— Якби нам так!
— Чого захотів! — озвався Тарасик, не одводячи погляду від арени. — То ж артисти. їх навчають змале-чку. О, диви, диви! Коні!
Хлопаки, підстрибуючи, побігли геть, з-за покривала чвалом влетіли коні — прегарні, з розмаїтими сул-танами на голові. Їх було четверо — двоє вороних, двоє буланих. В сяйві світильників виблискувала коштовна збруя, коней тримали на поводі двійко юнаків та двійко дівчат; всі вони були стрункі, якісь казкові, вбрані у розцяцьковану уніформу. Оркестр вдарив марш, коні пішли галопом, хлопці й дівчата вистрибнули їм на спини, і почалося таке, що ми з Тарасиком ледве не заверещали від захоплення, проте своєчасно схаменулися і стрима-лися. Глядачі невпинно плескали в долоні, діти щасливо репетували.
Вершники на ходу перескакували з коня на коня, вибиралися одне одному на спину по двоє, по троє, ро-били стійки вгору ногами, пролазили в коней попід черевом.
Атракціон з кіньми скінчився ревом захоплення. А потім чоловік в чорному оголосив про виступ "незрі-внянного, небувалого чудодія й мага, таємничого Ойра-хана — магістра чарівних наук".
Музика мовчала. Світло не згасало.
На арену вийшов чоловік середнього зросту в блакитному плащі, під яким проглядало худорляве юнаць-ке тіло, затягнуте в червоне трико. Довге пшеничне волосся падало пишними кучерями на спину. Його можна було б прийняти за дівчину, якби не маленькі русі вуса над твердо окресленими губами, світла борідка та круті крилаті брови над пронизливими синьо-стальними очима.
Глядачі розчаровано зітхнули. Не було нічого магічного в цьому артистові. Не було таємничих причан-далів, традиційної чалми, блискучих шат. Але зі мною при погляді на дивного юнака щось сталося. Я згадав раптово, що живу ще десь — у селі Бурти Кагарлицького району, де йде тридцять шостий рік двадцятого сто-річчя, що давно минула світова війна, прогриміла революція, була громадянська війна і страшний голод, що в мене є батько Павло, мати Марія і сестра Оля. Все це в мене промайнуло у свідомості, котра ніби розідралася пополам. Хтось пояснив мені, що голос, котрий я чув над берегом ставка, і був голосом Ойра-хана. Звідки те знання вливалося в дитячу тяму — не мало значення, та я й не намагався здобути доказ того хвилюючого від-чуття. Плин осяяння був такий же природний, як шелест дубового віття над головою у хлоп’ят з берегів Бугу, як похитування очерету довкола Сашка, що сидів над ставком у степовому селі Бурти.
Усе те знання прорізало мене, мов сліпуча згадка, і потьмарилося, відійшло у безвість. Тарасик поторсав мене за руку.
— Що з тобою?
— Нічого…
— Ти закляк, наче мрець, лице позеленіло…
— Голова закрутилася.
— Дивися, щоб не впав…
Ойра-хан зупинився серед арени, підняв руки вгору. Потім опустив униз. Всі побачили, що він нічого не тримає, не ховає. Грайливим рухом він скинув плащ, отже, й ховати щось не було де.
Маг підняв руку, стиснув пальці в кулак. Розкрив долоню, взяв з неї зіжмакану хустинку, розгорнув її.
— Де вона взялася? — здивовано видихнув Тарасик.
— А хто його знає? На те фокус…
— Фокус то фокус. А ховати ж нема де…
— Цить. Дивімося далі…
Ойра-хан поклав хустину на арену, згори чітко видно було барвистий прямокутник. Зненацька прямоку-тник почав підніматися вгору, разом з тим хустинка збільшувалася, приховуючи те, що було під нею. Ось вона вже вища від мага, сягає двох людських зростів. Глядачі заніміли. Хустина різко смикнулася вгору, перетворилася на прозору дитячу кулю, тріснула під склепінням цирку і розсипалася золотистими іскрами. Публіка заревла від захоплення: на арені тріпотіла, жила, дихала травневим запахом саду височенька яблуня, густо всія-на рожевими суцвіттями.
