"Невже Кузнецов! Але яким чином?"
Діденко пильно приглянувсь у сутінях, але в спину не міг упізнати.
— Федоре Івановичу!— гукнув він вслід. Бондаренко спинивсь, але солдат пішов собі тихою ходою.
Добрий вечір,— підійшовши до Бондаренка, привітавсь Діденко,— а то хто, не Кузнецов часом?
— Чого ви кликали?
— Іду завтра у Вітрову Балку. Може, щось маєте передати родичам? То я з охотою. Може, Гармашисі гостинця якого.
— Ні, дякую. Не потребую ваших послуг,— холодно відповів Бондаренко.— Але від себе... чого б вам справді не повезти "гостинця" тітці Катрі. Як-не-як не зовсім чужі.
— А я не забуваю про це. І ніколи з порожніми руками. Ось і на цей раз...
— На цей раз повезіть їй газету свою, сьогоднішнє число з своєю передовицею.
— Читали?
— Проглянув. З великою огидою. Особливо те місце, де ви хліб-сіль підносите гайдамакам. От саме це місце і прочитайте їй. Мовляв, оце тобі, тітко Катре, біднячко Гармашихо, така подяка від мене. За те, що, як рідного сина, груддю своєю викормила. На свою голову.
— О, навіть так? Ну, знаєте!.. — Діденко нічого не додав більш, повернувсь і наче ногу вломив — зник у сутінках.
Наздогнавши Кузнецова, Бондаренко якийсь час ішов мовчки, потім сказав — і заклопотаність звучала в голосі:
— Впізнав-таки, чортів вилупок. Коли б ще якоїсь капості не вчинив.
Але Кузнецов спокійно відповів:
— Дарма. Вовків боятися — в ліс не ходити.
X
Грицько вже попрощався з господинею, перекинув речовий мішок за плечі і рушив до дверей. Але тут саме одчинилися двері і Федір Іванович з якимсь солдатом зайшли до кімнати.
— Куди це ти, земляче, на ніч глядя? — з трохи удаваним здивуванням спитав господар. Саранчук весело відповів:
— На вокзал, додому!
— А чого тобі цілу ніч мерзнути в Князівці, на холодній станції?
— А я не буду мерзнути, не сидітиму на станції. П'ятнадцять верстов не яка далеч, а дорога знайома — не заблуджусь і вночі.
— Завірюха зривається.
— Не замете.
Як видно, парубок рішуче надумав ночувати сьогодні вже дома. Федору Івановичу нічого не лишалося, як піти навпростець. Він затримав Саранчукову руку в своїй.
— А коли я, Грицьку, скажу, що ти нам потрібний сьогодні? Що ти на це? — І на Саранчукове здивоване запитання — на що саме потрібен, поділився з ним своїми міркуваннями про сьогоднішні, на вечір призначені, дуже важливі збори — об'єднане засідання обох Рад робітничих і солдатських депутатів.— Судячи з усього, розмова буде гаряча. Пояснення їхнє не важко передбачити, в одну фразу викладене воно в сьогоднішній есерівській газетці "Україна — для українців". А то ж, мовляв, чужі, росіяни. Хоч справа, зрозуміло, не в цьому. Історія з твоїм батальйоном — найкращий тому доказ. Отож дуже до речі було б...
— Та який з мене оратор!
— Тобі й не доведеться. В своєму виступі я сам про цей факт розповім. А ти, в разі чого, тільки з місця обізвешся.
— Буває, одне слово іноді важить більше, аніж ціла промова,— сказав Кузнецов.
— Та й потім,— помітивши вагання Грицька, продовжив Бондаренко,— невже тобі самому не цікаво побувати на таких зборах? Адже приїдеш додому — накинуться люди з розпитами.
Це правда. В Саранчуковій уяві одразу ж виникла батьківська хата, повна людей,— сусіди, товариші. Звичайно, і помимо цього є в нього про що розповісти: три роки війни! Але ж і про місто стануть питати. І що він розповість їм? Нічого! Це, власне, і вирішило справу.
— От і гаразд. Давай, Марусино, швиденько поїсти. Артема все ще не було?
— Ні, не було. Зранку як пішов...
— Коли я верталась з роботи,— виступила із-за перегородки Таня,— зустріла його на Докторській з Корецьким, що на млині. На млин і пішов. Я ще гукнула була його, а він...— І обірвала на півслові. (В тиші виразно зарипіли полозки під вікном).
Таня припала до шибки.
— Хто там? — спитав батько з-за столу.
Таня не відразу відповіла. Кілька секунд вдивлялась у темряву.
— Хтось у кобеняці. І матрос. А ще якась жінка.— І раптом, радісно скрикнувши, прожогом кинулась із хати.
А за хвилину її голос уже весело дзвенів у коридорчику. Нараз одчинилися двері, і поріг переступила забурхана снігом жінка у благенькому кожушку і в домотканій хустці.
— Он гля! — здивовано ступила їй назустріч Бондаренчиха.
— Добрий вечір! — привіталась од порога Катря Гарма-шиха.
Федір Іванович звівся з-за столу, поміг сестрі скинути кожух.
— Змерзла?
— Та я ж таки закутана,— сказала Катря.— А як той сердешний Тиміш! У картузику. Гукай його, Таню, мерщій у хату.— І тільки тепер побачила Саранчука. Тиха радість плеснула їй в очах. Але вона стримала себе. Докірливо похитала головою:— Ось він де. Вояка! А не обізветься. Два місяці — ні словечка. Чого тільки не передумали вже!
