір мені! Багато лабіринтів, безліч стежинок петляють довкола Істини, і ще жоден з мудреців не стверджував, що бачив її лице…
— Як ти можеш це знати?
— Тобі ще довго жити на цім світі. Переконаєшся сам, друже. Та коли ти втомишся… коли серце твоє знемагатиме в павутині розчарувань — згадай про мене… згадай про старого Гермадамаса, Піфагоре. І згадай про цю ніч…
— Я не забуду, учителю…
Корабель весело біжить морем. Тріпочуть вітрила. Радіють раби — не треба гребти, можна подрімати, схилившись на осоружні весла.
Піфагор стоїть біля борту, кутається у вовняний плащ, не може одвести погляду від обрію. Виринають з блакитної імли і знову щезають скелясті острівці, човни рибалок, чужинецькі трієри-кораблі. Все це схоже на життєвий плин, в якому шукач зустрічає й втрачає безліч явищ, людей і подій. Та десь несподівано має виринути з-за обрію острів, до якого прагне мандрівник. "Така мить настає неодмінно, — думає Піфагор. — Так буде і в мене. Пройду, пропливу, пролечу. І зустріну свою таємницю, почую, побачу…"
На палубі гуляють купці. Вони весело перемовляються, інколи сідають у коло, пригощають один одного, співають легковажних пісень і регочуться з дівчатами, котрі невідомо як опинилися на кораблі.
Мнезарх про щось розмовляє з купцями. Про що? Хіба про гроші? Дзвінкі золоті та срібні кружальця. Вони переходять з рук до рук, викликаючи заздрість, злість, ревнощі, жадобу. Їм байдуже — блискучим ідолам, — що за них здобувають люди: сьогодні шмат м’яса, завтра — раба, післязавтра — мистецьке творіння Мнезарха. Страшно…
Інколи корабель пристає до берега. Мнезарх із сином виходить на майдан, пропонує свою роботу місцевим купцям, торгується.
Піфагор дивиться в байдужі обличчя, в жадібні очі, на тремтливі холодні пальці, що обмацують персні, скриньки, геми[9] з постатями богів та героїв.
Як добре, що він не пішов батьковою стежиною! Працювати дні й ночі для нікчемних крамарів, віддавати талант і тяжку працю заради розпутних багатіїв? Ні, ні! Краще промчати понад землею сонячним променем, відбитися в хвилі морській, в росі дощовій, цілувати квітку польову. Зрячий замилується променем, а сліпий — не побачить! О боги, як мені стати променем?
Потроху розпливаються в різні руки батькові чудо-скарби. Вже нема скриньки з Афродітою, яку так любив Піфагор, вже продано всі геми, розійшлися золоті персні з самоцвітами. Мнезарх задоволений — мандрівка вдала.
Наближається Лесбос, великий багатий острів. Біліють у буйній зелені садів палаци, стрункі колони храмів. Гомінлива юрба на березі, тисячі кораблів у спокійній затоці.
Тривожно. Як зустріне його знаменитий учитель?
Юнак з батьком сходять з корабля, сідають в човна, пливуть до берега. Мнезарх розпитує місцевих жителів про Ферекіда Орського. Галасливі хлоп’ята охоче ведуть гостей до славетного учителя.
У затишку, над морем, привітно дивиться на світ величенька будівля з світло-сірого каменю. Довкола неї сиві зарості оливи, стрункі олеандри, кущі ніжних троянд. Мандрівники поволі підіймаються старовинними кам’яними сходами. Їх зустрічає чорна рабиня, кланяється, зачудовано дивиться великими терновими очима на Піфагора.
— Як сказати господареві? — звучно запитує вона.
— Мнезарх із Самосу, — відповідає батько. — Із сином Піфагором.
Рабиня зникає, обпікши юнака жагучим поглядом. Батько усміхається, киває синові головою.
— Хвилюєшся?
— Не знаю. Не можу збагнути. Доки в дорозі — дивовижні сподівання, надії. Зійшов на берег, підійшов до цього будинку… і вже…
— Що вже?
— Якийсь смуток, батьку. Ніби відчуття, що я не здобуду тут того, що шукаю…
Мнезарх нахмурився, поклав руку на синове плече:
— Я знаю про це. І казав тобі. Ти — як вихор…
Повертається рабиня, мовчки схиляється перед гостями, запрошує до господи. Минувши басейн і мерехтливий водограй, між рядами багряних троянд вони проходять до прохолодної вітальні, заставленої шафами з череп’яними табличками, гемами, астрономічними приладами. В стіні — прохід. В отворі видно небо, море, виноградна лоза з стиглими гронами. Поміж кущами з’являється дебела постать господаря. Він входить до вітальні, пильно оглядає гостей. В нього високе чоло, рідке кучеряве волосся, гордовита постава, гострий погляд сірих очей.
— Мнезарх із Самосу, золотоковач і художник, вітає тебе, славетний Ферекіде, — вклонившись, сказав Мнезарх. — А це — мій син Піфагор.
— Я чув про тебе, Мнезарху, — відповів мудрець. — Радий познайомитися. Яка стежка привела до мене? Чого шукаєте в моїй господі?
Піфагор вийняв листа, мовчки подав господареві. Ферекід взяв його до рук, розгорнув папірус.
— Ага, — усміхнувся він. — Старий Гермадамас згадав товариша. Що ж вирвало його з музикального споглядання світу? Прочитаємо… Он як! Так це ти і є його улюблений учень?
— Так, — скупо відповів юнак.
— Гм… Шукаєш Істину?
— Так.
— Чому вирішив звернутися до мене?
— Твоя слава, учителю, лине по Елладі. Кажуть, що ти був у Єгипті, маєш посвяту у вище знання. І я хочу знати те, що пізнав ти. Інакше не матиму спокою…
— І я прошу за сина, Ферекіде, — мовив Мнезарх. — Допоможи йому. Я буду на Лесбосі тиждень. Хай він побуде у тебе.
— Прийму, — просто відповів Ферекід. — Але не ручаюся, що відкрию тобі Істину. Ти розумієш, Піфагоре?
— Все одно. Я хочу слухати тебе, Ферекіде…
— Не одразу, не одразу, — добродушно всміхнувся мудрець, — погуляй, помилуйся моїми квітами, покупайся в морі…
— Учителю, — запаленівши від хвилювання, мовив юнак, — купатися я міг би й на Самосі, там теж прозора вода і золотий пісок. І квіти в нас є…
— Піфагоре! — скрикнув батько.
— Батьку, коли спраглий мандрівник знаходить джерело — він не бавиться біля нього, а п’є воду. Я хочу пити…
— Мнезарху, не лай його, — тихо сказав Ферекід. — Будемо розмовляти одразу, Піфагоре. Мнезарху, іди робити свої справи. За сина не турбуйся. Сім днів він буде у мене.
Настає вечір. Темніє обрій, наливається гранатовими барвами. Ферекід дає знак, рабиня приносить світильники, запалює. Примхливе полум’я похитується, кидає слабкі відблиски на суворе обличчя мудреця. Він стоїть край широкої балюстради, склавши руки на грудях. Мова його ллється неквапно, урочисто. Піфагор жадібно слухає, намагаючись одразу осмислити почуте, перевірити його вартість вогнем власного сердечного світовідчуття, віри.
— Таким чином ти бачиш, Піфагоре, — розповідає Ферекід, — що світ сотворено з трьох основ: божественної волі, речовини й любові. Справді, куди ми не глянемо, бачимо ті основи: матерію, з якої творяться форми, силу життя, дану богами, яка рухає речовину, і красу людей, рослин, тварин та небесних світил. А краса нічим не може бути породжена, окрім любові. І над усім тим — Зевс, творець і батько, скульптор і господар космосу. Хто жадає осягнути мудрість — повинен стати часткою його волі. Коли син бажає багатством і майстерністю батька опанувати — він здійснює своє бажання любов’ю до батька і послухом його волі. Чи збагнув, Піфагоре?
— Збагнув, — глухо сказав юнак. Він випростався, ніби прокидаючись з глибокої задуми. Очі його стали бездонними, в них відбивалося полум’я світильника. — Дозволь запитати тебе, учителю…
— Запитуй, — ласкаво мовив Ферекід.
— Ти кажеш, учителю, любов… Ти кажеш — божественна воля. А як же тоді ненависть?
— Ненависть? Не розумію…
— Ненависть, учителю, що палахкотить у грудях людей. Зло, що блискає в очах рабів і володарів. Як же тоді смерть, що її жахається все живе?
— Все те — від людського падіння, — зітхнув Ферекід. — Зевс сотворив людей прекрасними. Вони не втрималися на божественному рівні… звідси — все лихо, яке ми бачимо на землі…
— А Прометей?
— Що Прометей?
— Чому Зевс покарав його за те, що титан волів допомогти людям? Отже, царю Олімпу невигідно, щоб його діти жили краще, достойніше?
— Прометей вчинив злочин. Він порушив течію закону.
— А хіба любов поза законом?
— В чому любов Прометея?
— Бажання допомогти іншим — хіба не любов?
— Інколи наші поривання, Піфагоре, здаються нам прекрасними. А вони ведуть до лиха. Ось, наприклад, ти побачив п’яного чоловіка, занедбаного, нікчемного. І замість того, щоб привести його до тями, присоромити, порадити — ти даси йому драхму.[10] Він знову нап’ється і, може, впаде так низько, що звідти його ніхто вже не витягне. Прометей не герой. Він повстав супроти волі Олімпу. Зевс знає, чому люди страждають. Він — батько їм. Коли настане час — творець оновить світ. Ні, Піфагоре, не слід легковажно мислити. Тобі треба глибше заглядати в течію явищ і подій.
— Гаразд, учителю. Гаразд, хай це так. Але ж людей створив Зевс? І все, що притаманне їм, — почуття, серце, розум?
— Безумовно.
— Тоді падіння людей — його вина? Коли в кораблі велика теча — моряки лають майстра, котрий будував корабель.
— Зевс дав своїм дітям волю до вибору.
— І чомусь перемогла гірша частка в людині. Отже, її було більше?
— Ти далеко хочеш зазирнути, Піфагоре! Це небезпечно!
— Я хочу знати мету творення. Де вона? Куди ми йдемо?
— Це знає Зевс.
— А ми? Коли ми дізнаємося про це?
— Хто скаже…
— Коли батько посилає сина до праці, він навчає його, розповідає про мету, доцільність. Невже небесний батько любить своїх дітей менше, ніж земні батьки?
Ферекід промовчав. Замислено дивився на високе чоло юнака, в його палаючі очі.