Юнак махнув рукою, яблунька охопилася полум’ям, щезла, вгору полетіла зграйка білих голубів. Дорос-лі глядачі з роззявленими ротами дивилися на чудо, діти щасливо сміялися, старі люди в задніх рядах хрестили-ся.
— Мені страшно, — тихесенько прошепотів Тарасик.
— Чого? — здивувався я, ще не отямившись від роздвоєності.
— Тут щось не так…
— Що не так?
— Хіба таке людина може робити?
— Так фокусник же…
— Еге, фокусник… Це домовик, а не фокусник!
— Дурний! Дивімося краще, що він витворяє…
А дивитися справді треба було в десятеро очей, бо тим часом голуби, трохи покружлявши під склепінням шатра, згорнули крильця і почали падати вниз. Жінки заверещали. Та птахи зненацька перетворилися в легесе-нькі небачені квіти, схожі на кульбабу, тільки не білого, а райдужного кольору. Барви напівпрозорих тичинок-пелюсточок мінилися розмаїто, здавалося, що згори падає на людей казкова хурделиця. Гомін схвалення плив над залою, всі простягали руки вгору, хапали квіточки, нюхали їх. Чарівні утвори танули в долонях, огортаючи глядачів рожевою імлою.
А Ойра-хан стояв посередині арени непорушно, дивився на людей загадково й дивно, іронічно посміхав-ся. Нарешті він знову підняв руку, в його долоні видно було коробку сірників. Він запалив сірника, кинув його на арену. Спалахнуло полум’я, спочатку невелике, потім воно жухнуло під склепіння цирку. Тарасик сахнувся від отвору, я теж відчув подих вогню.
— Невже справжнє? — прошепотів я.
— Справжнє! — ствердив Тарасик. — Гаряче…
Ойра-хан пальцем покликав з перших рядів якогось вишукано вбраного молодика. Той огинався, з незру-чністю оглядаючись на свою супутницю; молода панночка сміялася, заохочувала його. Потім, не стримавшись, потягла його до арени, вони разом перескочили бар’єр, наблизилися до багаття. Простягнули руки і з подивом та жахом відскочили.
— Ай! Пече! То є справжній вогонь!
— Браво! — крикнув хтось.
Через бар’єр кинулося ще кілька охочих, вони теж пробували наблизитися до полум’я, але з сміхом та криками відступали. Багаття ширилося, тирса довкола вогню тліла, запах горілого розповсюджувався навіть надвір. Глядачі занепокоєно гули, чулися крики:
— Пожежа!
— А він нас не спалить?
— Куди дивляться пожежники?
— Заспокойтеся, це ж фокус! Ілюзія!
— Еге! Спробуй підійди до тієї ілюзії!
Ойра-хан заспокійливо підняв руку, запала тривожна тиша. На арену в супроводі ніжної музики вибігла дівчинка літ десяти — синьоокий янгол з кучерявим волоссям, довгою русою косою — і зупинилася біля ілюзі-оніста. Він погладив її по голівці, зробив рукою знак. Дівчинка пробігла по бар’єру довкола арени, всі її вітали оплесками. Ойра-хан схопив дівчинку за платтячко, підняв угору і жбурнув у вогнище. Увсебіч сипонули іскри, вбрання на ній спалахнуло. Хтось пронизливо заверещав, якась дама скрикнула і знепритомніла, їй тикали під ніс нашатирний спирт.
