Іванко повернувся до вежі. їхав задумливо, не поспішаючи. На серці було сумно й радісно. Сумно, бо знав, що милосердя в такій справі козаки не схвалюють, а радісно, що не згубив безоружну душу.
Двох ногаїв козаки полонили, інших порубали. Весело перемовляючись, чекали на Іванка.
— Ну як, послав татарина на той світ? — бадьоро гукнув Діжа, пихкаючи люлькою. — Охрестили тебе, козаче!
— Я одпустив його, — тихо мовив Іванко, важко зітхаючи.
— Тобто як одпустив? — зловісно запитав Андрій, вибиваючи попіл з люльки об стремено. — Як це так — одпустив? Живцем?
Козаки зареготалися.
— Ну й запитав! — захлинаючись, сміявся старий козак Метелиця. — Душу кожен з нас одпускає до бога, не брати ж її в полон!
— Та ні, братчики! — гарячився Діжа. — Тут справа кепська! Він випустив живцем підглядача бусурменського! За це належиться кара. Січові закони однакі для всіх — молокосос ти чи сивий! Зрадив військовому правилу — маєш відплату!
— Голубе, як же це? — зажурено запитав Явтух. — Навіщо випустив ворога?
— Я вибив шаблю з його рук, — похмуро одвітив Іванко. — Він затулився руками. Я... я не міг рубати безоружного. Мені жаль пою стало. Татари — теж люди....
— Нелюди, — гнівно сказав Явтух. — Вони спопелили твоє село, вбили матір, зарубали батька. Вони в полон повели твого... твого побратима Гордія. А ти кажеш — люди...
— Не знаю, — прошепотів Іванко, похиливши голову, — Не піднялася рука. Я думав...
— Що ти думав? — зневажливо запитав Діжа, обпалюючи хлопця вогнистим поглядом.
— Що козаки — не розбійники степові... Я слухав думи, сам співав їх. Я мріяв, що стану козаком. Бо козак — то охоронець народний, лицар.
— Лицар — не баба! — скрикнув Діжа палко. — Полоненого вбити — гріх! А випустити ворога, та ще й підглядача, то зрада! Слинько ти, а не лицар! Киями його, хлопці! Якби на Січі — засудили б на смерть! А ми — дамо двадцять київ!
— Та що ви, товариство? — захвилювався Явтух. — Як то можна — двадцять київ? Хлопчина молодий, як лозина. Не витримає, віддасть богові душу! Навіщо брати гріха на душу?
— Не витримає — його біда! Витримає — щасливий народився!
— Та що ви, справді! Двадцять київ — то багато. Йому ще треба в похід плисти, побратима рятувати!
— Де йому рятувати побратима з розвішаними соплями! — крикнув Діжа. — Пожалієш турка — сам загинеш! Там треба лицарів з кам'яними серцями! Злазь з коня, нічого базікати! Як, братчики?
— Згода! — крикнули козаки гуртом.
— Можна десять київ! — повагом сказав старий Метелиця. — Досить з нього. Бо одіб'ємо печінки, дуже він худорлявий...
— Ну, хай буде десять, — неохоче згодився Діжа. — Ну сам злізеш чи тебе стягти?
Іванко, похнюпившись, скочив з сідла, підійшов до вежі, обняв руками стовпа.
— Бийте! В'язати не треба. Витерплю...
ДОБРА ВІСТЬ
— Гей, братчики! — раптом озвався Метелиця, поглядаючи в бік Дніпра. — Чи не курінний ото їде?
— Він, — радо озвався Діжа, — Та ще й не сам, а з козаками, Чи не заміна?
— Ще рано...
— Мо', яка пригода...
До вежі наблизилося четверо вершників на чолі з кряжистим літнім курінним отаманом Ониськом Шулою. Він підняв руку, гаркнув:
— Пугу! Пугу!
— Козак з Лугу, — відгукнулися козаки. — Яким вітром, пане курінний?
— Низовим! Добрий вітер панове молодці? А що це тут у вас було? Гралися з татарвою?
