А потім голос знову за-звучав сильніше. Це був голос дівчини… голос Землі… Він говорив:
— Василю… Василю… Земля знає про катастрофу. Земля слідкує за вами. У вас закінчується кисень, але ви надійтесь. Василю, Василю… Залишайтесь там, де ви лежите…
Я здивувався. Що таке? Хто мене бачить на такій відстані? Невже це насправді, а не сниться? А голос не-втомно повторював:
— До вас летить автоматична ракета. Якщо вона сяде невдало, Космоцентр пошле ще одну. На ній ви по-вернетесь назад. Василю! Якщо ви чуєте мене — встаньте…
Я звівся па ноги, підняв руки до Землі. Я відчув, як по моїх щоках потекли сльози радості. Я слухав голос дівчини, як музику, я звертався до неї, дякував їй, говорив ніжні слова.
А дівчина вела далі:
— Земля рада, що ви почули нас. Ракета йде на посадку. Вона сідає за два кілометри од вас. Не витрачай-те часу. Йдіть до неї.
Я розгублено розвів руками. У мене не було ніякого орієнтиру. Я не знав, куди йти.
Дівчина мов почула ці думки. Вона казала:
— У вас розбився компас. Я буду направляти вас. Повертайтеся потроху. Так. Ще трохи. А тепер ідіть. Я слідкуватиму за вами. Я приведу вас до ракети.
І я пішов. Крізь гори, кратери, провалля. Коли я трохи збивався зі шляху, голос Землі направляв мене на вірний шлях.
І ось нарешті я побачив блискучий шпиль ракети. Це був апарат, неодноразово випробуваний у польотах на Місяць і назад. Мені ледве-ледве вистачило кисню, щоб пробратися всередину.
А потім знову — Космос. Темрява і зорі. І повернення на Землю.
Коли я приземлився, мене зустрічала велетенська юрба народу. Всі вітали мене, поздоровляли. Але я не розумів, чому, за що. Справжнім героєм був той, хто врятував мене.
Ніби підслухавши мої думки, мій учитель, сивий вчений, сказав:
— Ось, знайомся… Твоя рятівниця, голос Землі…
Я побачив дівчину. Вона була якась дивна. Проста і гарна. Близька з першого погляду. її звали Таня.
Потім ми були разом. Пам’ятаю, що ми довго розмовляли, гуляли, їздили сюди, в рідні місця. А тоді… тоді… вона була в білому… і нас хтось вітав… але я забув… Оце і все.
Вася розповів про своє видіння залпом, ніби читаючи книгу. А потім, отямившись, засоромився і замовк. Гримайло, поклавши широку долоню його на голову, задушевно сказав:
— Що ж, Васю, твої мрії здійсняться. А все інше залежить від тебе.
— Цілий роман, — обізвався Шум. — Шустрий хлопець. Навіть весілля йому приверзлося.
— Не приверзлося, — гаряче заявив Вася. — Це буде точно!
— Що ви справді, — захистив хлопця Сум, — так не можна. Невже ви гадаєте, що він міг нафантазувати за одну хвилину в установці часу цілу повість?
— Не знаю, — заявив Шум. — Але тут є одне слушне запитання. Якщо ці видіння дійсно передбачають майбутнє, то може вийти плутанина. Я дізнаюся, що мені буде завтра, а сам зроблю все навпаки.
— Ви так гадаєте? — запитав, усміхаючись, Гримайло. — Я не впевнений, що так можна зробити?
— Чому ж? — заперечив Шум. — От Вася узнав, що він потрапить на Місяць, що ракета розіб’ється, що він буде на грані загибелі. І раптом… трохи пізніше він згадає про це, злякається… і не полетить на Місяць, не стане космонавтом… Як же тоді ваша, пробачте, машина часу? Як її передбачення!
