Перехресні стежки

Іван Франко

Сторінка 8 з 58

"Ага, – думаю собі, – заздрісна! Підглядає. Ну, ну, може, хоч заздрість розігріє її риб’ячу кров". І жартую собі далі з Орисею, щипаю її... знаєте... Жінка послухала, послухала з півгодини, а потім чап-чап-чап, на своє ліжко. Я десь так по півночі іду також на своє ліжко, чую: вона хлипає. "Овва, небого, – думаю собі, – тим мені не заімпонуєш, я на таке оружжя твердий". Удаю, що не чую, лягаю на ліжко і сплю собі спокійно. На другий день вона дується, не говорить. А мені байдуже. Не говориш – як собі хочеш. При обіді насуплена, при вечері мовчить. То я, скоро по вечері, – до кухні і знов з Орисею пробарашкував до півночі. Іду спати – вона знов хлипає. Мені байдуже. Так було кілька день. Вона, певно, думала, що переможе мене своїм хлипанням і своїм сумуванням, а мене се ще дужче дразнило, ще гірше затверджувало против неї. Вперта ти, небого, але я ще впертіший!

Він оповідав се байдужно, майже жартливо, навіть не почуваючи, яке огидливе вражіння викликав тим у свойого слухача. Євгеній сидів при столі, підперши голову долонею і зажмуривши очі; нізащо в світі він не був би глянув тепер у лице Стальському.

– Вкінці моя пані таки заговорила і, розуміється, підняла річ з такого боку, що, замість поправити, погіршила справу. Коли одного разу я прийшов із канцелярії і тілько що сів до обіду, вона випалила:

"Слухай, Валеріане, се не може так далі бути".

"Що таке?"

"Ти знаєш що. Або я твоя жінка, або ні".

"Ну, і що ж з того?"

"Мусиш відправити Орисю".

"Мушу?"

"Так, мусиш".

"Не бачу того мусу".

"Я не можу з нею жити в однім помешканні".

"Та й не жиєш. Ти жиєш у покою, а вона в кухні".

"Я не можу стерпіти, щоб вона довше була в кухні".

"Зле варить?"

"Не жартуй, Валеріане! Ти дуже добре розумієш, про що я говорю".

"А коли знаєш, що розумію, то знов я не розумію, пощо ти се говориш. Орися добра служниця, мені вона подобається, і я не бачу причини відправляти її".

"Значить, хочеш, щоб я забралася від тебе?"

"Також не бачу до сього ніякої причини. Недогода тобі?"

"Валеріане! Невже ти можеш так питати?"

"Бачиш, що можу, коли питаю. Та ні, не буду питати, а скажу тобі попросту, що не бачу причини, чого тобі злоститися. Ти заздрісна на Орисю?"

"Заздрісна? На Орисю?" – скрикнула вона, вміщуючи в тих словах стілько погорди, кілько лише у неї знайшлося на складі.

"А коли не заздрісна, то чого тобі треба?"

"Того, щоб ти вважав за жінку мене, а не її".

"Се від тебе залежить. Якби я при тобі знаходив більше приємності, то я б не шукав її в товаристві Орисі".

Вона замовкла. Я думав, що, виговорившись, вона вспокоїться. Але де там! Я пішов до канцелярії, а вона покликала публічного послугача і веліла йому забрати Орисин куферок, а самій Орисі заплатила за місяць і відправила її геть. Орися зо слізьми прибігла до мене до канцелярії і розповіла мені, що сталося.

"Ов, подумав я собі, – моя молода пані зачинає показувати характер. Се грізний знак. Коли я уступлю їй тепер, на першім кроці, то вона швидко поб’є мене на другім, на третім зробить зовсім своїм невольником. Е, ні, моя пані, се у нас так не йде! Я не на те взяв тебе, щоб підлягати твоїм капризам".

"Моя пані, – сказав я їй вечором, вернувши з канцелярії. – Позвольте спитати вас, яким правом ви позволили собі віддалити Орисю зі служби?"

"Бо так мені хотілося".

