Пам’ятаю, що мені ті жарти не сподобалися. Не знаю чому, а було жаль чоловіка з розмальованою пикою і гидко від його натужних старань.
Виступали еквілібристи, жонглери. Дівчатка, стоячи на великій кулі, утримували рівновагу, а разом з тим кидали в повітря десятки різних предметів, не даючи їм впасти на землю. Учні шалено вітали їх бурхливими оплесками, разом з тим люто заздрячи ("от якби мені так! а вони ж такі, як ми! еге, їх, мабуть, змалку дресирують, як щенят!").
Але все те було ніщо порівняно з ілюзіоністом ("фокусником", як всі ми називали того чудотворця в ча-лмі). Він був величний, суворий і трохи страшний. Під звуки трагічної, тривожної музики ввезли на арену ящик на колесах, вбігла юна дівчинка, поклонилася і лягла в ящик. Голова стирчала з одного боку, ноги — з проти-лежного. Жодного обману не було, це ми ясно бачили. Потім замовкла музика, фокусник почав з помічником пиляти ящик. Сипалася на арену тирса, вищала пилка, а ми, затамувавши подих, дивилися на дівчинку. Вона весело сміялася. Потім пилка пройшла крізь тіло, ящик розсунули, полилася кров. Зал нажахано скрикнув. Ящик хутко повезли за чорну запону. Знову заграла музика, дівчинка вистрибом вибігла на арену, ми її зустріли радісними вигуками і полегшеним зітханням. Наші вчителі висловлювали претензії розпорядникові щодо крові й жахів, проте він, сміючись, пояснював, що це всього-на-всього "ілюзія", а ілюзія, мовляв, повинна бути по-вною, інакше вона нічого не варта…
Коли я згадую тепер той мандрівний балаган, то лише поблажливо посміхаюся, але тоді враження від нього було глибоке і сильне. Напевно, це видовище стало своєрідним каталізатором ще не сформованої психі-ки, і в ній виникли щілини до іншої реальності. Мені почали снитися дивні сновидіння: польоти в повітрі, якісь незнайомі люди, мандрівки поміж зорями. Я оповідав про свої марення матері, вона злякано сплескувала рука-ми і все повторювала: "Тобі й сни сняться не такі, як у людей! І в кого ти таке вдалося?"
Не відаю, в кого я таке вдалося, проте багато видінь повторювалося регулярно з року в рік, вони вже на-були характеру якоїсь паралельної реальності, іншого життя, котре триває поруч з цим життям, в якому я пишу для тебе, читачу, свої спогади. І що цікаво: таких життєвих варіантів було досить багато, з них складалися цілі сюжети, незалежні біографії, проте всюди я відчував себе суверенною істотою з постійними зв’язками, певною метою, почуттями та роздумами, які в окремих випадках мали цілком інший зміст, ніж в цьому вияві, де ми з вами перебуваємо тепер. У цих видіннях присутні інколи казкові, інколи легендарні, а інколи навіть історичні постаті, проте вони відмінні від прообразів, залишених сучасниками. Я відчуваю, що всі ті марення чи духопро-зріння в тканину психожиття мають якесь вельми важливе значення для самопізнання людини. Саме тому я деякі з них перекажу тобі, мій читачу, склавши з багатолітньої мозаїки спогадів послідовні сюжети.
Спочатку про товариша всього мого життя, котрий з’явився в ті далекі дитячі літа — незримо, а потім, після балаганного цирку, а може, завдяки йому, — вже відвідував мене у снах та видіннях явно, маючи ім’я, призначення, життєвий шлях.
ОЙРА-ХАН
У лісі жив я. У лагідному присмерку дубів-товаришів, в обіймах шовковистих трав, немов надій ле-гких, духмяних. І завжди поруч були добрі прекрасні очі — квіти. їх так було багато — розмаїтих, щирих, суво-рих, кличних, ласкавих, гордих. Над ними я літав. Усім був брат. У всіх у нас одна була покрівля — склепіння не-ба. І хліб усім один — ласкавий промінь Сонця.
