Ховатися було ніде — навколо висіла непроглядна сіра стіна. Друзі похмуро мовчали, цокаючи зубами.
— Чуєте, хлопці, — раптом обізвалася Юлька. — А чого ми будемо стояти тут? Все одно уже мокрі до нитки! Давайте побіжимо — буде тепліше!..
— Правильно! — радісно стріпнувся Вася. — Ти молодець, Юлька! Побігли!..
Забризкуючи грязюкою литки, вони чкурнули поміж кущами, дотримуючись того напрямку, в якому йшли раніше. Дощ немилосердно сік прямо в обличчя. Вася, що біг першим, зупинився.
— Ліс кінчився! Якась галявина! — крикнув він.
— Тихо! Наче собака гавкає! — озвався Сеня.
— Який там собака! — вигукнув Вася. — Тут свого голосу не почуєш.
Все-таки прислухались. Але, крім бурхливих поривів вітру та гримотіння в небі, не було чути нічого. Вася махнув рукою.
— Побігли через галявину!
Під ногами чвякала мокра трава. Ґрунт раптом пружно заколихався. Юлька застережливо крикнула, хотіла схопити Васю за руку. Але було пізно.
Вася зойкнув, захитався і провалився в траву. Бризнула грязюка. За ним пірнув Сеня, ледве встигнувши схопитись за гілку молоденької берези. Юлька у відчаї простягла руку до Васі, щоб витягнути його, але і її всмоктало багно.
— Трясовина, — пополотнівши, закричала дівчинка.
Вася несамовито заборсався, намагаючись добратися до твердого ґрунту, але багно невблаганно тягнуло його і товаришів униз.
— Не ворушись, — гукала Юлька. — Так гірше, коли рухатись!..
Сеня заревів, розмазуючи брудні сльози по щоках.
— Не скигли! — крикнув на нього Вася. — Найдуть нас, не пропадемо!..
Сеня замовк, з відчаєм поглянув навколо.
— Хто нас знайде? Нічого не видно кругом…
Але дощ потроху вщухав. Над лісом з’явився шматочок чистого неба. Вітер шалено гнав сірі хмари вдалину. Нарешті блиснуло сонце. В його промінні широка галявина заграла чудесними барвами зеленої травки і синіх квітів.
— Гарно як, — прошепотіла зачарована Юлька.
— Здуріла, — крикнув Сеня, — її до пояса затягнуло, а вона квітами милується…
— Тихо! — радісно вигукнув Вася. — Хлопці! Дивіться! Дивіться вгору!
Юлька і Сеня здивовано зирнули вгору, завмерши від несподіванки.
— Квітка! Чарівна квітка!.. — ахнула дівчинка.
— Ми врятовані! — сказав щасливим голосом Вася. — Квітка не залишила нас!
Справді, над галявиною кружляла чарівна квітка папороті, яка вели їх вночі до заповітної печери. Її пелюстки тріпотіли, переливалися різними барвами в промінні сонця. Ось квітка зупинилася над головами, від неї доносилось тихе шипіння. Раптом пролунав схвильований голос:
— Тримайтеся, друзі! Я прийду до вас! Тримайтеся за березу!
— Хто прийде? — схвилювався Сеня.
Але квіточка піднялася вгору і стала повільно кружляти над дітьми, більше не промовляючи ні слова.
— Береза! Сеню! За березу треба триматись! Простягни мені руку!
Вася дотягся рукою до Сені, вчепився за тонесеньку гілку дерева. Він напружив усі сили, щоб витягти ноги і болота, але гілка раптом одчахнулась і обоє ще глибше поринули в багно.
Трясовина невблаганно затягувала дітей у свої гнилі обійми…
КОЛЯ ПОСПІШАЄ НА ДОПОМОГУ
Вранці схвильована баба Оришка настирливо добивалася в комору до Колі. Коля довго не відчиняв, але, нарешті, його нерви не витримали.
— Чого нам треба, мамо? — нетерпляче запитав він, відчиняючи двері. — Я ж вам сказав, що все буде добре!
— Що ти мені голову морочиш! — лементувала баба. — Де діти? Куди ти їх повів? Ти казав, що сам будеш супроводжувати їх!.. Кажи, де діти, бо я поб’ю всі твої анахтемські машини!..
Коля злякано розставив руки, щоб не пропустити бабу до комори.
— Зачекайте ще трохи! Даю вам слово, що діти будуть сьогодні дома!
— Я не вірю тобі! — знову крикнула баба. — Покажи їх, бо батько Юльки дихати мені не дає!
— Я ж їм на користь це все роблю! — розсердився Коля. — Ну, дивіться, коли така нетерплячка…
Він відступив до дверей і пропустив бабу до комори. Вікно в коморі було завішене ковдрою, і в темряві яскраво світився на столі блакитний прямокутник телевізора. На екрані ясно було видно гладь великого озера, густу стіну лісу. На піску під кущами калини вовтузилася Юлька. Вася на багатті жарив великого минька, а Сеня, невідривно слідкуючи за його роботою, стояв поруч.
Баба залилася тихеньким сміхом, побачивши своїх онуків.
— Ти диви! Як живі… Де ж це вони? Ага! Це ж озеро Шумбур… і червона круча!..
— Правильно! — сказав Коля.
— Ой, боже ж мій! — занепокоїлася баба. — Для чого ж ти їх так далеко завів!.. У них же і їсти нічого!
— Перестаньте! — не витримав Коля. — Вони не пропадуть. Бачите — Вася смажить рибу! А Сені така прогулянка тільки на користь буде, трохи схудне!.. Ну, йдіть, ідіть, мамо!..
Баба Оришка, цмокаючи та причитаючи, пішла з комори. Коля зачинився на гачок і більше не відчиняв дверей. Минуло кілька годин. Баба несміливо підходила до комори ще кілька разів і стукала в двері.
— Колю! Ну покажи, де вони, мої голубчики! — просила вона.
Коля не відповідав. Тоді баба розсердилася і пішла будити діда Левка, який спав на сіновалі після нічного обходу.
— Вставай, діду! — кричала баба Оришка. — Вставай, бо той сатана загубить дітей!.. Скоро почнеться гроза — хмари збираються!..
— Який сатана? — озвався дід, витягаючи з бороди сіно. — Кажи, стара, толком…
— Та Коля ж! І нащо було дозволяти йому вести кудись дітей, та ще й якоюсь бісовою машиною!
— А хіба вони не вернулися?
— То ж бо й є, що ні!..
Дід занепокоєно підвівся, хутко зібрався, кілька хвилин тривожно дивився на чорні хмари. Разом з бабою він підійшов до дверей комори. Двері були, як і раніше, зачинені.
— Відчиняй, Колю, годі дурня строїти!.. — суворо крикнув дід. — Де діти? Пора їх додому вернути!
Замість відповіді двері рвучко розчинилися. Мало не збивши бабу з ніг, з комори вискочив Коля. Руде волосся його було розтріпане, в очах проглядала розгубленість. На грудях висів якийсь апарат, причеплений ременем за шию. Він вихором пролетів мимо діда Левка, і кинувся до лісу.
— Куди ти? — крикнув здивований дід.
— За дітьми! Я скоро вернусь! — на ходу відповів Коля.
— А де вони? — залементувала баба. — Що з ними?..
— Все буде добре! — почулося вже з кущів. Коля зник у лісі.
— Божевільний! Оглашенний! — кричала баба, занепокоєно проводжаючи його поглядом. Там, десь далеко над лісом, бушувала гроза…
КВІТКА ЗНОВУ РЯТУЄ
Півгодини показались для трьох мандрівників вічністю. Трясовина засмоктала їх до грудей. З багна виднілися тільки голови і руки. Але над їх головами повільно кружляла, сяючи пелюстками, квітка, і це вселяло в їх серця гарячу надію…
— Хто ж прийде за нами? — непокоївся Сеня. — Чому ж ніхто не допомагає?
І ось рятунок прийшов. З-за дерев з’явилася постать людини. Вона вискочила на галявину і швидко наближалася до дітей.
— Коля! — несамовито закричав Вася. — Коля! Як ти потрапив сюди?
— Спокійно, спокійно, мандрівники! — відповів Коля, радісно посміхаючись. — Спочатку вилізти треба, а потім уже пояснення!