Вбрання обсипалося попелом, дівчинка стояла посеред вогню в золотому трико і весело сміялася. Язики полум’я перетворилися в тремтливі пелюстки велетенської квітки, публіка гоготіла від задоволення й несподі-ваного перетворення; потім знову всі зачаровано затихли. Казкова квітка закривалася, ховаючи дівчинку від очей глядачів. Невдовзі на арені видно було лише тугий рожевий пуп’янок розміром з пів-чоловіка. Ойра-хан торкнувся його рукою, він знову почав розгортатися. Проте пелюстки тепер були багрово-чорні, потім пурпу-рові, жовтогарячі, ніжно-сонячні, нарешті вибухнули грізними полум’яними звивами. Тільки тепер серед палю-чої стихії замість дівчинки з’явилася постать чорного гривастого лева. Звір заричав, перебираючи лапами, з-під яких летіли іскри і великі жарини. Він поволі вийшов з вогню, публіка занепокоїлася. Ойра-хан підняв у руці пістоль, вистрілив. Лев смішно підскочив угору, перекрутився в повітрі і знову став дівчинкою в білому плат-тячку. Вона кланялася на всі боки, глядачі шалено вітали її, кидали квіти. Вогонь на арені погас, на свіжій тирсі не лишилося жодного знаку. Ойра-хан дивився понад головами людей спокійно-усміхнено, долоня його лежала на плечі дівчинки.
Вона ще раз уклонилася публіці, ловко присівши, і побігла до виходу, посилаючи всім поцілунки. Тара-сик потягнувся до дірочки, щоб краще її роздивитися, гілка хруснула. Я схопив товариша за штани, проте й сам не втримався: ми разом шугнули вниз, прорвали склепіння шатра, несамовито залементували. А далі — я й сам не відаю, що сталося! Якась сила підхопила нас, закружляла, понесла над ареною. В моїх очах миготіли вогні, свідомість знемагала від страху й подиву, я не міг збагнути — сниться мені ця подія чи це насправді?! Глядачі шаленіли, сміялися. Звідкілясь почувся здивований і гнівний голос мого вітчима Семена:
— Павло, іродів сину! Ти чого там літаєш? Хтось із задніх рядів захоплено вигукнув:
— Дивися, дивися! То ж Павлик Семенів і Маринин Тарасик! Оце так шибеники! Звідкіля вони взялися?
Тугий струмінь незримого потоку поніс нас до середини арени, поставив біля Ойра-хана. Ми боялися ди-витися на людей, винувато й злякано тремтіли, оглядаючись, як би хутчіше дременути. Ілюзіоніст торкнувся долонею моєї голови, я глянув у його прозорі очі. Погляд Ойра-хана був уважний, веселий і рідний. Знову за-жевріло відчуття: я знаю цього магічного юнака, він близький і дружній. Ілюзіоніст сміявся цілком по-дитячому і щось запитував, застерігав і підбадьорював. Нам стало легше від тих очей, і вже вони не здавалися грізними та стальними, як спочатку, а ніжними й люблячими.
Від виходу поспішав чоловік у чорному костюмі, він запитливо й тривожно поглядав на ілюзіоніста, по-казуючи на діру в шатрі. Той зробив рукою заспокійливий знак. Та раптом в перших рядах встав на повний зріст офіцер у жандармському мундирі і голосно сказав:
— Вимагаю пояснень.
— Яких пояснень вимагає пан поручик? — ввічливо запитав чоловік у чорному.
— Хай ваш… е-е… ілюзіоніст пояснить нам… е-е-е… свої феномени.
— У всякій професії є свої таємниці, і розкривати їх…
— Пробачте, пробачте, батечку мій… е-е-е… не знаю, як вас величати… Хай попередні фокуси-покуси були вашою професійною таємницею, хоча й до них можна застосувати той же критерій: вони надто природні й правдиві. Я бачив багато факірів, батечку мій, і запевняю вас: ваші фокуси надто моторошні…
— Як на чий смак, — поклонившись, холодно сказав чоловік у чорному.
— Гаразд, погодимося! Але хлоп’ята… вони тутешні… Вони впали без наміру, без домовлений. Яким чином…
— Що, пане поручику?
— Яким чином вони були зупинені в повітрі й врятовані? Це мене бентежить і вимагає пояснення.
— Невже всяка тайна вимагає пояснення? — раптом запитав Ойра-хан.