Капітан міліції — сухорлявий, з великим хрящуватим носом, з гострим поглядом, — аж подався вперед.
— Звідки це?
— Дев’ятсот тисяч старими грішми, — похмуро сказав Петрів батько. — Де вкрали — не кажуть. Так ми до вас.
— Хто вкрав? — поцікавився капітан.
— Ось — полюбуйтесь. Мій синок. А оце — її. А оця хвойда — Пилипенкова, знаменитого конюха донька!
Затримані похнюпилися, мовчать, блимають з-під брів. Капітан, заклавши руки за спину, пройшовся півнем довкола них, розглядаючи з різних боків.
— Тек-с. Гм. Рано. Дуже рано. Але такі великі гроші? Масштаби чималенькі!
— У них дружки, — схвильовано сказала мати. — Хай признаються, звідкіля вони тут взялися? То вони підбили їх...
— Взнаємо! — пообіцяв капітан. — У нас заговорять. Ви з якого села?
— З Гнатівки...
— Ага. Чудово. Знаєте що? Вийдіть поки що в коридор. Я сам з ними...
Петрів батько і Йванова мати рушили до дверей.. Мати затрималася на порозі.
— Ви вже, начальнику, розберіться... Це ж перший раз у них...
— Все з першого разу починається, — пояснив капітан.
Двері зачинилися. Капітан підійшов до затриманих. Поглянув на купу грошей.
— Тек-с. Ну, так я слухаю...
Хлопці перезирнулися, засопли. Варка висмикнула з кишеньки сигарету, хотіла запалити.
— Тут не можна курити, — строго сказав начальник. Потім ласкаво усміхнувся. — Не бійтесь. Вас виправдають. Головне — справжніх бандитів назвати, розкрити. Хто вас навчив? Де ви пограбували касу? А може, це фальшиві?
— Ми нікого не грабували, — зиркаючи спідлоба, басом озвався Іван. — Це все Пришелець. З інших планет...
— Те-те-те! — похитав головою капітан. — Ти, видно, не такий простачок, хлопче, як твоя мама каже! Симулюєш божевільного? В психіатричну хочеш? Не вийде!
Він підійшов до телефону в кутку кімнати, набрав номер.
— Не вийде, — повторив капітан, посварившись пальцем. — Алло! Кривошапка? Негайно зв’яжися з усіма ощадкасами, банками нашого куща. Так. Чотири райони. Дізнайся, де пограбовано. Частина групи у мене. Два бандити і одна дівка. Еге ж, молода. Молода, та рання. Нова Сонька Золота Ручка росте. На суму? Ще невідомо, яка сума. Не менше двох-трьох мільйонів. Старими... Старими грішми, кажу... Новими — двісті, триста тисяч... Що? І в інші райони теж подзвони. Справа важлива...
Затуливши трубку долонею, капітан перейшов на шепіт, а Петя, прихилившись до Івана та Варки, сказав:
— Треба тікати. Бач, як влипли? Не розплетеш...
— Як же ти втечеш?
— Ти забув про Еліксир. Що забажаєш — те й буде,
— Так це ж для себе, — засумнівався Іван.
— Дурню. Щоб іншим робити добро, треба спочатку себе врятувати! Кумекаєш?
— І то правда! — підхопила Варка.
— Отож-бо! Хай ми опинимося там, де були ввечері!
Почувся свист, налетів вихор.
Злочинці раптово зникли.
Капітан, як стояв біля телефону, так і завмер з роззявленим ротом, ніби кам’яна статуя...
Любесенько хлюпала течія ріки. На березі не було нікого. Рибалка, підкачавши холоші, забрів у воду і витрушував порожній ятір.
— А бодай вам руки повикручувало! — лаявся він.
За спиною в нього почувся свист, дихнуло холодним повітрям.
Рибалка злякано обернувся. На піску, зовсім близенько, стояло троє. Іван, Петро, Варка. Вони вдоволено, але все ще розгублено перезиралися. Рибалка роззявив рота.
— Звідкіля ви? Наче з неба впали...
— Може, й з неба, — засміявся Петро.
— А в мене якісь паразити нетруджені ятір потрусили, — поскаржився рибалка, — та ще й з’їли отам на бережку. Гляньте — три кістяки валяються. Така славна рибка попалася, а вони... Ну, якби я уздрів їх, — полічив би ребра!
Петро одвернувся вбік, шепнув:
— Хай йому повний ятір риби, сто лящів і десять щук!
— Ой! — скрикнув рибалка.
Ятір потягнув його в воду. В ньому тіпалася риба, аж куль тріщав. Рибалка витягнув ятір на берег, розгублено витріщив очі, не в силі збагнути, що трапилося.
Хлопці й Варка пішли геть берегом, сміючись.
— Здорово? — запитав Петро у товаришів.
— Класно! — підтвердив Іван. — Оце фокус!
— Вам фокуси, — сказала Варка, — а в мене й досі жижки тремтять! Ну, думаю, — хана! Ні за що ні про що — казьонний дом!
— Тепер вже не попадемось, — пообіцяв Петро. — Нема дурних! Коли рідні батьки в міліцію віддають — крапка!
— Що ми будемо робити? — почухав потилицю Іван.
— Я вже склав план, — заявив Петро. — Давайте одійдемо ось туди, в кущі... щоб ніхто не бачив... і почнемо...
— Ти вже один раз склав план, — поскаржився Іван, мацаючи ті місця, де погуляла материна чаплія. — Всі кістки болять... Слухайте, братці, може, краще місяць поїсти добре, попити, погуляти... а там, що буде! Га?
— Джентльмени! — протяжно промовила Варка. — Такий дарунок з Космосу, а ви — поїсти, попити! Фе! Треба гульбище на весь світ! Щоб аж у небі курява знялася!
— Правильно, Варко! Пробач! Тобі дано всемогутність, а ти — "поїсти, погуляти"! Треба показати людям, як треба жити!
— То говори! Не тягни...
Петро озирнувся. Довкола були тільки лози, бур’яни. Ніде ні душі.
— Перш за все домовимось — додому не вертатися! Доки у нас не буде світової слави. Так?
— Ну... хай так, — промимрив Іван.
— Браво, Петер! — чвиркнула крізь зуби Варка.
— Далі... Почнемо діяти в світовому масштабі... або спочатку — в державному. А для цього треба, щоб до нас було довір’я...
— Ну?
— Що ну? Одягтися треба. Модно.
— Я не проти, — розплився в посмішці Іван. — Це можна. Давай командуй.
— А в що б його одягтися? Треба ж конкретно щось замовити...
— Я знаю, — сказала Варка. — Замовимо для всіх останню паризьку модель. Яка вона — не знаю, але ж це Париж!
— Голова! — захоплено промовив Петро. — Придумала. Так і зробимо. Хай ми всі будемо одягнуті за останньою паризькою модою!
Раз!
На хлопцях опинилися вишукані костюми, капелюхи, білі сорочки, краватки, модні черевики, барвисті шкарпетки. На Варці — блузочка з величезним декольте і міні-спідничка.
Петро затанцював від радості. Підняв ногу, другу, як гайстер, роздивляючись шкарпетки, помацав сукно костюма.
— Справжнє! Дороге! Таке, як в Парижі носять!
— Ура! — крикнула Варка, крутячи стегнами, ніби танцювала твіст. — Справжня міні! У нас такої ще й не нюхали дівчата!
— Трохи коротко, — з сумнівом озвався Петро. — Наче вискочила з конопель! Собаки побіжать слідом за тобою!
— Зате модно! — зневажливо одрізала йому Варка. — Це головне!
— А з нас не здеруть ці лахи? — тихо запитав Іван, визираючи з-за куща. — Побачать і запитають, де взяли? Знову те саме вийде...
— Так не буде! — зверхньо заявив Петро. — Абсолютно кажу! Ми підемо туди, де нас не знають. Будемо давати все, що кому треба, а взамін — хай нас поважають, слухаються і годують. Заживемо, — як у казці. Все — людям. Собі — нічого. А вони — нам. Добровільно. Ясно?
— Ясно то ясно, — сказав Іван. — Тільки куди ж його податися?
— Спочатку до Києва.
— А на чому?
— На машині. На легковій.
— На машині? — здивувалась Варка. — А хто керуватиме? Ти ж шофера не зробиш?