— Ото! — посміхнувся Саранчук, догадавсь, про кого мова. І додав жартома:— І кому я потрібен.
— А в тебе що,— похопилась Катря, щоб одвести думки його від Орини,— рідні нема? Несовісний отакий! Ну та здрастуй уже.
Саранчук обняв стару. І пригадалося, як три роки тому, виряджаючись на війну, прощався з своїми край села, якраз біля Гармашишиних воріт. І ось уже вітається. Отак замкнулося коло. Ніколи раніш так виразно, як в оцю мить, не відчував Грицько, що з війною у нього покінчено. Починається нова смуга життя.
— А додому коли думаєш?
— Та вже тепер поїдемо разом.
— Чи справді? — зраділа жінка.— Оце так гостинця привезу.— І знов похопилась додати:— Батькові.
Знадвору, упоравши коней, зайшли бородатий у кобеняці Мусій Скоряк і Тиміш Невкипілий. Тиміш справді трохи змерз в своїй матроській безкозирці. Проте коли Федір Іванович поспитав його, чого він шапки не справить собі, відповів весело:
— Ну да! Спершу безкозирку на шапку зміняти. Потім на піч потягне. А не час іще нам, Федоре Івановичу, воїнський дух теряти. Хіба не так? А що ти, Грицьку, на порожній рукав мій дивишся? Дарма. Лаврін обіцяє залізну скувати. Уже приміряв модель. Коситиму! Ну, а ти як? Цілий?
Катря, гріючи спину коло грубки, розповідала тим часом Марусі:
— Б'юсь, як та рибина об лід. Орися оце тільки-но звелась після тифу, а Мотря злягла. Отак з онуками й господарюю. Ще добре — господарство таке: три курки! — вправляемось.
— А про Остапа що чути?
— Давно вже листа не мали. Писав ще з осені: миру жде. На весну неодмінно буде додому, писав.— І зітхнула:— Де та весна ще? Чи доживемо? Може, з голоду...
— І таке ви, тьотю Катре! — невдоволено перепинила Таня.— І завжди отак ви. Хоч би раз приїхали із чимсь веселим! А я, як побачила вас, так зразу й подумала — їй-бо, правда! — може, Орисю заміж віддають, з калачем кликати на весілля.
— Еге ж, саме до весілля їй оце зараз! Через хату сама не перейде. Сяде на лаві проти вікна — наскрізь світиться. Та ще стрижена!..
— Ну що ж, Марусино,— озвався Федір Іванович, глянувши на ходики.— Мабуть, одсунемо стіл.
Тоді Катря:
— А ти не клопочись, Федю. Ми до тебе не в гості.
— Ми, Федоре Івановичу, до вас вроді як делегація,— додав Тимоха Невкипілий.
— Он як. До чого дожив! — пожартував господар.
— Так і наказали нам: їжджайте до Федя — свій, вірний чоловік. У політиці розбирається. То ми з дядьком Му сієм запрягли самоправно економічні коні та й оце тут.
— Спасибі за довіру.
Федір Іванович з Марусею одставили од стіни стіл, щоб усім розміститися. Катря з клунка дістала житню хлібину, поклала на стіл. І мовила:
— А ви, бачу, теж не дуже розкошуєте: пісний куліш і хліб з остюками. Отак, як і ми.
— На нас не диво,— сказала Маруся.— Але невже ото й ви на селі...
— Не знаю, як де. А в нас уже дехто лобову в хліб підмішує,— зітхнула Катря.— І це ж іще к різдву , а що навесні буде! Ой, далебі, не можна, Федю, жити далі отак. Якось рятуватися треба.
— Та хіба в вашій економії хліба нема? Продовольчий комітет при волості є ж у вас?
— Пожитько Кіндрат? Цей нагодує народ!
— А чого? — невесело озвався Мусій Скоряк.— Як кого, то годує і поїть. Для своїх підлабузників не скупиться на народне добро. Не одну сотню пудів з економії на самогон скурили.
— Еге ж,— підхопила Гармашиха,— а бідна солдатка чи вдова піде, одна в нього мова: нема! На сівбу все оставля. "Чи роздам, а тоді до мене в комору за насінням полізете".
— Куркуль, видно? — спитав Кузнецов, що весь час уважно, з інтересом приглядавсь до прибулих, прислухавсь до розмови.
— А то ж хто! Усе життя батько його, як павук, кров із нас пив. А зараз син його на нашому горі наживається. Скільки того хліба розтяг із своїми прибічниками.
— А ви ревізію зробіть,— порадив Федір Іванович.— Та скиньте його к чорту. А може, й судити. Народним судом.
— Вони самі вже ревізію собі зробили,— сказав Мусій.
— Та наробили ж ми, баби дурні, на свою голову, а їм наруч,— зітхнула Катря і стала розповідати. Учора скоїлось це. Зійшлося до волості солдаток із сотню. В який уже раз! З торбами, з мішечками, як ті старці за милостинею. Кликнули, щоб вийшов,— одмовивсь нікольством. Тоді кілька жінок, бідовіших, зайшли до приміщення, виводять, як пана, під руки. Червоний, мов буряк: "Це що таке? Насильство!" — "Хліба давай! Чи самим брати?" —"Діло ваше. Тільки за грабіж народного добра в тюрму запроторю".— "А ми ж хто, не народ? