Всемогутні дурні

Олесь Бердник

Сторінка 7 з 10

ніяких масштабів! Піду я од вас, сама натворю таких справ!

— Яких справ? — байдуже запитав Петро, не зводячи очей з газети.

— Таких, щоб усі про мене говорили! — сердито вигукнула Варка. — Та біля мене, коли захочу, в’юном ходитимуть найкращі хлопці! Музика, оплески, слава! А то, як ховрахи, залізли в якусь нору...

— Зажди, зажди! — раптом схопився з крісла Петро. — Замовкни, Луїзо! Тут дуже важлива справа!

Він кинувся до Івана, розштовхав його.

— Ванько, прокинься!

— Чого тобі, мамо? — пробурмотів той.

— Та яка я тобі мама? — загукав Петро. — Ти слухай, що тут пишуть...

— Про нас? — схопився Іван, протираючи очі.

— Не про нас, але майже про нас! Ось послухай... і ти, Варко, чи то... тьху! Луїзо... теж послухай. "Дивний випадок трапився учора на побережжі Адлера. В кількох магазинах пляшки з лимонадом раптом виявилися порожніми. Зникла газована вода в сатураторних візках, у ларках. Щезло також морозиво в десятків продавців. Дивний феномен деякі вчені пояснюють впливом невідомих космічних променів. Розповіді очевидців записані нашим кореспондентом і передаються в Академію наук". Чули?

— Оце так, — почухавши голову, промимрив Іван.

— Що ж воно таке! — розгубилася Варка. — Ми робили фокуси на березі... а в місті...

— А в місті пропала вода і морозиво, — невдоволено сказав Іван. — Я ж казав Петрові: не роби, нічого, не подумавши. От і маєш...

— А чого б воно? — поцікавилася Варка.

— Забула, що вчила в школі? Закон збереження матерії. О! Ніщо не пропадає. Раз на пляжі з’явилося, то десь повинно зникнути!

Очі Петра сповнилися жахом.

— Слухайте, джентльмени, тоді ми пропали! Абсолютно кажу!

— Чому?

— Бо цемент, який ми дали завхозу, десь же взявся? І його вже шукають. І знову нам хана, якщо дійде ниточка сюди...

— Куди ж нам подітися? — простогнав Іван. — Я ж казав: давай краще поживемо дома. Рибкам і пташкам замовлятимемо ковбасу чи консерви, а самі їстимемо! А потім додому — до батьків. Забудеться, перемнеться...

— "Перемнеться", — передражнив Петро, зневажливо сплюнувши. — Всемогутність переводити на пусте діло. Треба, щоб ми керували, щоб нас любили, прославляли. І забезпечували, чим треба. А сидіти в Гнатівці, жерти ковбасу? Все ’дно вона зникатиме в крамниці. І знову потрапимо до міліції. Слухайте, братва, нам у сучасному нічого робити. Все державне, повно всякої міліції, власні батьки змушують працювати... А в майбутньому — нема власності, нема міліції. Що де зникне — не біда! Там ми дамо прикурити! Таких чудес наробимо! Рвонемо в майбутнє?

— Гм... можна спробувати, — непевно озвався Іван чухмарячись, — Як ти думаєш, Варко?

— Я — за! — підскочила Варка. — Певна, що в майбутньому я буду користуватися успіхом! Усе роблять автомати, люди гуляють, двадцять чотири години на добу гульня! Поїхали, хлоп’ята!

Раптово до кімнати відчинилися двері, через поріг перекотився завгосп. А за ним — кілька дебелих хлопців з червоними пов’язками на рукавах.

— Це вони! — плаксивим голосом сказав завгосп, — Вони всякими фокусами займаються. От я й... хи-хи!., спробував... для жарту... — не серйозно! Кажу: а чи зумієте оте-то або те-то! А вони думали, що я насправді! Хи-хи!

— Громадяни! Ваші документи! — суворо мовив дружинник.

— Петю! — скрикнув Іван.

— Зараз, — прошепотів Петро, — На цьому місці в трьохтисячному році...

Раз!

Перед дружинниками — порожня кімната. Вони переглянулися, розводять руками.

Завгосп торжествував.

— От бачте, бачте! Які шахраї! Я ж кажу... я не винний...

Море котило спокійні невисокі хвилі.

Зненацька згори у воду впало три постаті. Це наші "всемогутні" перенеслися з свого часу в далеке майбуття.

Вони шалено вимахували руками, захлиналися. Варка верещала. Петро одпльовувався, кричав:

— Куди це ми потрапили? Дивись.., берег далеченько...

Іван пирхав, сердито лаявся:

— Все через тебе! Командуєш, не подумавши... суша опустилася... а тепер тут... море! Дурень довгов’язий! Ще добре, що море... а якби піднялася суша... ми б опинилися під землею....

— Рятуйте! — не вгавала Варка, борсаючись у зеленавій хвилі. — Ой мамочко, тону!

Над ними, не знати звідки, з’явився безшумний летючий пристрій з півпрозорого рожевого матеріалу. Через борт перехилилася молоденька дівчина, закричала:

— Гей, друзі! Як ви тут опинилися? Навіщо так далеко запливли?

— Рятуйте! — басом гаркнув Іван.

Апарат знизився, дівчина запитала:

— Я не розібрала, що ти сказав! Повтори!

— Я кричав — рятуйте! — заревів бугаєм Іван. — Ти що — глуха?

— А що це таке — рятуйте? — не зрозуміла дівчина.

Петро схопився за край апарата, виплюнув солону воду.

— Навіщо такі дурні жарти? Ми потонемо, доки ти будеш дотепами гратися!

— Потонете — витягнемо, — спокійно повідомила дівчина. — Відновимо. Хіба ви забули, що смерті нема? Вона вже давно переможена!

— Ну? — витріщив очі Іван, вилазячи на літальний пристрій. — А ти не брешеш?

— Що ти сказав? — вражено перепитала дівчина.

— Я кажу — не брешеш? Не заливаєш?

— Куди заливаєш? — зовсім збилася дівчина з пантелику. — Ви, може, вивчаєте якісь давні діалекти? Я не розумію таких слів.

— Потім, потім дурня валятимеш, — плаксиво закричав Петро: — Витягай нас...

— Спочатку дівчину, — сказала рятівниця. — Чого лізете перед нею? Ех, ви, лицарі!

Вниз упали маленькі східці. Іван перший вичарапкався на сидіння, потім вилізли з води Варка і Петро. З них стікала вода, піжами поприлипали до тіла.

Дівчина зацікавлено оглядала врятованих. Її сині очі були сповнені непідробного подиву.

— Що це за штуки на вас? Ніби зебра із заповідника? Чому ви плаваєте в цих штуках? А в тебе, подруго, губи чимсь наквацяні! Нічого не розумію!

— Довго розповідати, — похмуро бовкнув Петро, цокотячи зубами від прохолоди. — Давай шуруй до берега, а то ми дуба вріжемо.

— Дуба? — занепокоїлась дівчина. — Вріжете? Де?

— Ну, посушимо лапті, — пояснив Іван.

— Слухайте, друзі, у вас галюцинації, не інакше! Треба до лікаря, негайно!

Вона поклала руку на пульт, апарат полетів над морем до берега.

— Не треба до лікаря, — злякався Іван. — Ми здорові як бики!

— Як бики? — знизала плечима дівчина. — Чому як бики, а не як люди?

— Ну, це такі вислови, — незадоволено пояснив Петро. — Фігуральні... — Та ти прикидаєшся овечкою...

— Галюцинації, — переконливо заявила рятівниця. — Лечу до санаторію. Тут хороший психолог, він вам допоможе...

Між пальмами на березі з’явилися будиночки — легкі, граціозні, дивовижно гармонійних, розмаїтих форм.

Літальний пристрій приземлився, сів на матово-блакитні плити широкого подвір’я.

Дівчина вискочила з апарата. Вона була одягнена в легеньку білу блузку, шорти.

Пришельці з минулого оглядалися, тривожно перемовлялися:

— Оце так!

— Справжній рай, — згодився Іван, витрушуючи воду з вуха. — Тільки що ми тут робитимемо?

— Побачимо, — зітхнув Петро.

— Не подобається мені фізія цієї чувихи, — сказала Варка. — Якась вона... стерильна... Не сподобалася їй моя помада! Яка то дівка без помади на губах! Ніякого виду! Дитсадок!