— Тю, дурні! Сама їхатиме!
— Сама? — Рот у Йвана розплився до вух.
— А чого ж? Ми ж всемогутні?
Петро підняв руку, наказав:
— Хай ми будемо на автостраді Харків — Київ посередині між Борисполем і Яготином!
Раз!
Вихор змів Дніпро, луги...
"Всемогутні" опинилися на шосе. Мимо пролітали автобуси, машини. Обабіч шляху котилися під вітром хвилі пшениці, журилися плакучі верби.
Петро потягнувся вдоволено, оглянув себе, товаришів.
— Ой, як здорово! Ми вільні, вільні! Ніхто не гризе, ніхто не силує до остогидлої праці! Луїзо, Ваню, ми таке устругнемо!
— Еге, устругнемо! — опасливо озвався Іван. — Дивися, щоб не вийшло так, як тоді...
— Будемо обережні! — махнув рукою Петро. — Хай тут буде автомашина найновішої марки.
Раз!
Перед ними заіскрився під сонцем розкішний, лакований лімузин.
— Ой! — радісно скрикнула Варка. — Оце такі Невже це наша?
— А чия ж іще? — вигукнув Петро. — Королево моя! Прошу вас до екіпажа! Він ваш!
— Що ти надумався? — злякався Іван. — На таких машинах лише начальство велике їздить!
— Атож, — гордо сказав Петро. — Хай розступаються. Ніхто не затримає. По осьовій попремо — роздайсь, море! Тільки незручно — закрита! Хай буде одкритий верх!
Раз! Машина стала відкрита.
Варка заіржала радісно, перелізла прямо через борт, загоцала на сидінні. Хлопці приєдналися до неї, перезирнулися.
— А тепер що? — запитав Іван.
— Треба їхати, — непевно сказав Петро. — Хай — що буде. Машино, їдь! — наказав він. — Прямо до Києва!
Машина рушила. Почала набирати швидкість.
— І дотримуй правил руху! — крикнув Петро.
Машина блискавично проносилася повз інші машини, автобуси, переганяла їх. Шофери і пасажири з подивом та жахом дивилися на легкове авто без водія.
Хлопці з пихою поглядали довкола. Варка запалила сигарету, задимила.
— Ось як треба жити! — галасувала вона. — А то працювати! Нема дурних!
Петро почав співати від надмірної радості. Іван та Варка приєдналися до нього, підхопили пісню.
Блискавицею пробігають обабіч
зелені поля,
буйні сади,
привітні села з біленькими хатами.
Люди полють буряки,
трактористи обробляють плантації,
пастухи пасуть корів,
а машина невтомно пре посеред автостради,
і перед нею врізнобіч розлітаються зустрічні сіренькі авто та підводи.
Зненацька Петро гукнув:
— Стій, зупинися!
Машина зупинилася.
— Що ти хочеш? — здивувався Іван.
— Ми повинні допомагати людям, — заявив Петро. — Он жінки полють. Завертай до людей, на поле, — наказав він автомобілю.
Машина повернула з автостради, весело покотилася польовою дорогою.
— Вигадки! — невдоволено проспівала Варка. — Навіщо тобі ці заскоки?
— Треба, треба, Луїзонько! — весело гукав Петро. — Не треба одриватися від народу!
А над полем линула прегарна прадавня пісня: "Ой піду я лугом, лугом-долиною, ой чи не зустрінусь з родом-родиною..."
А сапи легко і прудко бігали рядочками, підгризаючи бур’яни.
Одна з дівчат — весела, кирпата — розігнула спину, закричала:
— Дівчата, якесь начальство пре!
— Де?
— А он!
— Тю на них! А шофера не видно!
— А нащо їм шофер! Їх машина й так слухається!
— Ха-ха-ха! Таке скажеш!
— А хто то там сидить з розпущеними косами? Наче відьма!
— Якась краля!
— Мо’, закордонна? Якесь важне цабе! То, певно, її возять, показують, розказують!
— Диви, диви, у неї голі ноги!
— Тю, дурна! То тепер таке носять! Уже й у Києві дівчата перебрали ту моду! Кажуть, що вигідно: економія і видно товар!
— Ха-ха-ха! — заливалися полільниці.