Юний організм хутко оду-жав, і мені спало на думку вислідити вітчима, а відтак — і самому почути, про що розмовляє таємничий ілюзіо-ніст з дівчинкою Марічкою. Якось надвечір я назирцем прокрався за Семеном на берег Бугу, там над водою бовваніло дві постаті — доросла й дитяча. Заховавшись в кущах, я почув дивну розмову, яку, напевне, запису-вав і вітчим…
ОЙРА-ХАН І МАРІЧКА
У далекім небі цяточка чорніє.
І не збагнути жителям ущелин,
Що то могутній птах — орел.
Хто ж може оцінити розмах
Орлиних крил, красу польоту?
Лиш той, хто зійде на вершину
Або зуміє стать орлом…
— Чому ти все мовчиш, мовчиш, Ойра-хане?
— Я не мовчу, Марічко.
— Мовчиш, я ж бачу. Вуста не ворушаться, очі якісь замислені, чужі…
— Я промовляю, Марічко. Лиш ти не чуєш мене.
— Я б хотіла почути…
— Може, колись почуєш.
— Дивний ти. Все дивишся, дивишся в небо, на зірки… Що ти там бачиш?
— Найдорожче, Марічко.
— Що тобі найдорожче?
— Одна зірочка. Ти її не побачиш.
— Ти її дуже любиш?
— Люблю, дівчинко.
— Як можна любити те, чого не бачиш?
— А ти сонечко любиш?
— Смішний! Хто ж не любить сонечка? Дуже люблю. Так Його ж видно?!
— А вночі?
— Що вночі?
— Ось тепер. Сонечка не видно. Невже тепер ти його не любиш?
— Як хитро ти запитав. Я й не думала так. Справді, я його тепер не виджу, але все’дно люблю. Бо воно є. Ой, як здорово! І мама моя давно померла, я її навіть не бачила, а дуже, дуже люблю…
— Ти все збагнула, ти славна дівчинка. За це тебе я й люблю.
— І я тебе, Ойра-хане.
— Тобі холодно, ти дрижиш. Притулися до мене.
— Ні, ні, мені не холодно. То я так… не відаю від чого. Послухай, Ойра-хане…
— Що, Марічко?
— Скажи мені — хто ти?
— Твій тато Агійо щодня оголошує моє ім’я.
— Не смійся, Ойра-хане, наді мною, я ж відаю, що це ім’я — не твоє. Його мав інший чоловік, він помер. А про тебе ніхто нічого не знає. Ти твориш фокуси, люди пливуть до цирку… а гроші забирає мій тато, тобі нічого не треба…
— Смішна дівчинко, ти не замислюєшся над тим, про що запитуєш. Та й ніхто не замислюється. Ось ти згадала про те, що Ойра-хан буцімто не моє ім’я…
— Не твоє.
— А Марічка —твоє ім’я?
— Моє.
— Чому твоє?
— Бо так мене назвала мама, тато…
— Правильно. А мене Ойра-ханом назвав Агійо. Я прийняв це ім’я, згодився з ним, ти мене так кличеш, інші люди знають мене, як Ойра-хана… Хіба цього не досить?
— Химерно. Ти — ніби вогонь. Щось палиш, прояснюєш… А як же твоє правдиве ім’я?
— Глянь, Марічко, вгору. Що там, над річкою… таке срібне, кругле, ласкаве?
— Хі-хі! Та то ж місяць. Ой, який ти смішний!
— Ти сказала — місяць. А для себе він хто?
— Не… знаю…
— От бачиш… А візьми оцей листочок, тут — на гілочці над тобою. Що ти про нього відаєш?
— Нічого…
— Майже нічого, Марічко. А що я відаю про тебе? А що ти знаєш про себе?
— Як ти все дивно повернув… ніби в казці…
— А ми в казці й живемо, тільки забули про це.
— Ти не забув. Ти щодня дієш казку для людей.
— А люди гроші платять за казку, замість того, щоб самим жити у ній…
— А хіба можна, щоб завжди жити у казці?
— Можна, дівчинко. Я й прийшов з такого краю…
— Ой-ой! Видав себе, видав! Я так і знала — ти не такий, як усі!
— Такий. Тільки я не забув про рідний край.
— Він там, Ойра-хане? Поміж зірками?
