Та й шуму не треба. Досить фокусів, у людей багато й власних ілюзіоністів.
— Аз могили… як? — не вгавав Тарасик.
— О, це дрібниці. Ніяких чудес, ніякого чаклування. Зі мною завжди мікрогенератор, така малесенька потужна станція, що випромінює потік енергії. Нею можна робити дуже багато чудесного — руйнувати і будувати. Вона допомагала мені і в цирку, допомогла вибратися з могили тепер. Але досить про те. Я прощаюся з вашим світом, хлоп’ята. Останнє наше побачення було коротке, але тоді ви про щось мріяли… Чи не забули?
— Ні, ні! — майже скрикнув Тарасик. — Я боявся, чи не сниться все те мені! Невже… правда?
— Правда, — кивнув Ойра-Хан. — Марійка згодилася летіти зі мною. А ви?
— Я теж! — сказав Тарасик, ніби стрибнув у холодну воду. Поза спиною котилися морозні дрижаки, проте він хоробро підступив до дівчинки і взяв її за руку.
— А ти?
Павлик мовчки став поруч товариша.
— Прекрасно! — радо прошепотів Ойра-Хан. — Безстрашні діти. У вашої планети чудове майбутнє, вона має казкові зерна. Ну що ж — пора! Нема жалю?
— Є, — повагавшись, сказав Тарасик і важко зітхнув.
— За чим?
— За всім, — несміливо мовив Тарасик. — За сухою грушею під вікном… За вербою, де я копав печеру… За Бугом оцим… За Сонцем…
— А ти, Павлику?
— Мені жаль матір, — шепнув Павлик. — Вона плакатиме…
— То, може залишишся?
— Ні, ні!
— Ні! — підхопив і Тарасик. — Ми забудемо все! Ми хочемо в небо…
— Забувати не треба, — серйозно сказав Ойра-Хан. — Ви повернетеся, любі мої. Куди б не прагнуло ваше серце, пам’ятайте про світ, котрий вас породив. Принесіть йому нові знання, нове розуміння життя. Ну, досить про те. Зорі чекають…
— А звідки ми полетимо? — здивувався Тарасик. — На чому?
— Спочатку в гори. Там, на Карпатах, яйце космічного корабля. Все побачите самі…
— А до гір як?
Ойра-Хан, не відповідаючи, добув з складок своєї одежі прозору мотузочку, обвинув нею дітей. Блакитне, майже невидиме сяйво оповило всю групу.
— Ну, — сказав Ойра-Хан, — летімо! Лише не бійтеся!
Вони піднялися над цвинтарем, колихнулися зорі в небі, під ногами заблищала ріка, попливли тьмяні вогники міста. Марійка зойкнула, Тарасик прикусив від страху руку.
— Не бійтеся! — громово повторив Ойра-Хан і голос його був, наче дзвін серед неба.
— А ми не впадемо? — пискнула Марійка.
— Вам нікуди падати! Ви — господарі неба! — відгукнувся Ойра-Хан. — Навіки забудьте про падіння!
Вітер тонко забринів у вухах, простір сп’янив Тарасика, сповнив груди мужністю. В свідомості зароїлися сни: він летить над Землею і не боїться нічого, ширяє разом з орлами під хмарами і сприймає безмірність, як рідну домівку. Так і тепер — сни стали правдою: він летить у високості, він народився у мрію!
ГРІМ НАД ГОРАМИ
Не знати, скільки часу минуло, — хвилина чи година, вічність чи мить. Була казка, була насолода, котрій нема назви: впали бар’єри страху, обмеження, і дітям здавалося, що вони стали всемогутніми істотами. Отямилися вони на високій горі: довкола іскрилися спокійні блискучі зорі, громадилися внизу темно-зелені хребти.
— Де ми, Ойра-Хан? — знеможено запитала Марійка.
— Карпати, — скупо одвітив факір. — Ми прибули на місце.
— Холодно, — сказав Павлик, щулячись.
— Заждіть недовго. Незабаром стане жарко…
Ойра-Хан підійшов до химерної гостроверхої скелі, простягнув перед собою якусь малесеньку паличку: з неї вдарив потужний блакитний промінь, описав коло. Посипався щебінь, великий шмат каменю впав униз. Ойра-Хан схилився над отвором, потім розігнувся. Діти побачили на його долоні велике зеленкувате яйце, що мерехтіло примарними променями, ніби великий світляк.
