Зоряний корсар

Бердник Олесь

Сторінка 8 з 65

Дружина прошепотіла:

— Благослови нас, кохана, в далеку путь. Хочемо зберегти твою іскру в безодні вічності. Хочемо не забути твоїх мук і любові.

— Не забудемо, — сказав Богдан. — Пуповина рветься, але дитина в крові несе її суть і наказ.

Вони одійшли від скульптурної групи натхненні, вспокоєні, щасливі. Сіли на камені — лицем до сонця.

— А тобі не тяжко, Богданку, кидати рідну Землю? Скажи, ти не сумніваєшся в своєму рішенні?

— Ще й як тяжко… — Ясно-карі очі Богдана потемніли. — Нас вічно розриває між двома полюсами тяжіння: один — поклик правічності, голос предків, затишок дитинства; другий — сурма таємниці, веління казки, вимога нових обріїв. І те й інше — воля матерів, закладена в нас. Не завжди мати тіла й мати духу узгоджені між собою, але істина там, де голос таємниці.

— Це правда, — кивнула Леся, довірливо глянувши на друга очима-пролісками. — У дитинстві прекрасно, але зорі недарма спалахують у вечірньому небі. Вони кличуть у вічність…

Богдан обняв дружину за худенькі плечі, вдихнув хмільний запах пшеничних кіс, що хвилястим потоком спадали на спину. Вона вивільнилася обережно з його обіймів, стала на камені, простягнула руки до сонця.

— Бачу, в тобі сум за Землею гніздиться ще глибше, ніж у мені, — сказав Богдан. — Та й не лише за Землею… За Сонцем… Ти ж сонцепоклонник…

— Чого ж людині треба? — сумно озвалася Леся, окидаючи поглядом гірський краєвид. — Чому в ній — такій невеликій — закладене болісне зерно вічної творчої муки?

Богдан не відповів. Взявши дружину за руку, повів до стежки.

— Пора. Часу мало, кохана.

Спускалися швидше. Над полонинами котилися тумани, вкриваючи трави й квіти росяними самоцвітами. Праворуч дзвенів райдужний водоспад, тихо дзюрчали з-під талого снігу струмочки, даруючи життя проліскам — блакитним очам землі.

Там, унизу, вже буяло літо, а тут, над альпійськими луками, починалася рання весна.

Леся сміялася, втішаючись тим, як Богдан вже всоте кидається з стежини убік, припадаючи до якоїсь білої чи рожевої квіточки.

— Якби зараз побачили тебе твої поклонники, дуже засумнівалися б, чи це той знаменитий космонавт, що вони його бачать по телевізії.

— Я не космонавт, — зачаровано відповів Богдан. — Я тепер дитина, Лесю! Ах, люба моя! Якби назавжди зберегти цю неповторність, цю красу! І ось таке відчуття, як у мені сьогодні!..

— Ти збережеш, — серйозно сказала дружина. — Я це знаю. А чи збережуть вони?

— Хто? — здивувався Богдан.

— Ті… хто під моїм серцем… Вони вже живуть — двоє синів. Чи ввійде в їхню душу тривога й радість цього дня?

Ночували в Криворівні, над Черемошем. Над меморіалом Франка пломеніли веселкові зірниці, десь між горами протяжно відлунювали пісні, де-не-де привітно зоріли вогні в житлах. Богдан солодко спав у наметі, зморившись цілоденним походом до Говерли, а Леся невтомно ходила понад рікою, зітхала, дивлячись на зоряне диво, чутливо прислухалася до тривожної мови Черемоша. Плин душі органічно сплітався з плином води і колихався, струмував поетичними рядками, в яких були і передчуття вічної розлуки, і сум за втраченим, і надія на небувале.

Задрімали Карпати,

Снить і серце моє.

Лиш Черемошу спати

Плин води не дає.

Серед темної ночі

Не змовка і на мить,

Бурунами клекоче

І камінням гримить.

Грозить гнівно і сварить,

Та не знати — кого!

Все примарами марить

Із дитинства свого.

Бокорашів чекає

Іздаля, з висоти, —

Та в потоці мілкому

Вже не пройдуть плоти…

А Говерла шепоче:

— То, Черемоше, сни.

Не ридай серед ночі,

А діждися весни!

Дам тобі я водиці,

Не журись, далебі!

Гостроносі ялиці

Попливуть по тобі…

Із лісів Верховини,

Із далеких плаїв

Бокораші поплинуть

До казкових країв!..

"Правда, правда, — стрепенулося Лесине серце. — Треба подолати одвічний сум за минулим. Нема його, не вернеться. І хіба не мужність давніх бокорашів та опришків, хіба не їхня мудрість і пісенність з нами летить до іншого сонця? Хіба не їхня невмирущість житиме в моїх дітях, ходитиме по стежках далекого світу, підійматиметься на вершини небачених гір?"

— Лесю! Лесю!

— Хто це? Хто?

— Лесю, — тривожно гукає з темряви голос Богдана. — А йди-но сюди хутчіше!

Вона наближається до намету, ще несучи в грудях нерозхлюпане почуття повноти і непокоєння. Але чому так схвильовано дихає Богдан? Він прокинувся, і на грудях у нього тліє багряна жарина індикатора ОЗ — особового зв’язку. Невже виклик? Невже сталося щось несподіване?

Богдан подав Лесі МД — мікродинамік. Вона піднесла його до вуха. Тихий, але радісно-урочистий голос повідомляв:

"…нарешті сталося. Не фантазія, не гіпотези, не натхненні імпровізації. Перший сигнал мислячих істот іншосонячної еволюції. Потужний імпульсний радіовідрядник генерує один і той же комплекс ще нерозшифрованої інформації у широкому спектрі частот. Джерело сигналів ототожнено з нововідкритою системою червоного карлика, у якій передбачається, відповідно до теорії Червінського-Мільтона, три планети типу Земля — Меркурій. Зірка локалізована між Сонцем і епсилон Ерідана, на відстані восьми світових років від Землі. Ось чому Всепланетне Товариство Галактичних Зв’язків розглядає пропозицію про зміну й доповнення програми першої галактичної експедиції…"

Богдан вимкнув мікродинамік. Тривожно глянув на дружину.

— Ти зрозуміла? Вона кивнула.

— Можуть бути зміни…

— Невже ти гадаєш, що змінять склад екіпажу?

— Все може бути. Це вирішить Рада Товариства. Але я боюся не за когось…

— За мене?

— Так. Така експедиція — не просто переселення, а й небезпечне дослідження. А ти — вагітна.

— Ти повинен відстояти весь екіпаж, як він є.

— Знаю, кохана. Вже не заснемо. Збираємо намет і вилітаємо до Сонячного Міста…

Сонячне Місто охоплювало кільцем житлових будинків та науково-дослідницьких комплексів Ельбарус. Тут же в кільцевій долині було побудовано один з головних космодромів Землі. Рада Всепланетного Товариства Галактичних Зв’язків зібрала надзвичайне засідання в приміщенні Космічного Конгресу, звідки обговорення проблем зореплавання транслювалося мережею всепланетного зв’язку для всієї Землі.

Крім видатних учених — теоретиків, конструкторів, філософів, економістів, психологів, — на засідання Ради з’явилися всі члени екіпажу космокрейсера "Любов". Тепер вони сиділи в перших рядах амфітеатру, тривожно перемовлялися.

У фокусі залу, на кафедрі, з’явилася постать голови Ради Владислава Ратая, знаменитого співтворця нової математики, так званої математики творчості, яка дозволяла моделювати будь-яку річ, явище, процес не лише в числовому вираженні, а у всій динамічній глибинності причинних зв’язків. Теорія Гука-Боголо-Ратая ставила на обґрунтовану, цілком наукову основу ідею багатомірності і обіцяла великі відкриття в недалекому майбутті.

Владислав Ратай пригладив долонею сиве, коротко стрижене волосся, усміхнувся лагідно космонавтам, привітав усіх присутніх, піднявши руку над головою.

