Ось уже і центр окремий створюється. Виходить: геть від Росії!
— Дивись, куди він гне! — не стримався Тесленко.
— Ні, товаришу Попович,— продовжував Бондаренко.— Це якраз ви та ваші друзі хочете — свідомо чи несвідомо, це вже вам видніше,— забити клин між нами, між українським народом і робітничо-селянською Росією. І дивно виходить: удаєте з себе таких лівих, а насправді — в одну дудку з українськими самостійниками граєте.
— Ні, це вже занадто! — схопився з місця Попович.— Я прошу слова, мене не так зрозуміли, очевидно. Я повинен уточнити свої думки.
— Не треба уточняти! — кинув Тесленко.— Все ясно.
— Мені здавалось, що па засіданні головує Супрун, а не...
— Ваші думки, товаришу Попович,— сказала Супрун, звівшися з місця,— партійний комітет дуже добре знає. І так само добре знаєте ви ставлення комітету до ваших думок. Та й не тільки комітету. Не далі як тиждень тому на міській партійній конференції скільки голосів зібрали ваші поправки до наказу делегатам на Всеукраїнську партійну нараду?
— А кількість не завжди критерій! — протираючи хусточкою пенсне, сказав Попович.
— На пальцях одної руки можна порахувати,— доказала Супрун і звернулась до Бондаренка: — Продовжуйте, Федоре Івановичу.
— Я зупинився на питанні про організацію всеукраїнського партійного центру. І це ніяке не відділення. Нехай Попович не прикидається наївним. Центральний Комітет був і завжди буде для нас верховним керівним партійним органом. Але для поліпшення роботи партійних організацій, для узгодження їх дій на Україні такий центр необхідний. І особливо тепер, коли ось-ось боротьба з українськими буржуазними націоналістами переросте у відкриту громадянську війну. Треба бути сліпим, щоб не бачити цього. Очевидно, за прикладом Петрограда у Жовтневі дні, і Всеукраїнський з'їзд Рад у Харкові створить Всеукраїнський радянський уряд. А він і поведе революційні маси України проти всеукраїнської контрреволюції. Значить, треба бути напоготові. Що нам потрібно в першу чергу? Якнайтісніше зв'язатися з масами. Так нас учить товариш Ленін. Треба посилити агітаційну і пропагандистську роботу серед робітників і особливо у військових частинах. Тут нас Попович лякав, що від засідання нам, окрім провалу, нема чого чекати. При нашій меншості. А як же він собі думає? Що більшість сама прийде до нас? Ні, сама не прийде. Треба завоювати більшість. Треба при кожній нагоді роз'яснювати трудящим масам нашу більшовицьку програму, нашу єдино правильну лінію в революції. Треба викривати підлоту буржуазних націоналістів, яку вони прикривають своїм брехливим базіканням. Але це один бік справи. Разом з тим треба привести до бойової готовності Червону гвардію по підприємствах.
— Зброї нема, Федоре Івановичу,— перебив його Теслен-ко, керівник недавно організованого бойового штабу.
— А Гармаш з хлопцями ще досі не вернувся?
— Нічого не привезли,— відповіла Супрун.— Немає зброї в Харкові.
— Це гірш,— по паузі мовив Федір Іванович задумливо.— А тепер іще ясніше стало, яка це втрата для нас — саперний батальйон. І досить балачок. Треба діло робити. Час не стоїть.
За скликання об'єднаного засідання Рад голосували всі, крім Поповича, який утримався. Зразу ж визначили і доповідача. Розподілили роботу по підготовці між членами комітету. Бондаренко — по Раді робітничих депутатів, а на переговори з Гудзієм, головою Ради солдатських депутатів, висунуті були Тесленко і Кузнецов.
Покінчивши з цим питанням, перейшли до поточних справ.
— Що там у нас іще? — спитав Бондаренко. Супрун прочитала з папірця:
— Про локаут на машинобудівному заводі доповідає товариш Шевчук.
