би Боже ж мій, Боже... нащо нас мати породила? Ой правда, правда... як перо од крила... одлучені... од матері...
— То співай, то не треба, — невдоволено мовив Підкова, зітхаючи. — Тільки розохотився, а тут — на тобі, душу виймає. Вже давно з нас душу вийняли воріженьки прокляті, земляче! А пісня— вона вселяє душу! То до тебе вертається душа, братчику! Як серце тужить та плаче за родиною — воскресає душа людська, так і знай... Чуєш, земляче?..
Почувся крик — знак рушати в путь.
Потурчак ішов поруч з невільниками, зажурений, але й щасливий водночас.
— Де родина на Вкраїні? — запитував його Підкова.
— Як полонили мене татари, то була. Десь під Києвом дядьки та тітки. Батько й маги померли у Кафі, вони теж зі мною потрапили в неволю. Давно те було, літ з двадцять... а то й більше... Я вже й не лічу — що мені з того. А к чому це ти питаєш, козаче? Чи не викупить хтось? Жаль про те й гадати. Згнию на чужині, в ярмі віковічному...
— А куди нас ведуть — чи не відаєш?
— Відаю, хлопці. Погана робота. Та не так тяжка, як гидка.
— Що за робота?
— Вас узято для вежі мертвої... як вона в них зветься — "вежа мовчання"...
— Що ж то за страшна вежа така? — здивувався Підкова.
— Мертвяки там персійські лежать. Як умре чоловік — його одразу туди...
— Навіщо?
— Така аіра в них... вогню вони поклоняються, все очищають вогнем. І правда — чепурні вони, охайні. Хоч рабів своїх катують незгірше турків. А що ж раб, невольник для них нижчий від худобини. Так ото, кажу, віра така — щоб не сквернити трупом землю, виносять мертвих у вежу... а там вже Їх об'їдають круки. Хмарами в'ються прокляті птахи над тими вежами. А як лишаються кісточки та висихають на сонечку, їх кидають у яму. Так-то, братчики, Вас поставлять до такої вежі, носити мертвяків...
— Страшно, — прошепотів Гордій, похиливши голову. — Страшно, брате. Краще впасти в бою, краще гору кам'яную довбати... а так, серед трупу...
— Е, дарма, — твердо сказав Підкова, обнявши побратима за плечі, — все витерпимо, Гордійку. Що нам вежа?
Весь світ, голубчику, як вежа мовчання персійська. Неволя, катюги безжалісні, битви криваві... Де ти бачив спокій та любов? Скрізь плачуть-стогнуть люди, миру бажають і не мають його. Будемо сподіватися. Будемо вірити. Може, і з вежі мовчання є дорога на волю. Хто скаже?..
ЧАСТИНА ДРУГА. ПРИ БИТІЙ ДОРОЗІ
ЗАМОК
Йшла зима 1570 року.
Великі сніги випали в степах та лісах українських. Дикі тури та кози, не маючи їжі в лісах, виходили до сіл, смикаючи сіно з селянських копиць. Вони грузли в кучугурах, провалюючись до живота, гречкосії полювали на них, забиваючи списом чи залізною пікою. Шляхи замело, пан Чартинський не виїздив нікуди з родового замку в Поліссі. Він тішився тим, що навчав юного кобзарчука Йванка турецькій мові та філософським премудрощам.
Увечері слуги розпалювали камін у кабінеті пана, чувся мелодійний дзвіночок. То був знак для Іванка. Він піднімався крутими сходами до головної вежі. Входив до кабінету. Золотаве полум'я кидало поблиски на ряди важких фоліантів, на погруддя давніх учених, грало іскрами в розмаїтих рідинах, якими були наповнені хімічні реторти. Іванко звик до того таємничого оточення. Але в перші дні, коли він приїхав до панського замку, його бентежило все навколишнє — і моторошна посмішка черепа, що стояв на письмовому бюро біля чорнильниці, і голісінькі жінки та чоловіки по кутках залу, і тривожна тиша в похмурому замку, де, здавалося, за кожним поворотом ховалися привиди та упирі.
