Хор елементів

Олесь Бердник

Сторінка 2 з 2

Сам Космос є вічний двигун. Тихо, не перебивай. Тепер я мовитиму не про двигун, а про невагомість. Кілька слів про те, як я йшов у своїх пошуках, яким шляхом.

Дід схилився до землі, зірвав блакитну квітку дзвіночка, потім підняв тогорічний гнилий листочок. Те й інше поклав на долоню. Показав мені.

— Чим відрізняється одне від одного? — коротко запитав він.

— Як чим? — розгубився я. — Одне живе, а друге — мертве…

— Різниця не по суті, — строго сказав дід. — Не вмієш глибоко мислити. І те живе, й те. Тут макрожиття, там — мікрожиття. Та й в неорганічних речовинах — теж є житія, тільки на нижчому рівні. Але я не про те. В квітці життя високоорганізоване, в ньому ми маємо більш-менш довгочасну симфонію елементів, які його складають, а в гнилому листку — дисгармонія, порушення мелодії, руйнування симфонії. На цьому принципі будується все в житті-бутті, хлопче. Там, де симфонія, гармонія елементів,— там радість, мир, краса, щастя. Де дисгармонія — там занепад, горе й сваволя.

— І все ж таки…

— Все-таки ти й досі не збагнув. Пояснюю, брате, пояснюю. Я подумав: а чому б не експериментувати над мелодикою металів? Чому б не створити хор металів, симфонію хімічних елементів? Га? Ти дивуєшся? Адже все в світі має семеричну музикальну природу. Звуки семеричну октаву, світло — теж, періодична таблиця Менделєєва — семерична по періодизації. Це закон нашого Всесвіту. Буття — грандіозна мелодія. Чудесно! Зробивши це визначення, я вже знав, що пішов по вірному шляху. О, які перспективи в майбутньому! Симфонії народів, хори планет, співоча природа. Не буде на Землі занепаду, розкладу, гниття. А як важко будувати з земних елементів. Які неоковирні наші машини, будівлі, залізниці, кораблі! Грім, сморід, гази, шум, катастрофи! Яка ж це гармонія! А чому? Тому, що не знайдена мелодія, не віднайдено закон поєднання елементів! Я почав експериментувати, хлопче. Результати були разючими. Помогло те, що я все життя був хіміком. Еге ж, не дивуйся, я не дід-баштанник, як ти гадав, а професор хімії. Прізвище? Та нащо воно тобі? Повернусь, тоді взнаєш. Так от, я винайшов пристрій, ось він, глянь сюди. В цій колбі з’єднуються цівочки мікропилу металів, вони потрапляють в сферу певної мелодики, яку вибираю я. Скрипка з’єднана з цим пристроєм психомагнетичним колектором. Та справа не стільки в звучанні струн, скільки в моїй психічній настройці. Ось так. Відбувається гармонійне поєднання кількох елементів в зовсім нову речовину. Хе-хе! Ти все ще не довіряєш? Чую-чую твою думку. "Старий шизофренік"? Охо-хо! Не заперечуй, бо я все знаю! Пробачаю й на цей раз. Так от я вибрав цілий ряд мелодій, створених в різні епохи, в них крилаті душі прагнули до неба, до простору. Збагнув? У тих піснях і мелодіях закладено психічну енергію польоту. Для тебе це, може, дурниці, а для мене — велика реальність. Ось перед тобою літальний апарат. Нині я закінчив його. І зараз проведу експеримент…

Я не знав, чи мені сміятися, чи вірити. Все, що розповідав дід, було настільки фантастичним і химерним, що я просто розгубився.

— Ех ти, юний дід, — докірливо похитав головою професор. — В двадцять років — і такі всі ви скептики. Боїтеся казки, чудесного, легендарного. Та все навколо нас — легенда. Кожна квітка, кожен метелик, всі ми, сонце і зорі, народження дітей і сум душі за новими таємницями — все це здійснення величної легенди Буття. Просто дивись на навколишнє, не затуляй очі розуму догмами і упередженнями.

— Діду Грицю, — зітхнувши, сказав я. — Гаразд, хай я повірю. Але ж це всупереч законам…

— Яким? — білі брови діда піднялися. — Яким законам?

— Природи…

— А ти з нею говорив? — насмішкувато запитав професор, збираючи начиння на столику. — Знаєш ти про її закони?