— Що, що? здивовано перепитав Бондаренко. Густим басом з місця обізвався Шевчук, Лука Остапович,
що заступав ці дні Бондаренка у завкомі:
— Поки ти, Федоре Івановичу, у Київ їздив, директор наш теж часу не гаяв. Встиг побувати в Києві, в Головному управлінні. Учора вивісив об'яву, що завод працює тільки до двадцятого грудня.
— Ну, це ми ще подивимось! — сказав Бондаренко і спитав, які ще є питання.
— Про затримку заробітної плати на тютюновій фабриці Гурарія доповідає Сара Гутман. Потім... Я ще хочу порушити питання...— Вона замовкла, явно вагаючись.
Кузнецов, спіймавши на собі її погляд, поспішив сказати:
— У мене, товариші, є пропозиція зробити перерву. Зважаючи на деякі обставини. Хоч би хвилин на п'ять.
Дехто став заперечувати. Але курці охоче підтримали.
— А не то, дозволь, Мирославо Наумівно,— запропонував хтось,— порушити традицію: викурити по одній цигарці.
— Ні,— догадавшись, для чого Кузнецову потрібна перерва, сказала Супрун.— "Традиції" не курити під час засідання ми порушувати не будемо. Об'являю перерву на п'ять хвилин.
Курці зразу ж повалили на площадку сходів. У кімнаті лишилися некурці, обступили Федора Івановича з розпитами. До Кузнецова підійшла Супрун і сказала тихо:
— А ви, Василю Івановичу, здається, маєте рацію: раз тут і Федір Іванович, то перше ніж говорити на комітеті, слід обговорити в більш вузькому колі.
— Безперечно,— відповів Кузнецов.— Тим більш, що це ж не просто" "більш вузьке коло", а бойовий штаб. Федоре Івановичу, на хвилинку! — покликав він Бондаренка. Потім прочинив двері на сходи і гукнув Тесленка.— І давайте перейдемо в ту кімнату.
Перейшли в другу кімнату.
— Ну от,— причинивши двері і звертаючись до присутніх, сказав Кузнецов.— Бойовий штаб майже в повному складі.
— А що таке? — спитав Тесленко.— Ми ж домовились зібратися після засідання комітету. Якраз і Артем підійде. Чого раптом?
— Мирославі Наумівні дуже не терпиться. Вона саме про нашу пропозицію і хотіла на комітеті говорити.
Тесленко рвучко повернувся до Мирослави.
— А я вас попереджала,— відповіла Супрун.— Та й потім, мене просто дивує, чому це ви боїтесь партійного комітету?
— Не те слово, Мирославо Наумівно,— сказав Кузнецов.
— Партійного комітету ніхто не боїться,— додав Теслен-ко.— І ми певні, що партійний комітет підтримав би нас. А ось, чи певні ви...
— В чому?
и — Що серед двох десятків людей, присутніх зараз на засіданні, не знайдеться хоч би один, що не вміє тримати язик за зубами? А діло таке, що вимагає найсуворішої таємниці.
— Та в чому справа нарешті? — не втримався Бондаренко.
— Дуже цікаву думку подали Артем з Кузнецовим,— сказав Тесленко.— Вихопити зброю із казарми у гайдамаків.
— Як це "вихопити"?
— Авантюра справжнісінька,— переконано сказала Супрун.
— Он як! — ворухнув бровою Бондаренко.— Такого ще не водилось за нами. Авантюра, кажеш? — І повернувся до Кузнецова.— Ану, розповідай докладно.
Тільки Кузнецов почав розповідати, як у двері хтось постукав.
— Кому там не терпиться? — кинулась до дверей Мирослава і, прочинивши двері, відступила.— Заходьте! — сказала, даючи дорогу.
До кімнати зайшов Артем Гармаш.
— Здрастуйте! — привітався з Федором Івановичем (з іншими він уже бачився).
— Здрастуй,— відповів Бондаренко, уважно приглядаючись до нього.— А чого це ти розчервонівся так?
— Поспішав, щоб не спізнитись. Просто з патронного заводу.