Він, спритно стрибаючи по купинах, добрався до берези. На його грудях висів металічний ящик зеленого кольору. Коля зупинився, щось зробив на тому ящику. І тоді здивовані діти побачили, як чарівна квіточка папороті опустилася вниз і сіла на руки Колі.
— Коля! — захоплено вигукнув Вася. — Так це твоя квітка?
— А ти ще й досі не догадався? — хитро засміявся Коля. — Ну, гаразд, потім розповім про все. А тепер давайте вилазити з трясовини!
Він поклав квітку в ящик, вийняв з-за пояса сокиру і кількома ударами зрубав берізку.
— Тримайся за стовбур! — крикнув Коля. Сеня перший схопився за берізку. Коля, напружившись. потягнув його з багна. Трясовина, важко чвякнувши, випустила жертву з своїх обіймів. Сеня знесилено впав на твердий ґрунт. За кілька хвилин всі троє — замурзані, до плечей покриті грязюкою, — стояли поряд з Колею, не вірячи своєму врятуванню. Вони шалено торсали Колю, обіймали його.
— Як же це? Виходить, це твоя квітка, не чарівна? Це ти водив нас? А де ти був? — сипались безладні запитання.
Коля одмахувався руками, сміявся.
— Відчепіться! Ви і мене обмажете в багнюку! Скоріше побігли додому, обсушимось! А дома про все розповім!
Галасливою юрбою вони покинули небезпечне місце.
— Бігом, — скомандував Коля. — Ви замерзли, треба зігрітися…
Діти забули про пережиту небезпеку, про голод, і радісно побігли слідом за Колею. Але радіти було ще зарано. Не встигли вони пройти половини шляху, як на одній з галявин трапилось несподіване. Земля раптом розступилася, і Коля полетів кудись униз, у чорний отвір. Діти не втримались і посунулись з розгону слідом за ним. Вони впали на дно ями. В ніс ударив затхлий сирий запах…
— Живі? — почувся в темряві стурбований голос Колі.
— Живі, — відповів Вася.
— Жива, — пропищала Юлька.
— Я, здається, ногу вивихнув, — ледве озвався Сеня. — Куди це ми попали, Колю?
— Ну, мандрівники, — обізвався Коля, — це вже я недоглядів. Здається, попали ми у вовчу яму…
Він встав, обмацуючи стіни, обійшов кругом.
— Високо! Метрів чотири, не виліземо!
— А може, піраміду зробимо? — запропонував Вася, підходячи до нього. — Ти вилізеш, а потім нас витягнеш!..
— Еге, — засміявся Коля. — Мене ви не витримаєте!
В ямі стало темніше, бо сонце швидко котилося до заходу. Від стінок ями тягнуло холодом, волога проймала, здавалось, до кісток.
— Нічого, — хапаючи дрижаки, обізвалася Юлька. — Прийдуть перевіряти яму і знайдуть нас…
Коля весело засміявся.
— Ну, якщо ждати цього, то ми тут поколіємо! Виберемося й так!
— Як? — зацікавлено озвався Вася.
— Знову квіточка допоможе? — запитав Сеня.
— Аякже! Тільки на неї й надія. Дивіться…
В темноті щось клацнуло. На грудях у Колі спалахнули червоні вогники, потім повільно засяяв синій прямокутник.
— Телевізор, — вигукнув Сеня.
— Правильно. На принципі телевізора. А тепер пускаємо квітку.
Вражені діти побачили, як Коля випустив з рук квітку. Вона повисла в повітрі, спалахнула м’яким промінням і попливла в отвір ями.
— А що ти хочеш з нею зробити? — запитала Юлька.
— Як що? — здивувався Коля. — Вона прилетить до діда, скаже йому, де ми, і він нас витягне…
Юлька затанцювала навколо Колі, весело засміялася.
— От здивується дід! І злякається!..
— Нічого! Він знає про все!
— Коли! А як же ти керуєш квіточкою? — нетерпляче запитав Вася.
— А ось як. Суньтесь ближче до мене… Тепер я нам розкажу про секрет квітки…
Діти схвильовано обступили Колю.
— Ви бачите у мене на грудях апарат? — запитав він.
— Бачимо…
— Ну от.