Та ось мене в сільце спіймали. І віддали у цирк. На-вчили мудрості своїй.
Блискавиця слави розкраяла простий і мудрий плин життя мого. І вже не в лісі я, а на шумній арені змагань. І що то за змагання? По колу мчать вершники, змокрілі від ревнивої напруги. Хто переможе — найславніший бу-де! Орден слави отрима він, велику шану, грім оплесків.
Забунтувало моє серце. І я подумав: як тут перемо-гти, на цій арені? Адже всі ми в одному замкненому колі! Ще й слава очі сліпить облудним сяйвом!
Цієї ночі я втечу з арени. Хай гнівається слава, про-те я в рідний ліс лечу. Там ждуть мене…
Виділося мені, що я був десятилітнім чи одинадцятилітнім хлопчиком Павликом. Жив у якомусь дорево-люційному містечку над Бугом. Пам’ятаю, що мама недавно померла, жив я у жорстокого і непривітного вітчи-ма. Доглядала мене бабуся, мати покійної матусі. Спогади починаються з того дня, коли на великому майдані над Бугом з’явився цирковий балаган мандрівної "трупи Агійо", розкішні афіші на рекламних щитах, на парка-нах, на стінах величали циркачів, як "всесвітньовідомих", "прославлених", "незрівнянних". Особливо інтригу-вав усіх (а найпаче дітей) "маг і чаклун, ілюзіоніст і факір, йог і чудотворець Ойра-хан". Окрім нього, було ще безліч дивовижних номерів. Незліченній юрмі дітей (та й дорослим теж) кортіло побачити вчених коней, бо в глибині тимчасового притулку, спорудженого біля балагана, інколи видно було спини лискучих, ситих рисаків вороної та буланої масті, чулося приглушене іржання. Ясна річ, що дітям, котрі надокучливим роєм вилися довкола гігантського шатра, хотілося бодай одненьким оком кинути на таємничого ілюзіоніста. Проте, скільки лю-ди не товпилися, як не заглядали у всі щілинки, нічого цікавого не бачили, окрім звичайнісіньких теслярів, що будували дерев’яні сидіння довкола арени, не звертаючи жодної уваги на базік та докучливих гуляк.
Настав вечір. На вулицях містечка де-не-де спалахнули електроліхтарі, над цирковим балаганом зажеврі-ла блакитна куля. По хідниках потяглися до майдану поважні пани з панями та панійками, а також сила-силенна простого робочого люду. Біля каси вихилявся блазень-штукар, рекламував майбутню виставку, запрошував купувати квитки. На майдані запрацювали всілякі атракціони. Люди в очікуванні цирку каталися на ка-руселі, товпилися біля яток, рундуків, кав’ярень, пили пиво, горілку, обсмоктували на всі лади майбутню по-дію.
Блазень повідомив, що вистава починається, бемкнув дзвін біля входу. Я зі своїм товаришем Тарасиком заздрісно дивився на всю ту людську мурашву, бо ж ми грошей не мали ані шеляга, проте сподівалися якось побачити циркову "кумедію". За Бугом тьмянів обрій, в небі догорало золотаво-пурпурне багаття заходу, база-рний майдан весело загомонів, товпище потяглося до входу в шатро. Ми змішалися з тим потоком, намагаю-чись в дорослому річищі якось прошмигнути до приміщення, проте високі, жилаві хлопці в розкішній позоло-ченій уніформі схопили нас за шкірку і кинули, мов безпорадних кошенят, у кущі.
Ми посиділи трохи в заростях жовтої акації, чухаючи пом’яті боки, кидаючи люті репліки на адресу пуб-ліки, що спокійно і впевнено валом перла на видовище. Тарасик раптово перестав дивитися на юрму, перевів погляд угору. Я спостеріг, що він зацікавився верхів’я шатра.
— Що ти там загубив? — штовхнув я товариша в бік. — Чи довго нам тутечки вклякати? Треба щось ро-бити…
— Я знаю, — радо озвався Тарасик.