Тепер хлопець знає, як звати того чи іншого мудреця, знає, хто створив прегарну постать Венери чи Меркурія. Він відчуває о своєму серці вдячність до далекого мудрого Сократа, який легко й радісно прийняв смерть, мужньо сказавши ворогам усе, що він про них думав. Бачить хлопець завжди і підбадьорливий погляд Платона, який заглибна зосереджений погляд у небо. Коли Иванкові буває тяжко, коли він з мукою думає про далекого побратима в турецькій неволі, дружній усміх Піфагора, який багато років катувався в тяжкому рабстві, повертає спокій і віру.
Велика сила — письмо. Так багато можна пізнати з книг. Ех, якби всіх дітей найчити, яка то радість була б! Не посміли б тоді шляхтичі називати дітей козацьких бидлом?..
Пан Чартинський зручно вмощується біля каміна, загортається у ведмеже хутро, розгортає важкий фоліант. Бліде обличчя шляхтича набуває урочистості, глухо лунають таємничі речення.
— Філософський камінь—таємниця таємниць. Він має безліч значень і символів. Хто здобуде той камінь — той стає господарем світу. Він перетворюватиме прості метали в благородні. Він володітиме душами людей і ангелів. Він буде володарем легіонів темних духів. Він подолає смерть...
Чартинський відкладає книгу на коліна, піднімає погляд вгору, пильно дивиться на Йванка. Той, підперши долонями підборіддя, скулився на низенькому стільчику, задумливо поглядає на вогонь каміна.
— Пванку...
— Що таке. пане?
— Чи ти розумієш, про що я читав?
— Про філософський камінь, ясновельможний пане. Який дає безсмертя, силу, владу... і золото.
— Ага... То скажи ж мені, чи ти б хотів мати філософський камінь?
— Камінь? — перепитав Іванко і тяжко зітхнув. — Я б хотів одного — звільнити побратима...
— Я тобі про велику ідею, а ти мені про своє, — сердито відгукнувся шляхтич. — Вже казав тобі, що лише навесні поїдемо. Спочатку до Варшави, а потім до Стамбула. Нікуди твій побратим не дінеться, витерпить. Невільники по двадцять років живуть у хурдизі, у них шкура звична. Еге, так про що ж я? Про філософський камінь... Невже тобі не хотілося б влади, сили, золота?..
— Золота? — задумливо озвався хлопець. — Нащо воно? Щоб купувати щось за нього, не заробивши? Соромно. Як попрацюєш, тоді й шмат хліба смачний. Знаєш, що маєш право з'їсти, заробив... Ні, золота я не хочу. Сили? Навіщо та сила й влада? Щоб людям наказувати? А що їм наказувати? Хай кожен сам собі жиє. Адже краще, коли всі вільні? Правда ж, пане?
— Дивний ти, — шепоче пан, похитуючи головою. — Дуже дивне створіння. Не для наших часів. Люди полюбляють владу. Приємно, коли тебе слухають, коли виконують всяке твоє бажання.
— Не знаю. Мені приємно кому-небудь зробити добре. А щоб наказати? Ні, то недобре.
— В тому сила влади, — нахмурився пан. — Ти ще не можеш збагнути. Отже, слабкий дух маєш.
— Мати й батько сильніші від своїх діток, — заперечив Іванко, — але ж прислужують їм. Сильний повинен силу свою покладати за інших. Так мене вчила ненька.
Шляхтич промовчав, іронічно всміхаючись. А хлопець, осмілівши, вів далі:
— І безсмертя... навіщо воно? Хоч і хочеться бачити, що буде там... за тисячі, тисячі літ". але ж нудно стане... тяжке життя. Війни, .неволя, лихо нескінченне. Коротенький вік у людная, а я той пройти страшно.. А ніколи не вмирати — то пекло, а не щастя. Ні, паночку, безсмертя не для нас. Хіба, може, панам? Їм можна. Та й то — надокучить. Од нудьги можна збожеволіти.