— Я тебе про одне прошу, Петьку, — благав Іван, — не спіши! А то знову щось таке втелющиш, аж пальці буде знати! А куди вона побігла?

— Та по психіатра ж!

— Може, втечемо?

— Зажди! Що нам — страшно лікаря? Побачить, що ми нормальні, — піде собі. Треба ввійти в курс діла...

З невисокого білосніжного будинку вийшла рятівниця наших мандрівників, а за нею високий вродливий юнак у фіолетовій сорочці, в коротких штанях до колін.

— Де ти їх підібрала? — поцікавився він.

— За три кілометри від берега. Говорять дивні, архаїчні слова. Одягнені в маскарадні вбрання. Ти, будь ласка, Гаю, полікуй їх. А я потім навідаюсь...

— Гаразд...

Вони наблизилися до апарата. Дівчина зійшла по східцях до сидіння, мовила:

— Друзі, лікар Гай вам допоможе. А мені треба летіти далі. У мене справи. Я затрималася через вас...

Врятовані зітхнули, почали сходити.

Гай привітно підняв руку.

— Вітаю вас!

Хлопці перезирнулися, шморгнули носами.

— І ми, — сказав Петро.

— Привєтік, — підморгнула Варка. — Салют!

Дівчина на літальному пристрої засміялася.

— Я ж казала тобі — дивні люди. В них, певно, висока температура. Ну — до зустрічі!

— До зустрічі, — махнув рукою Гай.

Апарат піднявся над майданчиком, полетів.

Гай наблизився до Петра, приклав до тіла якусь штучку з циферблатом. Той відсахнувся.

— Чого ти? — здивувався Гай.

— Колоти будете? — запитав Петро.

— Навіщо? Міряю температуру тіла, ритм і все інше. Ну от — все гаразд. Все в нормі. Майже. А в тебе, хлопче? І в тебе гаразд. А в дівчини? Хм. У неї найкраще. І все-таки щось у вас є дивне. Звідки ви?

— М-м-м, — розгубився Петро. — Як би вам сказати...

— Хм, — ще більше здивувався Гай. — Забули? Порушення пам’яті? Тоді треба їхати в метапсихологічний центр. Там вас оглянуть як слід, відновлять пам’ять.

— Ні, ні! — замахала руками Варка. — Ми все пам’ятаємо!

— Абсолютно! — підтвердив Петро.

— Пам’ятаєте? Тоді треба відповідати на запитання. Де ви працювали в останні дні? Який напрямок праці?

Іван глянув на Варку, на Петра. Ті дивляться на нього.

— Працювали? — перепитав Петро. — Ми... ніде не працювали. Хіба у вас працюють? При такій науці та техніці працюють? Ніколи б не подумав...

— Ви жартуєте? — обурився Гай. — Я з вами серйозно, а ви відповідаєте недоречностями. Поняття праці — священне. Цим не можна жартувати. Ваш округ, певно, погано виховує вас. Я повідомлю туди. Де ви народилися?

— У Гнатівці, — сказав Іван.

— Гнатівка? Що це таке?

— Село.

— Село? — ще більше здивувався Гай. — Село... Дивне слово... Щось пам’ятаю, вивчав у прадавніх мовах... Здається, древнє поселення. Ага. Правильно. Село, селитися... Але ж тепер нема таких поселень?! Знову жарти. А що це за вбрання? Для чого?

— Піжама, — пояснив Петро.

— Піжама, — повторив Гай. — Знову архаїзм. Тепер нема таких штук. А, — радісно всміхнувся лікар. — Я тепер збагнув. Чому ж ви одразу не сказали? Ви готуєте фільм про минуле? Правда? І вирішили потренуватися на природі. Пригоди на морі? Я вгадав?

— Не вгадав, — похмуро бовкнув Петро.

— Ми самі з минулого, — кокетливо додала Варка.

— З минулого? — здивувався Гай. — А чого це вас принесло сюди?

Петро підморгнув лікареві по-дружньому.

— Одразу б так запитав. Я тобі поясню — ти ахнеш! Ми одержали від Пришельця з космосу Еліксир Всемогутності.

1 2 3 4 5 6 7