Всемогутні дурні

Олесь Бердник

Сторінка 10 з 10

Стиляги, бюрократи, розмальовані дами, дівчата, бандити з відмичками в руках, п’яниці з червоними носами.

Ревли, кричали, лаялися.

— Що це таке?

— Куди ми потрапили?

— Біда!

— Ми десь у космосі!

— Куди скаржитися?

— Це порушення конституції! Де міліція?

Петро підняв руку, закричав:

— Увага! Ува-га! Громадяни, ти-и-ихо!

Шум затих. Всі повернулися до "всемогутніх".

— Це ми вас перенесли сюди! Всіх, кому не хочеться працювати, всіх, кому приємна насолода і вільне життя!

— Навіщо? — роздратовано захрипів чоловік з недочитаними паперами в руці. — Що ми тут робитимемо, в цій пустелі, ким керуватимемо? Хто для нас працюватиме? Хто годуватиме?

— Громадяни! — загорлав Петро. — Тут — Край Насолоди! Тут ніхто не працюватиме, тільки їстиме, питиме, гулятиме! Ніякої остогидлої праці! Керувати — будь ласка! Можна створити всі умови! А працювати — ні-ні!

— Давай тоді твій Край Насолоди! — заревів натовп. — Давай ресторани, давай спальні, давай озера для купання, давай кабінети для керування! Давай машини, кінотеатри, танцмайданчики!

— Все буде! — іржав від радощів Петро. — Увага! Хай буде все, що заманеться вашому серцю!

Чоловік і жінка йдуть вулицею. Майдан. Вони зупиняються біля вивіски: "Р е с т о р а н".

— Зайдемо, пообідаємо, — каже чоловік.

Раз!

Ресторан зник. На тому місці порожньо. Потім із землі виростають буйні квіти, красуються під сонячними променями.

Жінка протерла очі.

— Привиділося, чи що? Тут же був тільки що ресторан. А тепер — зник...

Чоловік розвів руками.

— Тоді підемо в їдальню. Та це й краще. Пити ми не п’ємо. А в ресторані тільки гроші деруть!

Дві жінки йдуть вулицею, жваво розмовляють. Одна каже:

— Ти чула чи ні? Дивна дивина! Одразу в усіх установах зникло багато людей. І найдивніше те, що бюрократи зникли. Тепер нема черг, нема скарг. Усе йде, як по маслу!

— І горілка зникла, — каже друга. — Всі ларки і ресторани щезли, наче їх і не було!

— Слава богу. — обізвалася перша, — добре хтось придумав. Спасибі вченим, мабуть, вони винайшли антибюрократичну, антиалкогольну бомбу!

— Я за таку бомбу!

Весело сміються жінки.

Під ковпаком, на Місяці, ряди будівель. Ресторани, пивні ларки, танцмайданчики, басейни, управління. Все це перемішано еклектично, хаотично.

Реве в просторому залі радіола.

Викобенюються, аж стогнуть, стильні дівчата й хлопці.

Дим стовпом.

Недогризки на столі.

П’яний тип, ледве стоячи на ногах, проголошує:

— Бажаю... ще... шампанського... ик! І маслин... ик!

Раз!

На столі виникає замовлене.

Трах! Летить у стелю корок.

Танцюють біснуваті.

Реве джаз...

Сидить за столом начальник. Спить. Рука на телефоні.

Сидить інший, колупає глибокодумно в носі. Пускає в повітря паперові голуби.

Париться у ванні дама. Ахкає, ніжиться.

Цілуються двоє — стильний хлопець і Варка. Вона — розпатлана і п’яна — одхиляється від нього, стогне:

— Душно. Одежа заважає!

— І мені, — каже він. — Скинемо, Луїзо, ці лахи!

— Скинемо!

Роздягаються. Залишаються в пляжних костюмах.

— Ходімо в ресторюгу!

— Похромали!

Ідуть. Виламуються.

Лежать у кріслах Петро та Іван. Вони лише в трусах. Невмиті, нерозчесані. П’ють вино, смалять сигарети.

— От жисть, — хвалиться Петро.

— Малина, — дивиться на нього посоловілими очима Іван.

— А вони, дурні, — показує, сміючись, Петро на Землю, яка пливе серед неба, — хай трудяться, хай вкалують. Нам більше буде! А ми будемо насолоджуватися! Насолода — суть життя! Ура!