— Та погралися трохи, — ліниво одвітив Діжа. — Почухали ребра бусурманам козацькими шаблями.
— Добре, діти, — сказав Шула. Він метнув гострий погляд на Іванка, який все ще стояв, обнявши руками стовпа. — А це що за кумедія? П'яний хлопчина, чи що? Чого це він підпирає вежу?
— Будемо бити киями, — пояснив Діжа. — Одпустив татарина. Вибив шаблю, а потім — пустив. Каже — пожалів. Ну ти ж, пане курінний, наші закони та звичаї знаєш...
— Смерть, — коротко кинув Шула.
— Отож-бо. А ми по-братерськи замінили киями. Дозволь, пане отамане, виконати наш присуд...
— Зажди...
Шула скочив з коня, передав повід Метелиці, підійшов до Іванка. Поклав важку руку на худеньке плече, глянув на ніжне юнацьке обличчя, на тонкий профіль.
— Молоде-зелене, — зітхнув курінний. — Ще й вус не пробився. Звідки родом?
— З-під Богуслава, — прошепотів Іванко.
— Як на Січ потрапив?
— З дядьком Явтухом. Рідню Татарва загубила, побратим — у полоні. Я пішов... щоб визволити його.
— Ех, юначе-козаче, — покивав головою курінний. — Я тебе добренько розумію. Чи ти гадаєш, кому з нас охота крівцю ворожу пускати? Чи не любіше нам було б землю орати, зерном ярим її засівати? Ой як хотілося б. Та нема для нас ні миру, ні волі. Розіп'ята Вкраїна ворогами проклятими. Та й багато їх, не перелічиш! Не жаліють вони нас, цідять кров християнську, ведуть на чужину людей, везуть добро наше. Хто скаже, скільки ще нам доведеться шаблю гостру в руці тримати? Пожалієш ворога — сам згинеш! Як стане ворог добрим сусідою—тоді ворожнечі кінець! Приймемо радо в новій світлиці, пригостимо, чим Бог послав, щиро привітаємо. А доки Вкраїна четвертована, закатована — не знатимуть лицарі січові жалю до ворога. Чи збагнув, хлопче?
— Збагнув, — прошепотів Іванко. — Хай б'ють братчики.
— Та й бити тебе нема по чому, — розвів руками курінний. — Але ж і звичаю ламати негоже.
— Товариство, я за нього кару прийму, — попросився Явтух, жалісливо осміхаючись. — Я його пестун, я й винен, коли що не так. Вибийте з мене киями зайве сало, коли вже вам нема терпцю попрацювати над чиєюсь спиною. Ну, як, братчики, згода?
— Дядечку Явтуше! — скрикнув Іванко злякано. — Як же це? Та що ви? Вони вам ребра потовчуть!
— Не потовчуть! — заспокоїв Явтух. — У мене сала на два пальці, як на кабанові добрячому. Хай попотіють, як дурні! А я — посміюся!
— Ну ставай, коли так, до стовпа, сучий сину, — підморгнув старий Метелиця. — Ми тебе випаримо!
— Заждіть, хлопці, — підняв руку курінний. — Я ж не сказав головного. Повернувся кошовий. Вчора була рада. Вирішено похід...
— Куди? — радісно скрикнув Діжа.
— Далеко, — загадково мовив курінний. — За море, братчики...
Іванко кинувся до Шули, схопив його за вузлувату шорстку руку.
— Мене! Мене щоб узяли! Батечку мій, братчику старший! Хочу добратися до землі проклятої, визволити побратима рідного. Бийте киями, карайте — тільки візьміте.
— Добре серце маєш, хлопче, — зворушено сказав курінний. — Хто за побратима готов іти на смерть — той недарма живе на світі. Візьму тебе, юначе-козаче! А ви, панове-молодці, вирушайте до Січі. Тут лишимо заміну...
— То будете бити чи ні? — весело озвався від стовпа Явтух, — А то в мене чогось спина свербить. Може, почухаєте?
Козаки зареготалися.