— Усі знають радісну новину. Всі знають, що Рада екстрено вирішила: встановити контакт з мислячими істотами, сигнали яких ми спіймали. Це завдання важливіше в часі, ніж проблема переселення. Але для галактичного польоту у нас готовий поки що лише експериментальний космокрейсер "Любов". Полети і ь він. Нам необхідно вирішити: будуть зміни в складі екіпажу чи ні? Поєднати ці два завдання чи розділити? Хто скаже?

У четвертому кільці амфітеатру спалахнув індикатор особового зв’язку. На стереоекрані біля Владислава Ратая з’явилася постать філософа Зигмунда Трайна. Сірі пронизливі очі з-під сивих брів дивилися гостро і серйозно.

— Розділити, — коротко сказав він.

— Обґрунтування? — запитав Ратай.

— Надто несумісні завдання. І те й інше — неповторне, оригінальне. Ми не маємо права ризикувати. Це не прогулянка. Для контакту з іншосонячною еволюцією потрібна спеціальна підготовка. Отже, екіпаж необхідно оновити…

— Екіпаж має універсальну підготовку, — заперечив Ратай.

— Але він готувався для утвердження нової еволюції, а не для ризикованих контактів з невідомою цивілізацією. Крім того, Леся Полум’яна вагітна. Пропоную укомплектувати екіпаж виключно з одинаків, психологізувати їх для виконання суворо визначеного завдання.

Слова попросила відомий психолог Ліана Метьє. її великі сині очі метали з екрана в зал блискавиці обурення.

— Ми не можемо повертатися до міркувань, давно відкинутих наукою. Новостворений екіпаж, що не матиме довготривалої психоадаптації, неминуче деградує в польоті. Лише врівноважена група людей різної статі, об’єднаних любов’ю, виконає тяжке завдання. Невже ви не розумієте, друже Трайн, що одинаки в кількарічному польоті стануть злобними аскетами? Історія показала, що такі люди стають цілком байдужими до суто людських проблем, замикаються у внутрішній психокапсулі, а потім стають фанатиками, релігійними, науковими чи соціальними — це вже байдуже.

— Але діти, — сказав Трайц. — Діти Полум’яного! Ви їх хочете послати в небезпечну мандрівку, яка, можливо, затягнеться па десятиліття…

— Тим краще, — незворушно відповіла Ліана. — Можливо, саме дітям доведеться завершити завдання Землі.

— Ми не маємо права вводити ще ненароджених в умови, яких вони самі не вибирали, — вперто сказав Трайн.

— Пробачте, друже! — озвався з місця Богдан Полум’яний. — Пробачте! Скажіть лише одне: чи ваші батьки узгоджували з вами умови вашого наступного життя до народження?

Амфітеатр сколихнуло від сміху. Навіть Зигмунд Трайн скупо усміхнувся, розвів руками.

— Ми радилися, — сказав далі Богдан. — Хочу висловити членам Ради думку всього екіпажу космокрейсера "Любов". Перше і друге завдання треба поєднати. Встановивши контакт, ми передамо Землі необхідну інформацію, а потім стартуємо до системи епсилон Ерідана! Прошу підтримати нашу волю!

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Катастрофа

Космокрейсер "Любов" стартував у визначений день — 21 червня вісімдесят другого року XXI століття — з кавказького космодрому. Рада ВТГЗ ніяких змін у склад екіпажу не внесла, хоч обидва завдання були об’єднані. Вся планета проводжала своїх сипів і дочок у далеку дорогу без вороття. Віднині лише метачасові канали Коду вічності приноситимуть зрідка скупі вістки від дітей Землі з галактичних безодень.

Над Кавказьким хребтом шаленіли грози. Метеобар’єр захищав головний космодром від грізних стихійних потоків, у зеніті сліпучо сяяло сонце.

Півкілометровий аквамариновий сфероїд важко одірвався від майдану космодрому, низьке потужне гудіння магнітно-гравітаційних двигунів сколихнуло гори.

5 6 7 8 9 10 11