Може, вашій пані наробимо клопоту?
– Е, що там моя пані! Не турбуйтесь про неї. Ходіть! Можемо зовсім не займати її.
І Стальський, набравши в склепику різних віктуалів та напитків, гукнув на фіакра, і всі три поїхали до його дому. В гостинній було темно, але в Регіниній спальні ще світилося. Стальський почав стукати. Прийшлось чекати досить довго, поки з кухні не вийшла служниця зо свічкою і не відчинила. Регіна хоч не спала, але, як звичайно, так і тепер, не виходила зі своєї спальні.
– Пані, певно, спить уже, – мовив пошепки Шнадельський, роздягаючися зі свойого плаща.
– Ні, не спить, – голосно сміючись, мовив Стальський. – Прошу, панове, зовсім без церемонії. Будьте як у себе дома.
І він почав наказувати служниці, щоб якнайшвидше наставила самовар і принесла, якої треба було посуди. За кілька мінут усі три товариші сиділи при столі, торкалися склянками, пили і закусували. Розмова, зразу ведена несмілими, притишеними голосами, робилася щораз голоснішою. Шнадельський оповідав масні анекдоти, що збуджували гучний регіт, а Шварц пробував навіть затягати пісень.
В тій хвилі нечутно отворилися двері від покою ліворуч і в них стала Регіна, вся в чорному, бліда, мов із воску виліплена. Голосом, ледве чутним зі зворушення, вона промовила:
– Перепрошаю панів, але я сьогодні нездорова. Може б, панове були ласкаві забавлятися трохи тихіше.
Шварц і Шнадельський машинально обернулися на кріслах у той бік, відки почули голос, і тільки в слідуючій хвилі догадалися встати. Але Стальський, очевидно, чекав уже на щось подібного з боку своєї жінки, бо, не кажучи ані слова, схопився з місця, підбіг до неї і, обнявши її за стан, енергічним рухом втягнув її до гостиної.
– Але ж, Регінко, – мовив солоденько та з притиском, – хто ж вигадав бути такою нечемною супроти гостей! Ходи сюди! Позволь представити їх тобі. Пан Шнадельський. Пан Шварц. Сердечні хлоп’ята. Готові до всякої услуги, – правда, панове?..
– О, з цілого серця! З дорогої душі! – хором сказали Шварц і Шнадельський, кланяючись.
– Просимо, не пускай нам тут комедії про якусь слабість! – говорив далі Стальський. – Я знаю, у тебе трошка головка болить – з невиспання, так, так, а трошка, може, зо злості... тобто, від жовчі, від жовчі. Ось ми тобі зараз заординуємо лік. На отсього солоденького, випий – як рукою відніме.
Він притяг Регіну до стола, незважаючи на її опір, посадив її на кріслі і, наливши чарку лікеру, підніс їй. Вона легенько відтрутила його руку. Та в тій хвилі та рука дрогнула непропорціонально сильно і так штучно, що весь лікер вихлюпнувся Регіні в лице і на сукню.
– Але ж, Регінко! Як же ж можна бути такою необережною! – з незміненими солодощами в голосі мовив Стальський. – Чи бач, усе розіллялося!
І в тій хвилі він відвернувся від неї і з найбайдужнішим видом почав зі Шнадельським розмову про якісь зовсім далекі речі. Регіна встала і пустилась іти геть.
– Але ж просимо тебе, посидь коло нас! – мовив Стальський, перериваючи свою розмову зі Шнадельським.
Однак Регіна, затуливши хусткою лице, облите лікером і гарячими слізьми, вийшла.
– Ви образили паню, – мовив Шнадельський.
– Се з педагогії, – реготався Стальський.
– Як то так?
– А так. Вона у мене дуже амбітна. То я хочу троха зігнути, надламати її амбіцію.
– Але, може, пані справді нездорові? – закинув Шварц.
– Не вірте їй! Ані слова не вірте! Всі жінки комедіантки. Нездорова! Не бійтеся, щоб зробити чоловікові якусь пакість, якусь прикрість, на се у неї завсіди знайдеться і сила, і постанова, і концепт. Але зробити щось приємного – ох, ні, вона нездорова.
– Ну, здається, ви з супружного життя винесли досить нерожеву філософію, – завважав Шнадельський.
– Пане! – мовив Стальський, розвалюючися на кріслі і закурюючи цигаро. – Маю того життя і тої філософії от поти! І якби хто нині увільнив мене від сеї-от окраси родинного огнища, – він кивнув головою в бік тих дверей, якими вийшла Регіна, – то я вважав би його найбільшим своїм добродієм.
– Ну, жартуйте здорові! – мовив Шварц.
– Пане, мені не до жартів! – мовив поважно Стальський. – Попробували б ви пожити з нею десять літ так, як я, тоді могли б говорити в тій справі. Знаєте, я вже надіявся, що нарешті доля увільнить мене...
В тій хвилі його промову перервав дивний шум і гармидер, що доходив знадвору. Вже від доброї чверті години здалека доносився глухий гуркіт, мов торохтіння далекого грому, але присутні, заняті тим, що діялось у покої, не звертали на нього уваги. Та ось гуркіт залунав десь поблизу, затріщав, немов валився якийсь дерев’яний будинок або сипалось каміння з горища, і рівночасно залупотіли кроки по вулиці, почулися різкі крики:
– Тримай! Лапай!
Усі схопилися з місць,
– Що се? Що там діється? Валиться щось? Біжать за кимсь. Чи злодій? Чи розбій який?
Гармидер зближався чимраз ближче. Торохтіння замовкло, а за хвилю різким гуркотом обізвалося ось тут десь недалеко, мов за стіною. Шварц і Шнадельський скочили до своїх загорток.
– Пробі, що се таке? Чи не горить де?
– Тримай! Лапай! – залунали скажені крики на вулиці, і, мов буря, пролопотіла попід вікнами масова погоня. Шварц і Шнадельський уже були одягнені і, попрощавшися із Стальським, вискочили за браму і щезли в пітьмі. Гармидер віддалився так само швидко, як набіг. Стальський добру хвилю наслухував іще край вікна, потім вернув до стола, налив собі чарку горілки і випив, налив другу і випив, думав щось, усміхався сам до себе, а потім налив іще одну чарку і випив.
XLVI
А Шварц і Шнадельський тим часом поспішали за чорною купою людей, що бігла наздогін дивовижного тарабанщика. Вони не бігли і для того лишилися ззаду. Цікаві були дізнатися, що сталося властиво, але ніхто з тих, кого стрічали на вулиці, не вмів їм сказати нічого певного. Се були такі, що, втомлені біганиною, ставали, щоб перевести дух, або вертали додому, переконавшися, що небезпеки ніякої нема. Одні говорили, що се якийсь божевільний відкись вирвався, другі, що то гонять якогось убійцю; один п’яний сторож, що серед бігу повалився в сніг і не міг порядно встати на ноги, говорив охаючи, що то злий дух страшить по місті і заповідає кінець світу. Тільки на кінці погоні, коли Шварц і Шнадельський дійшли під костел і там застали всю купу, зібрану довкола Барана, вони довідалися всього докладно від поліціянтів. Коли Барана понесли геть, вони позакурювали цигара і, обтулюючися загортками, рушили й собі ж. Площа ще де-де лунала від кроків людей, що спішили хто додому, а хто знов до шинку кінчити забаву, перервану несподіваною пригодою. Шварц і Шнадельський ішли звільна, простуючи до ринку.
– Дивний собі той Стальський, – мовив Шнадельський, спльовуючи. – Не розумію, чого він хоче, представляючи нам такі сцени.
– Ха, ха, ха! – зареготався Шварц. – Вони, здається, обоє в змові.
– Як то в змові? Як ти думаєш?
– Ну, проста річ! Нібито між ними незгода, нібито він бажає, щоб хто-небудь присусідився до його жінки, а там скубли б його обоє. Я вже знаю таких.
– Ну, але ж ми оба не з тих золотих птахів, щоб їх можна скубти. Ми хіба з тих, що й самі готові скубнути, де би вдалося.
– Ну, може, ми маємо служити тілько для роблення реклами?
– Се можливо, – мовив, подумавши, Шнадельський. – Ну, та хоч би й так. Сю прислугу можемо зробити їм. А за се, може би, можна скористати дещо.
– Від нього ледве, – закинув Шварц.
– Дурний ти! Хіба я про нього?..
Вони замовкли, мабуть, кождий укладаючи собі в голові план дальшої акції. Ішли якийсь час мовчки, поки інший предмет не звернув на себе їх уваги. Власне переходили попри каменицю, де жив Вагман. Камениця була з двома фронтами: один, одноповерховий, виходив на ринок, а другий, партеровий, неначе флігель, виходив на бокову вулицю, якою йшли вони. Сей флігель був відділений від вулиці вузеньким огородцем і парканом з хвірткою. В вікнах, де жив Вагман, крізь замкнені дощані віконниці видно ще було світло.
– Тут Вагман живе? – буркнув недбало Шнадельський.
– Тут, – відповів Шварц, свердлуючи очима віконниці.
– Видно, не спить іще, бестія.
– Лічить гроші.
– Думаєш?
– Напевно знаю. Баран говорив, що щовечора застає його над грішми і векслями.
– От би нам тепер заглянути до нього!
– Ми б йому допомогли в його роботі.
Оба джентльмени замовкли і якийсь час стояли на вулиці против Вагманових вікон і вдивлялися пильно в світляні пасма, що вибігали з нутра крізь шпари віконниць. Потім пішли далі. І знов розмова не клеїлася. У кождого працювала фантазія над впливом нового імпульсу, риючи темні ходи і прокопи в будущині.
– Слухай, Шнадельський, – мовив нарешті Шварц, – ти ще думаєш деколи про свій давній план?
– Який?
– Махнути до Америки.
– Та як його махнеш, коли нема з чим?
– А якби було з чим?
– Ну, якби було, то, може, ліпше б було лишитися таки тут.
– А певно, якби так виграти на лотерію або викопати золоту кобилу в Михалківцях. Але я думаю інакше: коли є воля і охота махнути до Америки, значить, повинна бути воля і охота розстарати на се засоби. А коли розстарати, то хоч би й таким способом, який би робив неможливим дальше вегетування тут на місці.
– Думав я й про таке, – сумно мовив Шнадельський, – та що з того. Нема щастя.
Він важко зітхнув, і його щоки засвербіли від надто живого спомину неприємної стрічі з п’яним парубком у коршмі.
– Нема щастя! – з філософічним спокоєм торочив Шварц. – Що се значить? Значить, що ти шукав щастя не на тій дорозі, не на тім місці, де воно є, де воно, може, чекає на тебе. От що воно значить. Ну, скажи, будь ласкав, що се за спекуляція: видавати себе за хлопського адвоката? Багато на тім заробиш? І надовго того вистарчить?
– Се не така зла спекуляція, як тобі здається, – розсудливо мовив Шнадельський. – Треба тілько підхопити і піддати їм відповідну справу. От що! Я з моєю великою бранкою міг би був порости в пір’я, якби не сей проклятий адвокат перешкодив.
– Міг би був порости в пір’я! – з презирством мовив Шварц. – Ну, скажи, кілько б ти міг був заробити?
– До нового року я був би мав зо дві тисячі.
– Дві тисячі! Ну, хіба се гроші? І з такою нікчемною сумою був би ти мусив дралювати за море на те тілько, щоб за місяць, за два там стати яким-небудь кельнером або пастухом чужого стада.