— Що це? — запитав Тарасик.
— Яйце корабля.
— На ньому ми полетимо?
— Так.
— Як же це? Таке малесеньке…
— Дивися. Ось я кладу його на землю. Воно саме почне вилуплювати з себе корабель по моєму знаку. Одійдемо подалі…
Вони одступили за скелю. Яйце сяяло блакитною зірочкою на скелястому майданчику. Ойра-Хан спрямував на нього промінь і в яйці щось тріснуло. В просторі поплинула райдужна хвиля, почувся мелодійний звук, за ним ще, ще. І ось… над горами покотилася могутня органна музика.
— Що це? — зачаровано озвалася дівчинка.
— Мелодія означає, що все гаразд, що яйце розвивається правильно, — сказав Ойра-Хан.
Гарячий подих обвіяв лиця дітей. На майданчику вже не видно було яйця, а ворушилася, звивалася вогняним змієм багатобарвна спіраль. Вона руйнувала гірську породу, плавила її, блискавично перетворювала розмаїті форми і об’єднувала докупи. Мелодія наростала, поширювалася, до неї вливалися нові й нові звучання, акорди, голоси.
— Чудо, — зітхнув Павлик.
— Аж волосся сторч стає, — додав Тарасик.
— Ніякого чуда, — заперечив Ойра-Хан. — Колись і люди Землі досягнуть такого, полетять у зоряний космос. Дивіться і звикайте!
Минали хвилини. Вогниста споруда піднялася над гостроверхою скелею, осявала довколишні схили. Десь внизу, у хащі, злякано кричали сичі, з долини почувся сумний гук дзвону. Зненацька сліпучий пломінь почав згасати, велетенське яйце померкло.
— Що сталося? — запитала Марійка.
— Корабель народився. Ходімо до нього…
Вони наблизилися зо велетенського прозоро-синього яйця, що мерехтіло в нічній імлі, ніби дорогоцінний кришталь. Внизу вирізблявся овальний отвір. Ойра-Хан зупинився біля нього.
— Прощайтеся з Землею, — глухо сказав він.
Хлопці глянули довкола себе, над горами малювалася рожева смужечка майбутнього дня. Тарасик тривожно підняв погляд на Ойра-Хана.
— Як воно буде? Що нас чекає?
— Як моряка в океані, — сказав Ойра-Хан, — все нове! Приготуйте серця свої до вічно нового! Чи вмістите? Чи здолаєте путь казки?
Вони щезли у отворі. Яйце стало непроникним, гладеньким. Моторошна тиша запанувала над горами. А потім грім потряс Чорногору, сліпучі блискавиці запломеніли довкола яйця і метнули його у зоряну безодню, ніби вогняну перлину.
Троє дітей Землі народжувалися у світ Небувалого…
Що чекало їх там?
Частина друга
ГОЛУБІ ПОВСТАНЦІ
ПРОЩАННЯ З СОНЦЕМ
Незримі обійми. Ласкава колиска розгойдується, ніжить Тарасика, заворожує. Де він, що з ним? Чи то ненька пригортає його до грудей, нашіптуючи дивовижну казку, чи співає віковічну пісню стара верба на земному обійсті, чи бринить жовто-прозора хвиля прадавнього Бугу?
Він розплющує очі.
Щось немислиме, негадане, неймовірне!
Поруч — Павлик, Марійка. Тільки чому вони в таких дивних позах? Ніщо не підтримує їх, а вони лежать просто в повітрі. Очі заплющені, тіла безвладні.
Над головою і під ногами блакитно-імлиста поверхня, ніби згущений туман. А прямо перед очима зненацька відкривається широка панорама зоряного неба. Тільки воно не таке, до якого звик Тарасик у літні чи зимові морозні ночі — не темно-синє, з миготливими світляками приязних зірок. Ні, воно моторошно-чорне, пронизане звідусіль променистими гострими жалами. А внизу пливе блідо-зелена куля з голубим ореолом, потроху тане, віддаляється.
— Павлику! Марійко!
Тиша. Мовчання.
— Павлику! Що з тобою?
Товариш насилу розплющує важкі повіки. Усміхається.