Він і справді був розпалений. Обличчя його було мокре від поту і розталого снігу. Мерщій зняв шапку, розстебнув шинелю.
— Ну що? — спитав Кузнецов.
— Все гаразд. Бажаючих більше як треба. Федір Іванович невдоволено похитав головою:
— Конспіратор! Виходить, роздзвонив уже навіть і тим, кому нічого й знати не треба.
Артем відповів спокійно:
— Нікому я не роздзвонив. Про саму операцію і слова нікому, крім Рябошапки та Валдіса Густа. Але на цих хлопців я покладаюсь, як на самого себе.
— А все ж таки, Артеме,— обізвалась Мирослава.— Скільки ж це "більше як треба?" Ви не забувайте, що в них...
— Я не забуваю, що у них. Але я добре знаю і те, що зручнішого випадку, як сьогодні, саме цієї ночі, не буде. Доки, ви думаєте, зброя ця буде лежати на складі? Не ми будемо стріляти з тих гвинтівок, то вони — по нас. Зволікати не можна і дня! Та й потім — хіба ж ми у відкриту? Ми на військову хитрість підемо: без шуму, без пострілу.
Артем став докладно розповідати, яких уже заходів вжито.
Перш за все з самого досвіту хлопці вартують біля казарми, вивчають розпорядок дня кінної сотні полуботківців (решта— чотири піші сотні ще в ешелоні): в які години відбувається зміна вартових біля воріт та роз'їздів по місту. Добре знаючи територію казарми,— адже без малого півроку батальйон простояв у ній,— Кузнецов і Артем точно визначили, звідки треба буде пробратися до складу.
— Якщо, звичайно, пощастить без шуму зняти вартових.
— Отож-то й воно: "якщо пощастить"! — не стерпіла Супрун.
— Так народна мудрість вчить,— відповів їй Кузнецов, ледь посміхнувшись.— Не кажи "гоп", поки не перескочиш.
— А коли не пощастить? — продовжувала Мирослава і, вже звертаючись до всіх: — Товариші, та невже ви не розумієте, якого лиха ми можемо накоїти своїм виступом? Адже вони тільки й ждуть приводу...
— Стривай, Мирославо Наумівно,— похмуро обірвав її Тесленко.— Нехай уже кінчає. Тоді й ти свою думку висловиш.
— Та, власне, все,— сказав Артем.— Може, запитання які-небудь будуть?
— Будуть,— сказав Федір Іванович.— Куди ви з цією зброєю дінетесь? Якщо пощастить, звичайно.
— На патронний завод,— відповів Артем.
— Місце непогане,— додав Кузнецов.
— Хороше місце. А який транспорт?
— Це не проблема, і на млині можна буде взяти,— за Артема відповів Тесленко і звернувся до Гармаша: — Скільки треба?
— Двох парокінних ломовиків вистачить.
— А не мало? — застеріг Кузнецов.
— Та скільки там того вантажу! Чотириста гвинтівок, пудів на сто, не більше. А в такому ділі — чим менший базар, тим краще. Тут головне, щоб обійшлось без колотнечі. Та ще коли б на ніч метелиця розгулялась! І сліди б замело.
— Ну, це не від нас,— відповів Федір Іванович.— Метелиця — це від бога. На бога, значить, в основному надієшся?
— Бог тут ні до чого, Федоре Івановичу,— сказав Артем.— На міській думі барометр, я так гадаю, не для прикраси висить.— Бондаренко мимоволі звів очі на свого племінника, і той додав: — Туди йшов, стрілка низько була, а коли повертався, ще більше упала. Ясно — на завірюху.
— Ну, гаразд,— сказав Федір Іванович, потім повернувся до Мирослави: — А тепер тебе послухаємо. Кажеш, що вони тільки приводу ждуть. Для чого приводу?
— Для репресій. Можливо, навіть для цілковитого розгрому нашої організації,— відповіла Супрун.
— Ну, це ти вже занадто! Руки в них короткі для того, щоб розгромити нас.