"Се дуже важна причина, – мовив я солоденько. – Але позвольте спитати вас, чи моя воля має тут у домі яке значіння?"

"Кухня і служниця – то моя річ".

"Але якби я просив вас, щоб ви приняли Орисю назад?"

"Хочеш її приймати, то собі приймай, але я в сій хвилі забираюся геть".

"А якби я просив вас дуже, щоб ви приняли Орисю і не робили скандалу?"

"Ха, ха, ха! Що за дика претензія!"

"Ні, моя пані, нема чого сміятися. Я сю справу беру зовсім поважно, дуже поважно і ще раз прошу вас подумати про се".

"Думай ти сам. Я стою на своїм. Або я тут, або вона".

"Моя ласкава пані! Звертаю вашу увагу на те, що робите мені сим велику прикрість".

"А ти то мені робиш велику приємність".

"Зробите ви мені малу приємність, я вам зроблю більшу, а зробите ви мені велику прикрість, я вам зроблю ще більшу".

Вона луснула дверми і замкнулася в своїй спальні. Другого дня рано не показалася. Я пішов з дому без снідання і мусив снідати в каварні. Обід зварила сама – і, розуміється, погано, а вечором знайшла собі служницю, якусь погану, стару бабу. Я ще раз пробував усовістити її.

"Слухай, жінко, – мовив я вже без іронії, – поговорімо поважно. Пощо ти упираєшся против мене? Тобі з того не було ніякої шкоди, що я розмовляв та жартував з Орисею, а відправивши її, ти зробила мені велику прикрість. Пощо тобі задля примхи затроювати наше спільне життя? Ти говориш, що покинеш мене, коли я назад прийму її. Пощо говорити дитинства? Адже знаєш, що се неможливо. Покинеш мене, – ну, і куди дінешся? Знаєш добре, що тітка не прийме тебе, бо ж вона тілько на те держала тебе, щоб випхати замуж, а тепер не схоче бачити тебе на очі. Знаєш добре, що, коли би ти покинула мене, се був би скандал і для мене, се пошкодило би мені в опінії моїх зверхників, і я вжив би всіх правних способів, щоб привести тебе назад додому, а надто був би змушений розголосити, що ти покинула мене на те, щоб віддатися неморальному життю, – і тобі була б загороджена дорога до всякого заняття, тебе не приняли би в жаден чесний дім. Подумай про се все! Адже ти, серденько, в моїх руках, тим більше, що й посаг твій тітка віддала в мої руки, і я як твій муж заразом також і твій опікун, щонайменше доти, доки ти неповнолітня".

Вона розплакалася страшенно, сиділа мов зламана, але не говорила ані слова.

"Бачиш, – мовив я далі до неї, – се вже відразу видно нам обом, що ми не дібралися, що щасливого подружжя з нас не буде, що ти не можеш задовольнити мене ані я тебе. Але хто знає, може, як привикнемо, то воно якось і піде. Я чоловік старший, мене ти не переробиш, але ти молода, повинна підладитися до мене. Повинна робити все, що можна, щоб мене привернути до себе, щоб мене тягло додому, а не відпихало від нього. Наразі таким магнесом була б Орися, з часом могла б бути ти".

Вона зірвалася, мов опарена, – бачите, не привикла до того, щоби з нею говорено по правді і по щирості.

"Ні, ні, ні! Не хочу! Одної хвилі не стерплю, щоб обік мене жила в домі наложниця мойого мужа!"

"Ну, ну! Наложниця! Пощо зараз таке погане слово? Хіба вона наложниця? Служниця, та й годі. Кому яке діло до того, яку службу сповняє вона?"

"Не хочу! Не хочу! Краще з моста в воду", – повторяла вона.

"Ну, не хочеш, то не хочеш, – мовив я. – Я також не хочу, щоб ти тікала від мене або топилася. Уступлю тобі сей раз, а властиво, зажду, аж поки схочеш".

"Ніколи, ніколи!"

"Ну, не зарікайся. Ти ще не знаєш мене. Можеш каятися того, що змусила мене уступити".