— Мамо… Я хочу спатки…
— Яка я тобі мама! — вже сердито скрикнув Тарасик. — Ти поглянь — які чудеса!
Павлик потроху отямився, пробуркалася від важкої дрімоти й Марійка. Вони оглядаються, дивуються.
— Де ми? — зачудовано зітхає Павлик.
— У небі. Сам бачиш…
— Я згадала, — бринить голосок Марійки. — Ми покинули Землю. Я так міцно заснула.
— А що то таке… наче глобус? — здивувався Павлик.
— Невже Земля? — прошепотів Тарасик.
— Вона, — тривожно кивнула Марійка.
— Така маленька?
— Ми далеко від неї, от вона й маленька. ОйраХан розповідав мені, як великі сонця стають видимі здалека, мов мачинки…
— Ойра-Хан! — стрепенувся Тарасик. — А де він? Чому його нема?
— Я тут, — почувся голос позаду.
Діти рвучко обернулися. Невидимі обійми м’яко піддалися, їхні тіла заколихалися в повітрі. В синіх сутінках вирізблялася постать Ойра-Хана, він дружньо всміхався.
— Не злякалися?
— Ні! — дружно закричали діти. — Наче вві сні, — додав Тарасик. А Земля яка гарна здалека. Мов би квітка серед зірок…
— Гарно сказав, — похвалив Ойра-Хан. — Колись вона такою і стане. Мусить стати, — після паузи додав він. — А тепер прощайтеся з Землею. Вона незабаром щезне…
— А ми? — з острахом запитав Павлик, округлюючи великі блакитні очі.
— А ми попрямуємо до мого світу, — сказав Ойра-Хан.
— Покажи, де він, — попросив Тарасик.
— Його ще не видко…
— Він так далеко?
— І далеко й близько. Як для кого. Для людей Землі — це далеко, майже в безмір’ї. А для нашого світу — це сусідня система.
— Розкажи, Ойра-Хан, — продзвенів голосок Марійки. — Покажи нам, як це воно — і близько і далеко!..
— Навіть у вас, на Землі, можна знайти прості приклади, — усміхнувся Ойра Хан. — Згадайте гусінь. Вона повзає по деревах, пожираючи листя. Пізніше загортається в лялечку, деякий час дрімає там і перетворюється в гарного метелика. Метелик прогризає дірочки, вилітає і грається в небі. Тепер збагніть: гусені навіть сто кроків проповзти — це неймовірна подорож, на яке піде все життя. А метелик пролетить ту відстань за якусь хвилю…
— Ух, здорово! — щасливо усміхнувся Тарасик. — Та ж сама істота, тільки вона оволоділа…як…це…іншим способом пересування. Чи так я сказав?
— Гарно сказав, — кинув Ойра-Хан. — Проте всі приклади відносні. Побудете в нашому світі, здобудете нові знання, зрозумієте все глибше, ясніше. А зараз гляньте сюди, на стінку. Я коротко поясню вам, що з нами станеться…
На імлистій площині виникла гігантська сяюча куля. Вона вібрувала, тріпотіла, іскрилася безліччю ледь видимих зірочок. Ойра-Хан зупинився за спиною дітей, показав на зображення рукою.
— Уявіть собі Всесвіт, як велетенську водяну кулю…
— Чому водяну? — озвався Тарасик.
— Я ж сказав — уявіть. Насправді він більше схожий на клубок полум’я, але, щоб дещо збагнути — треба відштовхнутися од відомих явищ. Гляньте тепер, що ви бачите на поверхні кулі?
— Хвилі, — сказала Марійка.
— Правильно.
Куля почала виростати, наближатися. Одна з хвиль наблизилася, перетворилася теж в своєрідну кулю. На ній теж покотилися хвилі — ще дрібніші. З тих хвиль вирізнилася ще одна, знову виросла, побільшилася, заповнила собою все…
— Я знаю, бачив! — загукав Павлик.
— Що ти бачив?
— Великі хвилі на Бузі. А на тих великих — менші, а на тих — ще менші, наче брижі.
— Ну ось, збагнули, — радісно озвався Ойра-Хан. — Наш світ, точніше, ваш світ Сонця, Землі і оцих зірок, що ми бачимо, — то лише малесенька хвилька на більшій хвилі Всесвіту, а та, більша хвиля, входить у велетенську хвилю більшого масштабу.