Тільки варту біля казарми увечері посилили. Спарені стоять вартої^. Ну, та це їх не врятує. У мене на них такі Іллі Муромці , що й писнути не дадуть. Білі халати пошили, щоб непомітно підкрастись...
Мати насторожилась. Подумала одразу ж: он чого на душі, каже, бентежно! І в самої тривожно забилося серце. Але й крізь тривогу мимоволі милувалася сином. І знову, як кілька хвилин тому, в жесті його, в інтонації раптом угадувала щось батькове в ньому. І від цього ще більша ніжність до нього виповнювала серце, ніжність до сина і невимовна вдячність життю за все, чим отак щедро обдарувало воно її тоді, ще замолоду, і що призвело її до материнства. За зоряну ніч оту на току, коли, склавши з Юхимом останні снопки в стіжок, потомлені сіли спочити; за пісню журливу на греблі; за щире Юхимове слово до неї в гіркій удовиній її самоті. І хоч мимоволі спливли в пам'яті каламутні дні каяття та розпачу, коли ще жива була Юхимова жінка, але й потонули одразу в інших спогадах — ясних і барвистих. З Юхимом побрались-таки потім. І, дарма що обоє були отакі злидні,— жили в любові та згоді. Дітей ростили... Пригадався Артем — малим хлопцем. Отакий і ріс при батькові — завзятий, цікавий до всього, добрий та ласкавий, тільки розбишака великий. Скільки доводилось батькам вислухувати скарг на нього. Немало й перепадало йому від батька. Але частіш навпаки — вислухає Юхим уважно скаржника, а тоді до сина: "Молодець! Отакий і рости, сину,— сердитий на всяку неправду. То буде людина з тебе, а не чортзна-що!"
Зусиллям волі мати одігнала ці спогади і знову прислухалась до розмови.
— Гляди тільки, Артеме,— говорив Федір Іванович,— як би ти з людьми не прорахувавсь. Чи не мало буде — два взводи?
— Ні, ке мало,— упевнено відповів Артем.— На саму операцію я й двох не беру, а тільки один. Вистачить! А другий взвод буде в заставі, за квартал від казарми. Щоб в разі якої несподіванки прийняти на себе удар. Дати своїм проїхати ті дві версти по Полтавській вулиці до патронного заводу. Я спеціально звелів Рябошапці і хлопців підібрати із Слобідки. Розійдуться потім по домівках.
— Ну, гаразд. Тобі, зрештою, видніш,— після паузи сказав Федір Іванович і встав із-за столу.
— Тримай зв'язок з Теслеиком,— додав Кузнецов.— Він сьогодні чергує в комітеті. А зараз не йди нікуди, вечеряй, відпочивай.
— Та треба б трохи відпочити. Все начебто зроблено вже. Ще б тільки сани мені одні.
— Тобі козирки, бачу, потрібні! На підрізах! — озвавсь Невкипілий.— Мужичі рожнаті тобі не годяться.
— Годяться, Тимоше, та як же...
— Дарма! — не дав доказати Тиміш.— Ще віжки як-небудь і в одній руці вдержу.
— Ні, ні, Тимоше,— втрутився Федір Іванович.— Діло таке, що напарник тобі не помішає. Та це вже Артемів клопіт.
Тоді Мусій Скоряк:
— Ех, якби це мені літа, хоч би ось... твої, Грицьку! — І примружено глянув на нього: — Мо справді поміняємося на сьогодні?
— Ні, не рискну,— спробував жартом обійтись Саранчук.— Ще сподобається, та не захочете одмінюватись, що я буду тоді?
— Грицько відпадає,— сказав Артем.
— Чому? — спитав Федір Іванович.
— Він мене ще вранці,— замість Артема відповів Грицько,— відшив од революції.
— Відшив? Як це? — зацікавився Кузнецов. І перевів погляд з Грицька на Артема.
— "Двоє б'ються — третій не втручайся! — каже.— Без тебе обійдеться! Ти — ори, мели, їж!" Одним словом... забув, як це по-іноземному зветься. Ну, відштовхування середняка. "Нейтралітет!" — згадав-таки.