— Неправда! — схвильовано сказав Вася, стиснувши кулачки. — Я не боюся! Хай ракета розбивається. Хай падає. А я все одно полечу. Не можна боятися. Чуєте? Не можна…
— От вам і відповідь! — суворо озвався Гримайло. — Я не знаю, чи можна що-небудь додати. Напевне, дізнавшись про те, що має бути, людина спроможна не допустити абсолютно точного повторення подій, баче-них з допомогою установки. Але ж справа це в подробицях, а в суті… У всякому разі, чесна людина ні за яких умов не зробить підлості. Закон Причинності — основа світу…
— Зачекайте, містере Гримайло, — промовив Нойс. — Дещо неясно. Десятки, тисячі людей стануть про-никати в майбутнє. Вони бачитимуть майбутні досягнення і, звичайно, переноситимуть їх у сучасне. Але тут протиріччя…
— Яке? — здивувався академік.
— Якщо досягнення майбутнього перенести в сучасне, то тоді прогрес повинен перевищити в процесі життя те, що людина бачила в машині часу.
— Ви так гадаєте? — усміхнувся Гримайло. — По-перше, людина із сучасного повністю не сприйме до-сягнень майбутнього, а лише стільки, скільки дозволяє місткість мислення. Але проникнення в майбутнє при-скорюватиме еволюцію. Все одно, що підйом вгору. Чим вище на гору, тим ширший горизонт. Так і тут. Ми проникаємо на гору часу. І майбутнє вже не мріється нам у туманних уявленнях, а стає нашим другим зором, таким, як звичайний зір. Коли ви бачите попереду свою мету, скажімо, місто Київ, ви не звертаєте з дороги, щоб обминути його! Так і тут. Ви знатимете, що саме чекає вас, які події, але сміливо підете їм назустріч. Може, це навіть дозволить втручатися в хід подій, покращувати певні обставини, плани, і навіть… не знаю, може, це не так… але, може, це дозволить одвертати смерть.
— Ще одне слово, якщо дозволите, — заявив Нойс. — Тут ось моя дружина Елен… м-м-м… шепоче мені на вухо, що є сумнів щодо машини…
— Який же? — здивувався академік. — Ми слухаємо вас, місіс Нойс.
— Пробачте, — ніяково озвалася американка, — але я сказала це не з метою образи. Ви самі сказали, що машина часу розгортає те, що є в зерні свідомості. Чи не так?
— Так.
— То, може, видіння в установці є лише фантазією душі, своєрідним сном, мрією. Хлопчик мріє про польоти, він побачив себе космонавтом. Заграва — ентузіаст гіпотези про пришельців, він начитався різних припущень, от він і побачив далекі часи і дивних розумних істот.
— А ваш чоловік, — насмішкувато сказав Заграва, — містер Нойс, який вважає, що Земля загине в атом-ній війні, побачить в машині часу атомну битву? Так?
— Гм, гм, — змішалася жінка Нойса. — Може, й так. Саме так.
— Це можна перевірити, — заявив кореспондент. — Містере Гримайло. Дозвольте мені бути піддослід-ним?
— А чого ж, — охоче згодився академік. — Оце й буде справжньою перевіркою. І я впевнено йду на неї. Я вірю вам…
— Спасибі. Можна тепер?
— Ні… Краще завтра… Треба сконденсувати більше енергії. Друзі. Ми ждемо вас завтра. Подумайте, хто чого бажає. Ми з радістю використаємо послуги кожного. Проникнення в майбутнє — що є чудовіше в сві-ті?
НІЧ ДРУГА
Містер Нойс був урочистий, підтягнутий. Він переможно поглядав на Гримайла, усміхався, жартував.
— Ви не хвилюєтесь, містере Гримайло?
— А чого б то? — дивувався академік.
— Аякже! Ваш винахід випробовується па експорт, — сміявся Нойс. — А раптом він не витримає іспи-ту?
— У вас американська самовпевненість! — у тон йому відповів Гримайло. — Заходьте, готуйтесь до ма-ндрівки в майбутнє. І залиште тут, на веранді, свій репортерський характер.
Веселий дружній сміх покотився з веранди на берег. Американець викинув недокурену сигару в річку, зі-тхнув, пригладив рідке волосся.
— Ну що ж, я готовий.