— Там, Марічко. І тут. І скрізь.
— Ой, як здорово! Між зірками у тебе є палац, чарівний сад, над яким плавають теплі, волохаті зорі, як риби в акваріумі? Еге?
— Там може бути все що завгодно. Крім нікчемності й зради. Там розквітають чаклунські квіти, пливуть у дивоколі схожі на пухкі хмаринки кораблі, в яких вирушають за пригодами в далекі світи дитячі ватаги. їх зустрічають шалені бурі й високі хвилі, супроти яких треба напружити всю силу і вміння. І перемога дає шука-чам щасливі здобутки нового розуміння самих себе і рідного світу. У нас відсутні зло і руїна, обман і жорсто-кість. Чи віриш ти мені, Марічко?
— Вірю, Ойра-хане. Я хочу до твого краю!
— Ти побачиш його.
— Коли?
— Коли дуже захочеш. І кожен побачить…
— Так як на арені? В ілюзії? Так я не хочу, Ойра-хане. Вогонь, від якого не згорають. Лев, що не кусає. Голуби, яких нема. Мені не до серця фокуси, Ойра-хане…
— Ах ти моя мудра, дивовижна пташко! Як ти далеко сягаєш своїм сонячним розумом. Ти правильно мислиш: люди готові віддати гроші, свою працю за міраж, за порожню шкаралупу казковості. Але прагнути за казкою, зробити її своїм життям майже ніхто не хоче, не воліє. Чудо стало для людей вашого світу видови-щем, на яке вони втішно позирають із свого болота…
— Я ще не все збагну… те, що ти мовиш… Та відчуваю, що це правда. Як же принести людям казку?
— Спочатку треба випустити їхні серця з темниці. Ти виділа — навіть у цирку вони сидять в кілька ря-дів: спереду — найбагатші, найпишніші, а далі — все бідніші, бідніші. А хіба розум і добро можна виділити вбранням чи владою?
— Навіщо ж ти показуєш фокуси, Ойра-хане?
— Я чекаю…
— Чого ти чекаєш?
— Щоб люди збагнули страшну силу ілюзії. Я їм показую за один вечір ціле товпище фантастичних по-дій. Явища, речі в найхимерніших сплетіннях переходять одне в одне — і щезають безслідно. А вони не розу-міють, що і життя їхнє — таке саме. Хапаються за оболонку явищ і вмирають, переслідуючи міраж, не сягнувши нічого сталого, надійного. А головне — топчуть під ноги…
— А що головне?
— Свобода і Правда, Марічко. Той край, звідки я родом, — вашою мовою можна назвати Краєм Свобо-ди, хоч у нього відсутня будь-яка назва.
— Хто може дати людям свободу, Ойра-хане?
— Свободу не можна дати. І правду також. їх треба відкрити в собі, одвоювати у обману, в ілюзії. Сво-бода — як дорогоцінне джерело води, замулене брудом і сміттям примарних бажань…
— Тобі тяжко тут, на Землі?
— Мені сумно, Марічко. Я — самотній. Якби не ти, якби не рідкісні дитячі душі… то довкола була б су-цільна пустеля…
— А що тебе привело сюди?
— Я почув плач дітей, заблуканих у хащах примарної казки. До мого краю, де повнота і щастя, де радість і кохання, долинув потік болю і муки. Хіба міг я не відгукнутися? Щастя вимагає віддачі, як і сонечко в небі хоче зростити надміром свого проміння прегарні квіти на Землі. Мені тяжко було зважитися на такий крок, ще тяжче пристосуватися до чужого світу, зрозуміти його, знайти якісь дотики, сумісність, спільність. Це були до-вгі мандри…
— Розкажи мені про свої мандри, Ойра-хане.
— Ой, Марічко, то ціла казка. Мені складно оповісти так, щоб ти збагнула.
— Я постараюся, мій друже…
— Хай наступної ночі. Добре, Марічко? Вже прохолодно, місяць лягає спати за обрієм, затихли жаби на луках. І в тебе склеплюються оченята. Хай завтра…
— Хай буде так, Ойра-хане! Тільки я неодмінно, неодмінно хочу послухати твою чаклунську казку…
***
Стріла не зна, куди вона летить
Крізь шум, і свист, і крики знавіснілі,
Настане лиш тоді пізнання мить,
Коли вона торкнеться цілі!
