Вася радісно скрикнув.
— Дивіться! Те місце, де ми знайшли план! Ось стріла, ось я копав!..
— Правильно! — відгукнувся Коля. — А тут був огонь…
Він хутко розрив землю і витяг з маленької ямки блискучий предмет. Діти зацікавлено обступили Колю.
— Розкажи, як же ти робив полум’я?
— Дуже просто. Ось тут встановлений маленький моторчик, він крутить вентилятор, вентилятор розпилює мікроскопічні часточки металу, які в пучку проміння створюють ефект вогню… Включаю все це я теж по радіо!.. Великого значення для науки ця штука не має, це так, для більшого враження…
— Ти навчиш мене? — благально спитав Вася.
— Чого?
— А я в школі буду показувати чудеса!
— Не чудеса треба показувати, а створити технічний гурток. Ось тоді я приїду до вас і допоможу!
Жваво розмовляючи, Коля і діти рушили далі. Вони минули галявину, де квіточка прогнала вовка, покупалися в озері, де Вася ловив руками рибу, пройшли попід кручею і звернули в густий дубовий ліс.
Незабаром вони підійшли до печери. Сеня здалека впізнав три великі в’язи і блискучий струмінь Бездонної криниці. Він радо закричав і кинувся вперед.
— Його тепер і не впізнають у Києві! — засміявся Коля. — Наполовину схуд!
Сеня першим добіг до отвору і зник в ньому. Коли інші наблизилися до каміння, Сеня вискочив з печери, щасливо вигукнув:
— Є! Є скарби!
— І є, і нема! — засміявся Коля. — Ходімо!
Всі ступили під склепіння печери. Справді, в темряві, як і тоді, спалахнуло різнобарвне проміння і на місці протилежної стіни заграли золотими іскрами дорогоцінності.
— А тепер ідіть сюди! — скомандував Коля.
Діти рушили в глиб печери. Сяйво зникло. Коля ввімкнув ліхтарик. Промінь осяяв пусту печеру.
— Дивіться, — весело показав Коля під камінь, що стояв посередині. — Це було дуже важко зробити… У камені, бачите, — проекційний ліхтар! А на плівці зображені дорогоцінні кристали. Біля входу, в землі, я змайстрував пристрій, що включає ліхтар…
— Я розумію! — схвильовано обізвався Вася. — Коли ми наступали на нього, то ліхтар вмикався і ми бачили скарби…
— Не скарби, а їх зображення! — поправив Коля. — Ну от, ви й узнали останній мій секрет! Зрозуміло тепер, про які скарби написано було в заповіті?
— Зрозуміло! — прошепотів Вася.
Юлька підскочила і обняла Колю за шию, потерлася кирпатим носом об його щоку.
— Ой Колю! Спасибі тобі! У мене тепер не буде ні одної трійки!
— І в мене, — додав Вася.
— І Велику Дорогу до кінця пройдете? — ласкаво посміхаючись, запитав Коля.
— Пройдемо! — дружно відгукнулися діти.
Пізно ввечері вони поверталися назад. Все тіло нило від утоми, але діти були щасливі. Навіть Сеня не відставав від своїх товаришів, він тепер відчував себе бадьорим і сміливим.
"Як жалко, — думав Вася, — завтра Коля поїде до Києва, і нам буде вже не так цікаво…"
Та ні, неправда! Коля навчив їх бачити чудесне, красиве, незвичайне у всьому, що оточує людину! От і далекі тремтливі вогники зірок привітно блимають, згоджуються з Васею. Чарівна квітка Колі допомогла їм пережити чудові пригоди, відкрила новий світ. І діти твердо знали, що в них тепер не буде поганих оцінок і недостойної поведінки…
Вони віднині виходили на Велику Дорогу, на якій все навколо — ясні зорі в небі, і рідні ліси та ріки, і весь неосяжний світ, все життя — буде тою чарівною квіткою, що невпинно вестиме їх до Знання, до радості, світлого щастя і чудесних пригод.