Лягаючи в машину часу, він поглянув на Елен, щось сказав по-англійськи. Вона схвально хитнула голо-вою.
Півсфери зійшлися. Гримайло дав команду Стьопі і Наді. Над головами присутніх спалахнули примар-ним сяйвом антени — приймачі енергії.
— Що він сказав? — безцеремонно запитала Маня у матері.
— Тихо, — прошепотіла Таня. — Негарно…
— Ні, що він сказав? — допитувалася дівчинка.
— Він сказав, — пояснив Малина, — що колеги його лопнуть від заздрощів. Що він привезе в Америку і надрукує в своїй газеті точне пророцтво про майбутню атомну війну!..
— Яку війну? — здивувалася дівчинка. — Війни ж не буде!
— Правильно, Маню, — ласкаво сказав Гримайло. — Тобі не потрібна машина часу. Ти знаєш і так. А що принесе він звідти — побачимо. Стьопо! Вмикай!..
Електронне вістря заколивалося, рушило по екрану. Надя схилилася над пультом, відлічувала:
— Десять років… П’ятнадцять… Тридцять… П’ятдесят… Все…
— Недалеко залетів американець! — озвався Шум. — Невже таки надибав атомну війну?
Ніхто не відповів. Над верандою, над берегом запанувала мовчанка. Чому? Чому присутні так нетерпляче очікують результатів? Що принесе з мандрівки ця людина — житель зовсім іншого світу? Невже він побачить лише породження маніакального розуму, вихованого сенсаціями, страхом і непевністю?
Сфера розійшлася. Нойс нерухомо лежав у кріслі. Обличчя його було спокійне, очі заплющені.
— Милий, що з тобою? — захвилювалася Елен. Нойс різко ворухнувся, ніби прокидаючись зі сну.
Він встав з крісла, вийшов з машини часу. Попросив сигару. Елен подала йому коробку.
Американець запалив, смачно випустив дим. Присутні здивовано перезирались. Чому він мовчить? Тишу порушив академік.
— Не дуже далеко ви мандрували, містере Нойс. Всього п’ятдесят років.
— Я знаю. Я запам’ятав час. Мені не потрібно було далі. Я побачив те, що хотів!
— Як зрозуміти вас?
— Я розповім.
— Сенсація буде? — жартома запитав біолог Сум,
— Не знаю, — зиркнув на нього кореспондент. — А втім, так. І дуже значна.
— Ну, не мучте, — сказав Малина. — Починайте.
— Дозвольте подумати, — заявив Нойс.
— Е, ні! — вигукнув Шум. — Думати не можна. А то ви наговорите такого, що і в газеті вашій не надру-кують!
— Може, й ні, — дивним голосом відповів Нойс. — Слухайте ж…
Я був пілотом космічного ракетоплана. Мені було не більше Двадцяти п’яти. Звали мене Ричардом.
Я пам’ятаю товаришів, подруг. Пам’ятаю матір і батька. Вони жили у Флоріді; там же я і вчився в школі астропілотів. Проте більшість вражень юнацтва туманні… Я не зміг би точно передати їх. Найкраще, найсиль-ніше запам’яталося останнє…
Був похмурий ранок. Я прокинувся від сигналу телевізофона. На екрані побачив серйозне обличчя шефа. Він привітався, лаконічно сказав:
— Пора!
Я одягнувся, помчав до гаража на відкритому даху котеджу. Мені було холодно і тривожно. Я хвилював-ся.
Сівши на гелікоптер, я попрямував на космодром. Над землею пливли сірі хмари, свинцевим відблиском мерехтіли масивні боки зоряних кораблів. їх було багато.
Почулася команда, посилена могутніми динаміками. Я і багато моїх товаришів займали місця в ракетах. Під моїм командуванням була група з десяти кораблів.
Велетенські тягачі, мов потворні жуки, методично повзали по бетонованому покриттю космодрому, обе-режно потужними кранами передавали в черево кораблів вантаж і знову поверталися назад, поринаючи в гли-бокі підземелля.