А коли ж ми, читачу, забули про свою казку, про ту легенду, що її ткало так багато крилатих душ? Зга-даймо, згадаймо, скільки казкових повитух стояло біля духовних лон, щоб народити нову людину у прийдеш-ність! Від прадавніх волхвів-міфотворців, чудотворців — до "божевільного" Ціолковського, котрий проклав космічні стежки до "Променистого Людства", від божественного Платона та його найлюдянішого учителя Сок-рата — до безстрашного Реріха, від праслов’янського Бояна — до нашого рідного Кобзаря, від мудрої Гіпатії — до мужньої Лесі Українки, від Еврипіда — до Лермонтова! Можна знову й знову перелічувати преславні імена — набирається легіон зоряних посланців, котрі несли і несуть Світло Розуму та Любові. І що ж? Чи посилюєть-ся Вогнище Матері Світу? Чи стають благороднішими обличчя людей Землі? Затихають війни? Чи зміцнюється розуміння космічного покликання істоти мислячої?
Гай-гай! Ми бачимо вічне "Падіння Люцифера-Світоносця". Згадаймо, згадаймо, мій друже читачу, це прадавнє попередження…
Першонароджений Архангел. Найвищий. Найясніший. Обдарований дивними скарбами духу, краси, знання. І зненацька — падіння! Чому? Апологетичні легенди твердять: гординя! Бажання посісти Божий Трон. А за тим — катастрофа. Поразка від армій Михайла, втрата першородності, світоносності, перетворення в Кня-зя Мороку. Що означає зловісний переказ? І чи справді потерпів поразку Повстанець? А що, коли традиції змі-шані? Уявімо на мить, що бунтівник переміг, що в Центрі Всесвіту сів до Космічного Комп’ютера Узурпатор, що назвався Володарем і Творцем? І сформував армію жерців, апологетів, священнослужителів, які віками ку-рять фіміам та "узаконюють" страшний підступ. Він оволодів всіма, навіть найглибшими, каналами інформації Макро— і Мікрокосмосу. Що далі — можна уявити. Будь-яке прагнення до свободи Розуму й Серця карається. Будь-яке намагання здійснити справедливу дію, відкрити нові шляхи в пізнанні, сформувати суспільство Права терпить поразку. Чи не тому так низько падають люди, хоч і мають буквально казкові вартості у всіх сферах пізнання й чуттєвості? Чи не тому паплюжать світоносних посланців, віддаючи їх у руки неправедних суддів?
Сократ дарує сучасникам своїм плоди мудрості, щирості, краси. Чим завершується стежка дружелюбнос-ті? Чашею цикути, цинічним вироком володарів.
Платон обдаровує тирана Діонісія знанням справедливого володарювання, державної мудрості, а той продає його на галери, в рабство.
Учитель Нового Завіту відкриває стежку свободи: "Царство Бога у вашому серці!" А люди розпинають його.
Кампанелла мріє про Державу Сонця, а святі отці тридцять літ гноять його у темниці.
Жанна д’Арк визволяє Францію від чужинського полону, а король, котрий отримав від неї корону, зали-шає її напризволяще в руках служителів "Князя світу цього". Мільйони героїв віддають свої життя і долю на олтар Нового Світу, мріють про "блакитні міста" Прийдешності, а Сталін та його мільйонолика мафія нещадно дискредитують ідеали Комуни, жадаючи, щоб нові покоління жахалися самого слова "комунізм". Задумаймося про те, як химерно переплелися ниті причинності, як підмінилися поняття Добра і Зла, як лукаво карається вся-ка світла ініціатива, як знову й знову дається в різних багатоколірних обгортках видимість "оновлення" Плане-ти,
Вічно запалюється Вогонь Світоносця, і вічно він гаситься чорними руками, вітрами злоби. Цей феномен Падіння Люцифера треба розгадати, бо інакше — як йому воскреснути з мороку? А якщо Світоносець не вос-кресне, то хто ж нестиме Світло?
МАНДРИ ОЙРА-ХАНА
Я лечу, поспішаю, хочу сягнути обрію, жадаю гля-нути, що там — за ним? Він віддаляється невпинно, зманливо над чолом своїм запалює за грави заходу багря-ного або світанку ніжного.