— От бісові діти! — засміявся Федір Іванович, знімаючи з вішалки кожушок.— Уже подряпатись встигли! — Потім до Артема: — Ти що ж оце, братику? Дурниця все це!
— Атож,— хитнув головою Кузнецов, теж одягаючись.— Загнув! І міцно загнув! Хіба партія так нас вчить!
І знову Федір Іванович:
— Нейтралізація середняка — хіба ж це: "без тебе обійдеться!". Та коли б мені сказали це, Артеме, не при тобі — не повірив би. Ну, та ми з тобою ще поговоримо. Не час зараз. Ти таки справді ляж, відпочинь хоч годинку.
Прощаючись з Артемом, Кузнецов ще раз нагадав, щоб тримав зв'язок з Тесленком.
— Зразу ж із патронного і подзвони. Пароль не забудь! Щоб стерво яке не підслухало. А ми з свого боку з Тесленком будемо підтримувати зв'язок. Щоб цієї ж ночі частину гвинтівок з патронного на машинобудівний перекинути. Щасти вам! І будь здоров, Артюшо!
Разом з Кузнецовим та Бондаренком вийшов Саранчук, а вслід за ними Мусій Скоряк і Невкипілий, коней поїти. Артем підійшов до матері, сів рядом на стільчик.
— Що це дядько Федір на тебе так напустився? — спитала мати.
— В нашій роботі, мамо, без цього не буває! — відповів Артем.— Занадто вже заплутане життя на світі. Нелегко його розплутувати. А все ж таки розплутаємо, раз уже взялись. Ми, мамо, такі! Наполегливі! А тепер розповідайте про себе. Як ви живете?
І хоч матері самій не терпілось розпитати його, не зуміла відмовити, стала розповідати про те, про що розповідала допіру Марусі та братові. Але на цей раз вона говорила вже спокійніше. І слова все добирала такі, щоб не дуже сумна розповідь виходила: не хотіла Артема тривожити в такий час. Не раз пробувала урвати розповідь. Але Артем кожного разу наполягав: "Ні, ні, мамо, кажіть. Все говоріть!" — і слухав уважно, очей з матері не зводячи, суворий і зосереджений. І коли кінчила, не зразу озвавсь. Тільки зітхнув важко, аж пожалкувала вже мати.
— Не треба було! Краще заснув би на часинку. Сили б набравсь на отаке діло!
— Спатиму потім,— сказав Артем.— Та й хіба тільки в сні, мамо, людина сили набирається. А в отакій мові, як оце ваша!
— Яка ж моя мова, сину? Невесела!
— Мало сказати "невесела". Сумна. Дуже навіть. Але тим більш.— І помовчавши трохи: — Ви знаєте, мамо, що мені пригадалося?
— Кажи.
— Отой вечір, коли ви проводжали мене вперше з дому. На заробітки.
— Он ти про що! — зітхнула мати.
— Як зараз пам'ятаю — провели ви мене аж за греблю. Потім уже на пригорок я вийшов, оглянувся — стоїте, аж мусив гукати, щоб верталися. А сам довго стояв на горбі. Наче ноги угрузли в землю. Дивився на наше злиденне село
На батьківську хату. Усе життя згадалося. І такий жаль мене пройняв, мамо! Вперше, як став дорослим, заплакав. І така зненависть у мені була. Од цієї зненависті я й князеве поле тоді підпалив. І думаєте, тікав потім? Ні! Ішов посеред дороги. Знав, що можуть наздогнати, і не тікав. Така сила мені привалила тоді. І отак чисто мені оце зараз, мамо. Сила привалила! Од вашої мови сумної, од вашого завчасно змарнілого виду, од ваших спрацьованих рук, що за все життя не знали спочинку.
Він замовк і кілька секунд сидів у задумі, низько схиливши голову врівень із материними коліньми. І раптом поривно подався постаттю до матері у невимовній синівській любові і мовчки схиливсь до її натруджених рук морозом та вітрами обпаленим обличчям.