Реве джаз. П’ють горілки, вина, їдять харч гуляки.

Танцюють голяком.

Дівчата вже схожі на мавп. Хлопці пообростали бородами, розкудлалися. Невмивані, нечупарні.

Дригаються, танцюють. Клубок тіл судорожно колишеться в сизому диму...

Сидить у кріслі начальник. Хропе.

Його заткав павук. Павутина від голови до стелі. Рука на телефоні.

Лежать під деревами Варка з хлопцем. В нього кудлата борода, брудне обличчя. Він дивиться на Варку, дивується.

— Слухай, Луїзо, а в тебе хвіст виріс...

Варка байдуже глипнула, зневажливо хмикнула.

— Велике діло! Хай собі росте! В тебе давно виріс!

— Де?

— Подивись!

Хлопець оглянувся. З-під трусів помахує хвостик.

— Гм. Справді хвіст. А, хай собі! Навіть оригінально! Слухай, Луїзонько, а чому мені кортить на дерево вилізти?

— Лізь, як кортить, — ліниво Варка.

Хлопець підстрибнув, вхопився за гілку, розгойдався, як мавпа. Радісно зареготався і урочисто ревнув.

Варка не витримала, підхопилася й собі полізла до нього. Прибігло ще кілька хлопців та дівчат.

Уже багато людиноподібних стрибають по деревах. Перегукуються:

— Здорово, старик!

— Ну й кадр!

— Мировецька в тебе чувиха!

— А в мене хвостяра — во!

— Класний!

Рев захоплення лине під зорями,

Петро п’яний, як чіп, простягнув руку, наказує, заплітаючись язиком:

— Хай буде пляшка... горілки... і... і... індичка... з картоплею пареною...

Нема нічого. Порожньо на столі.

Петро остовпів. Безглуздо дивиться на стіл. Кліпає очима.

— Ванько... в чому справа?.. Нема... Іван чухає потилицю.

— Може... місяць скінчився?

— То й що? — вдарив кулаком по столу Петро. — Ми для блага інших... діяли... Не для себе... Он скільки людей щасливі... Хай тут буде шампанське! Я наказую!

Нема. Нічого нема!

З-за вікна доносилось ревище:

— Де вони? Давай їх сюди!

Петро й Іван визирнули у вікно. Там біснувалася юрба мавпоподібних.

— Пити! Жерти! Чому нічого нема?

— Рвать кігті! — крикнув Петро.

— Тікати! — підхопив Іван перелякано. — Додому! Хай ми вернемося додому!

Нічого не міняється. Рев за вікном.

— Все! — заверещав Іван. — Всемогутність зникла! Тепер ми навіки залишимося під цим ковпаком!

У двері ломилися. Іван кинувся в протилежний бік, вискочив у вікно. Петро за ним. Метнулися поміж будівлями, аж курява знялася. Їх побачили, погналися. Хмара розпатланих, хвостатих, замурзаних двоногих з палицями в руках котиться валом за двома "всемогутніми".

— Їсти! Жерти! — ревуть вони.

Хлопці біжать без духу, метушаться біля краю прозорого ковпака. За покриттям — холодна пустеля, гори, темна рівнина. І куля рідної Землі, а довкола неї — насмішкуваті світляки зірок.

— Пропали, — стогне Іван. — Краще було б працювати вдома. Мати, батько, люди свої, Дніпро... А тут пропадати в пустелі...

— Їсти! Жерти! Пити! — гриміла юрба мавпоподібних.

Налетіли, накрили собою Петра і Йвана, почали гамселити, аж пір’я полетіло. Зчепилися між собою, чути хиже ревище, над купою тільки метляються палиці, кулаки, чути крик, лемент...

Хтось зачепив прозорий купол, він тріснув.

Грім прокотився у космосі, блискавиця пронизала Край Насолоди.

Все зникає. Холодна місячна пустеля. Тиша.

Тільки десь у безодні ледве чутно відлунює:

— Їсти! Пити!

А потім — мовчання. Урочиста органна мелодія нового, прекрасного життя. І Земля, мов чарівна блакитна квітка, пливе у Безмежжі назустріч оновленому майбуттю своєму...

4 5 6 7 8 9 10