— Гм. Оскільки наука дослідила, матерія не може бути невагомою…

— Наука, наука. Таке скажеш! А промені — не матерія? А енергія нашої думки — не матерія? Отже, маса є тимчасова характеристика матерії, яка належить лише певним її агрегатам. Від нас залежить розбити ці агрегати й створити нові, гармонійніші. Я добився цього. Глянь — оці фіолетові шестигранники — синтез земних елементів, хор металів. Я надав їм властивості невагомості. Всередині — звичайний герметичний легенький каркас. Деякі запаси. Мій апарат цілком ізолюється від впливу гравітаційно-магнітної сфери світів. Я стаю незалежним космосом. Куди хочу — туди прямую.

— А двигун? Де двигун?

— Я сам. Моя думка. Що? Ти не довіряєш? Ну й невіглас. Моя система невагома, і навіть незначний потік енергії думки стає рушійною силою. Збагнув? Ні? Ну, коли-небудь збагнеш. Я можу, брате мій, досягти швидкості променя. І перескочити квантову межу. Хе-хе! Добрий горішок! Можу побувати на туманності Андромеди і повернутися назад за одну годину. І ніякого тобі парадоксу часу. Я паную над часом і простором! Ось проекспериментую, повернусь назад, тоді передам мій пристрій в Академію. Хочу намилуватись Космосом донесхочу. А тоді можна й вмирати. Хе-хе… Хоч, правда, я тепер можу стати й безсмертним…

— Ну знаєте, — сказав я, — це вже занадто…

— Занадто? — розсердився дід, схоплюючись з стільця. — Довести тобі? Полетіли разом…

Я отетеріло глянув на нього. Летіти? То він не жартує? А втім, чому б не залізти в цю конуру для розваги. Все стане на свої місця. Я переконаюсь, що маю справу з хворим параноїком!

Дід відчинив широкий люк до кулі, швидко повкидав туди лабораторні прилади, стіл, стільці, намет. Владно вказав пальцем на отвір.

— Сідай.

Я непевно заліз у кулю. Люк глухо тріснув. Мене оточував фіолетовий півморок. Видно було тьмяні обриси дерев, бузкові хмари вгорі. Потім щось сталося. Засяяло сліпуче світло. Зникли стінки, ми повисли ніби в просторі. Я скрикнув, сів кудись з несподіванки.

— Обережно, — сміючись сказав дід, — ти роздушив консерви.

Я підхопився, сів на стілець. Нас підняло в просторі, зелений потік гаїв опинився внизу, блискавично наближалися хмари.

В душі у мене тенькнуло, задрижали литки, на руках виступив холодний піт.

— Не хочу! — скрикнув я. — Боюся!

Ми зупинилися, ринулися вниз. Я ледве не знепритомнів від різких рухів у просторі. Навколо прозорої кулі знову спокійно хиталися дуби. Дід осудливо глянув на мене, покивав головою.

— Гай-гай, брате! Думав я — буде мені попутник в такій цікавій мандрівці. А ти просто заєць. Звичайнісінький зайчисько в людській подобі!

— Я гадав, ви жартуєте, — прошепотів я.

— Ха-ха! — розвеселився дід. — Жарти! Ну що ж, виходь. Гуляй! Ех ти, математику! Я полечу сам. Спочатку на Місяць. Потім на Марс, Юпітер, Уран. А потім, може, і до Центавра доберуся. Або до Сіріуса. Хтозна. Як заманеться! Прощавай! Тримай на пам’ять! Один шестигранник. Щоб не думав, що снилось! Хе-хе! Даси вченим — хай аналізують!..

Я схопив у долоню таємничий метал, він пік мені руку. Я опинився на землі. Люк фіолетової кулі закрився. Ніби метеор, метнувся пристрій у небо, розтанув у синяві, зник.

Я розкрив долоню, щоб поглянути па подарунок. Фіолетовий шестигранник підскочив угору, поплив у простір. Я хотів догнати його, він не давався. Ніби живий, піднявся над деревами, блиснув матовими гранями на сонці і щез. Я ледве не плакав від досади. Роззява! Не зумів навіть невеликої крихітки легенди втримати! Випустив з рук і велике і мале! Яка ганьба!

Мені було соромно, до болю соромно! Я й досі зневажаю себе!

Десь у далеких світах ходить по стежинах таємних мужній дід Гриць. Я б міг йому допомогти, підтримати на важкому шляху пізнання. Не зумів! Проґавив! І залишився в духовній пустелі, як побите цуценя…

Скажіть же мені — було це чи ні? Було чи ні?..

1966 р.

1 2