— Почухаємо його, хлопці! — гукнув Діжа, Хапаючи замашного вербового кийка. — Щоб знав, як слинька захищати. Тримайся, старий хріне, ми тобі зараз добавимо літ з двадцять!
Явтух, розвівши руками, почав слухняно скидати сорочку...
ДО МОРЯ
Серце Іванка, ніби туго нап'ята струна кобзи. Натисни дужче — і лопне. Радість, шалена надія і тиха тривога сповнюють його. Дядько Явтух поглядає на хлопця, усміхається лукаво.
— Щасливий? — шепоче він.
— Більше...
— І я, — киває головою Явтух. — Тепер не страшно й вмерти. В поході козацькому полягти — дай Боже! Послухай, Іванку, заграй на кобзі, звесели серце козацьке!
— Заграй, заграй! — почулися голоси.
Чайки гордо пливуть над глибиною дніпровською, ніби чорні лебеді. Тихо падають у воду козацькі весла, прозорими краплями стікає з них вода. Іванкові здається, що ті краплі — сльози народні, пролиті бранцями в неволі тяжкій. Тільки тепер ті сльози радісні, бо почули, напевне, серця замучені, почули зітхання далекого вкраїнського вітру, який несе на своєму крилі грізну відплату ворогам...
То ж не орли сивесенькі,
То ж козаки січові вірнесенькії
То ж не лози, а списи гострії,
То ж не хвилі, а чайки бистрії
Гей, гей!
До лиману синього поспішають,
Сторожу турецьку минають,
У хвилях високих, білогривих мріють, пропадають,
Гей, гей!
Начувайтеся, турки-яничари!
Та ждіте розплати, лютої кари!
Бо повіяв вітер з Великого Лугу!
Пугу, пугу! Пугу, пугу!
Гей, гей!
— Пугу, пугу! Пугу, пугу! — відгукнулося на чайках грізно, невблаганно,
І замовкло.
Сонце спадає за обрій.
Сутінки ковтають береги дніпровські. Грізно шумлять очерети. Місяця не видно. Тільки туманні зірки мерехтять між хмарами, ніби вказуючи шлях славному козацтву.
Тиша над світом. Чи то лише здається?
Гучно стукають серця лицарські. Чи не почують турки?
Вирує, піниться вода. Тут стрічається славутинський плин з солоною хвилею морською. Чорніють на крутих берегах вежі ворожі. В плавнях регочуть сичі. Чи, може, шакали?
Дихнуло прохолодою з півдня. Бризки окропили суворі лиця козаків. Солоно на вустах. Море!
Похитуються весла в дужих руках, женуть гостроносі чайки далі, до проклятої чужини, до слави, до смерті...
Грай, море, грай! Душа козацька вилетіла на простір широкий погуляти, слави невмирущої добути! На віки вічні!..
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА. НА ЧУЖИНІ
ВОРОТА СКУТАРИ.
За кілька діб козацький флот подолав море. Сторожові галери не помітили чайок серед високих хвиль. Одна зустрічна каторга пішла на дно після короткого жорстокого бою. Півтора десятка звільнених українців пересіли на байдаки та чайки, яничарів пустили на харч рибам.
До входу в Босфор підійшли вночі. В суцільному мороці мерехтіла на небі заграва Стамбула, десь недалеко на березі горіли вогні. Чайки згромадилися докупи, отамани напружено перемовлялися, як діяти.
Іванко вдивлявся в чужинецький берег, тіло його проймали дрижаки, ніби від холоду. Десь тут на каторзі турецькій прикуто Гордійка. Вже три роки натирає залізо руки кохані, ятрить —біле тіло. Три роки!.. А може, й не витримала душа козацька неволі? О, не дай Боже! Тоді краще не повертатися додому...
— Доведеться з боєм... — долинуло до слуху кобзарчука, — Жаль... Багато поляже.,. Ворота Скутари міцні... Таран...
Про що вони мовлять? Чому кошовий занепокоєний? Вони хочуть розбити ворота стамбульського пригороду? Буде бій, ляжуть козацькі тіла під вогнем та шаблями яничарів.