— Що знаєш?
— Як побачити цирк. Глянь туди…
— Куди?
— Шатро бачиш?
— Бачу.
— А над ним?
— Дуб…
— Ну… Не кумекаєш?
— Ні, — признався я.
— Тоді сам ти дуб, — сердито зашепотів Тарасик. — Не треба нам жодних п’ятаків. Ми таке містечко собі осідлаємо, що ого-го! Краще, ніж в перших рядах. Згори ж все видно…
— Як же ти побачиш? Там же брезент… парусина…
— А ми проріжемо, дурню…
— А як уздрять?
— Хто? Ми дві невеличкі дірочки зробимо, щоб підглядати. А нас не побачать… Гайда!
— Страшно.
— Тоді я сам. Боягуз!
Мені стало соромно. Я зважився:
— Та ні! То я так…
Ми пробралися поза кущами до стовбура вікового дуба, хутко вичарапкалися до розложистих гілок на рівні циркового шатра. Лізли поміж темно-зеленої густючої крони безшумно, мов коти. Зупинилися над сере-диною шатра і осідлали товсті гілки.
— О! — вдоволено озвався Тарасик. — Розкішно! Можна щодня ходити. І хлопців знайомих привести…
— Ти що? — заперечив я. — Почнеться сварка, дізнаються дорослі. Не треба.
— Ну, гаразд. Давай ножика, проріжемо дірочки…
Покрівля шатра була ветха, ми лише трохи розширили дві щілинки, крізь які видно було кільце арени, потрушене золотистою тирсою, гомінливу публіку та замерлих біля входу уніформістів. У перших рядах сиділо все повітове начальство, було багато офіцерів, пані з панами сміялися, обмінювалися репліками, жінки обвівали розпашілі обличчя віялами. В середніх рядах розмістилася публіка простіша, а позаду набилося безліч робочого люду, серед тої маси там і сям розквітали дівчачі вишиванки — то були глядачі з містечкових околиць.
— Вже, — шепнув Тарасик. — Починається. Дивися і не диш!
Ми припали до отворів. Глядачі затихли, тільки хвиля гомону ще згасала в задніх рядах. Яскраві елект-росвітильники пломеніли вгорі. З темного входу з’явилася висока, худа постать в чорному костюмі, в білих ру-кавичках, з прилизаним волоссям. Обличчя людини було ніби жовтий пергамен. Воно мені здавалося подібним до мертвяка, я шепнув про це Тарасикові.
— Тихо, — цикнув він.
— Пані й панове! — сказав чоловік у чорному. — Ми щасливі розпочати циркові вистави всесвітньо ві-домого Агійо у вашому місті. Гадаю, що ви не будете сумувати. Прошу ласкавої уваги!
Ударив гонг. Електросвітильники згасли. У пітьмі заграв оркестр. Під хвацьку музику знову спалахнуло світло, і на арену викотився смішний куций чоловічок у конічній шапці, широких штанцях, з химерно розма-льованою пикою. Він щось молов, когось дражнив, перекидався через голову, пролазив через обруч. Ми пильно прислухалися, але жодного слова не могли розібрати. Публіка поблажливо сміялася. Тарасик сердито чмихнув.
— Мабуть, якийсь дурень.
— Блазень, — пояснив я. — Клоуном його називають…
— І чого вони сміються?
— А так. Лемішки, мабуть, наїлися…
— Хай би вже йшов собі…
Нарешті блазень почимчикував з арени, його провели ріденькими оплесками. Після цього вискочило трійко хлопаків у барвистому вбранні, що прилягало до тіла, — гнучких, метких, ніби вивірки. Обличчя в них були разюче подібні, наче зняті з одного копила.
— Мабуть, близнята, — сказав Тарасик.
— Мабуть, — згодився я.
Вони розпочали страшну веремію на арені: перелітали через голови один у одного, створювали неймові-рні поєднання, сплетіння тіл, робили стійки на руках, на голові, на палицях.
— От виробляють! — позаздрив я.