Чартинський зареготався.
— Ну й чарівне створіння! Ха-ха-ха! Побиває легко й просто наймудрішик містиків та алхіміків. З тебе може вийти філософ. Знаєш що — повернемося з Стамбула, пошлю тебе вчитися до Варшави, Ій-богу, пошлю. Хочеш?
— Не можу про те розмовляти, пане, — сумно сказав хлопець, — доки мій побратим у неволі.
— Ти знов за своє? Краще слухай далі. Про філософський камінь.
— Прошу лана, пробачте ласкаво... А чи хто-небудь з людей володів тим каменем? Чи зробив його?
— Так, — запевнив Чартинський. — Були великі мудреці, які мали його.
— Чому вони не стали володарями світу? Чому не добули безсмертя? Чому не дали людям золото чи мудрі закони?
— Справді... Запитання слушне. Однак не можу тобі відповісти на нього. Слухай, що тут далі написано. "Філософський камінь є квітесенція світової субстанції. Це — стихійний огонь, кристалізований у полум'яний додекаедр. Та квінтесенція має в собі всі лементи світу, і хто здобуде той чарівний кристал, стає творцем, деміургом. Він рівний Богові..."
— Це щось страшне ви читаєте, — прошепотів Іванко. — У мене аж у голові макітриться. То, виходить, людина може дорівнятися до Бога?
— Може, — згодився Чартинський. — Так писали всі філософи. Людина і є Бог. Бо все походить з одного елемента, квінтесенцією якого і є філософський камінь...
— Тоді все на світі створене з одного? — зацікавився Іванко.
— Матерія єдина, — усміхнувся пан.
— І сонце, і квіточки, і коровії, і скелі...
— Так,так,ти правильно мислиш.
— І хлопи, і шляхтичі...
— Е-е, ти куди гнеш, хлопче?
— Я нічого... Я тільки кажу, що тоді всі люди мають одну магір. То вони — брати. Навіщо ж тоді пани, иевольники?
— Ти все хилиш до вільнодумства свого, — сердито буркнув Чартинський. — Козацька кістка. Правда твоя, всі люди — брати. Але й серед братів та сестер у сім'ї є старші, є молодші. Так і в житті народу... Є старші — панн, є мо лодші — хлопи, слуги...
— Старший брат захищає молодшого... і годує його.
А папи...
— Що пани? — зловісне запитав Чартинський.
— Панів годують хлопи, — сумно відказав Іванко. — І захищають хлопи шляхетські замки, коли нападають татари чи турки.
— Ти мені псуєш настрій, — спалахнув гнівом шляхтич. — Досить з мене тої філософії хлопської. Геть з кабінету, доки не покличу. Дай мені спокій.
Йванко кланяється панові, виходить у двері. Йде східцями. В бійниці видно клапті темно-синього неба, на ньому палахкотять яскраві січневі зірки — холодні, далекі. І відчуває хлопець, яка чужа ота словесна плутанина, що її читав шляхтич, великій життєвій правді. І та правда повинна бути проста, як зітхання, як промінь зорі, як білизна ще не торканого світу.
БАГОВИННЯ
Інколи до Йванка приходить покоївка, кличе до пані Матильди. Ясновельможній шляхтянці сумно, вона бажає послухати хлопських пісень. І тоді Йванко бере кобзу, розважає господиню замку.
Ось і тепер... не встиг хлопець спочити, як до його комірчини зайшла вертлява худа покоївка Зося. Лукаво підморгнула, прошепотіла:
— Йди вже, йди... Кличе.
— Чого їй треба? Знову співати? Сумно мені.
— Не будь дурнем, то й сумно не буде, — хихикнула покоївка.
— Про що це ти? — здивувався хлопець.
— Мудрий збагне, дурень не здогадається.
— Е, ти якась пришелепувата, — розгнівано мовив хлопець.