XI
Об'єднане засідання обох Рад — робітничих та солдатських депутатів — було призначене на сім годин вечора. А вже пробило вісім, і воно все ще не починалось: засідали партійні фракції. В залі було вже чимало народу — безпартійні депутати та "публіка", теж переважно робітники і солдати гарнізону. Стоголосий гомін стояв у залі.
Але ще шумніше було в коридорі, що правив за курилку.
Цілу годину Саранчук і провештазся тут, переходячи від групи до групи, з цікавістю прислухаючись до розмов та суперечок. І чого тільки не наслухався за цю годину! Але сам не встрявав у розмову. Єдиний тільки раз не витримав. Слухав, як косоокий чоловічок у бекеші і в каракулевій шапці, захлинаючись, розповідав про арешт, оце щойно біда самого під'їзду думи, більшовицького емісара із Совдепії , і обірвав раптом:
— І на біса ото язиком молоти! "Емісар. Із Совдепії". А він — звичайний сапер. З цього ж таки батальйону.
— У вигляді сапера, ну да,— не здавався чоловічок у бекеші.
— Балакай! — І, роздратований, одійшов од гурту.
Та справжньою причиною роздратування Грицька було не це базікання чоловіка в бекеші. Самий факт арешту Кузнецова гайдамацьким патрулем, коли вони втрьох підходили до будинку думи, обурив Саранчука тоді, мабуть/ не менше, як і Бондаренка. І навіть викликав у нього почуття власної провини. Як-не-як, але ж і він хіба на оцій землі українській не господар! Ніякої причини для арешту Кузнецова не бачив. Зрозуміло було одне: заарештували, щоб не дати йому виступити на засіданні. Отже, виходить, не такі вже вони певні в собі, у своїй правоті, якщо намагаються своєму супротивникові рота заткнути. Ні, це вже чорти батька зна що! Та й помимо цього, уже розмова за вечерею у Бондаренків, розповідь Гармашихи та Мусія Скоряка про Вітрову Балку показали Сараичукові, що життя на Україні справді не таке вже хороше, як це йому здавалось. І думки мимоволі навертались до рідного села, яким виникало воно в його уяві тепер, після зустрічі з земляками. "Лободу дехто в хліб підмішує! Солдатки та вдови з торбами, як за милостинею, товпляться біля волості". І навіть — холодна. Звичайно, він розумів, що це — не все життя, що головне в ньому інше: відрадні явища. Вже одне те, що царський лад повалено, що з війною, можна сказати, покінчено... А труднощі, злигодні після трьох років війни — справа, кінець кінцем, неминуча. І тимчасова. Тимоха Невкипілий цілковиту має рацію: повернуться фронтовики з війни, одразу наведемо лад. А на той час Установчі збори з землею вирішать. На цьому і заспокоївся Грицько. І вже думалось про Вітрову Балку тепер веселіш.
Про Орину насамперед. Мимоволі губи складались в усмішку. "А дядько Мусій не забув своєї ролі!" Звичайно, Грицько розумів, що то був жарт — нагадування про "молоду". Так уже повелось здавна, відколи Грицько ще хлопчиною, здружившися з Артемом, зачастив до Гармашів, що дядько Мусій одразу й став "висватувати" Орисю за нього. Кожного разу неодмінно, бувало, пожартує якось. "А що ж це ти, Гришко, без хлібини і сьогодні свататись прийшов?" Або до Катрі: "Ну, мамо, хоч заради приходу зятя чвертку постав". Орисю від цих жартів кидало в жар, а іноді навіть і в сльози. То мати пригорне дівчину: "Дурненька! То ж дядько Мусій жартує!" Та жарти жартами. А з цього і почалося в Гришка. Щонеділі, бувало, тільки пообідає — та й мерщій, поки вигонити худобу на пашу, летить уже городами до Гармашів. Нараз ніби спіткнеться на стежці.