Вона видивилася на мене, широко витріщивши очі. У неї очі великі і зразу подобалися мені, але тоді, коли в них малювався якийсь дикий страх, мені видалися телячими.

"Що ж ти... бити мене будеш, чи що?"

"Ха, ха, ха! – засміявся я. – Бити! Ні, рибонько. Пальцем тебе не ткну. Але проте остерігаю тебе! Дорого окупиш мою уступку і, може, сама будеш просити мене, щоб я радше побив тебе. Подумай про се".

Вона ще дужче витріщила очі, поблідла вся, а потім нараз затряслася, мов у лихорадці, і заридала:

"Матінько моя, рідна моя! Рятуй мене! Якому звіру, людоїдові я попалася в руки!"

І побігла, і замкнулася в своїй спальні.

Се була остатня наша розмова.

Х

Євгеній сидів мов у тумані. Йому здавалося, що заглядає в пивницю, повну гнилі і поганого хробацтва. Його думка жахалася дальшої перспективи подружнього життя, що могло розпочатися такими сценами. Остатні слова Стальського диркнули в його душі, як диркає віз, наткнувшися серед бігу на великий камінь серед шляху.

– Як то остатня? – спитав він. – Вона покинула вас?

– Ні.

– Вмерла?

– Ні.

Євгеній глядів на нього очима, повними здивування і нервової тривоги.

– Нічого не сталося, – говорив байдужно Стальський, – тілько я від того вечора перестав говорити з нею. Перестав знати її, бачити її, дбати про неї. Живу з нею так, немовби вона не існувала в світі.

Євгеній усміхнувся тим силуваним сміхом, у якім проблискує несмілий скептицизм.

– Не вірите? Думаєте, що се неможливо. Потроха маєте рацію. Я удаю повну байдужність, удаю при ній, що не бачу її, але на ділі я не тілько бачу, але навіть пильно обсервую її. Я систематик. Знаєте, як мовляв той чех: "Ne boj se, Mařiśka, ja tê budu pomalenku rizál"1. Я роблю своє діло помалу, спокійно, холодно, але їй від сього не легше.

Євгеній не видержав. Він сплюнув і зірвався з місця.

– Пане! – мовив він. – Не знаю вашої жінки, але хоч би вона була собакою, ні, гієною, – то ще гріх би було так поводитися з нею.

Стальський ані на хвилю не змішався від сих слів. На його устах показався цинічний усміх.

– Ага, вам іще ідеалістичне молоко таки не обісхло на губах. От би ви пожили з нею, то й побачили б, чи можна інакше.

– Ну, ну, говоріть, як ви живете з нею?

– А як живемо? Спокійнісінько. Я до неї нічого, і вона до мене нічого. На першого я їй передаю стілько грошей, скілько треба на життя на місяць – ані цента більше; до решти моєї пенсії вона не має права. За хату, дрова, услугу плачу я сам. Зате одежу собі вона справляє сама із процентів свойого посагу. Що ж тут за тиранство? Що їй за кривда?

– Ну, а як проводите день?

– Звичайно, по-Божому. Спимо окремо. Я замикаюся на ніч у своїй спальні, а вона в своїй. Виходячи рано до канцелярії, я звичайно не бачу її. Обідаємо разом, але не говоримо нічого. Коли хочу що сказати, то обертаюся до служниці. Давніше у мене була сучка Фідолька, чудово розумна звірина, то я розмовляв з нею. Скажу було:

"Фідолька, якби ти знала, яка у нас сьогодні в суді цікава розправа розпочалася!"

А Фідолька, мов справді цікава знати, скаче мені на коліна, лиже руки, дивиться в очі, і я зачинаю оповідати. Або іншим разом:

"Фідолька, до нашого міста приїхав театр. Сьогодні дуже смішну комедію виставлять. А що, і ти хотіла би побачити? Е, ні, я піду сам, а завтра розповім тобі".

Коли що було не так зварене, як я люблю, звертаюся з докорами до Фідольки; коли жінка вийде з зав’язаною головою, я у Фідольки розпитую, що бракує її пані.

5 6 7 8 9 10 11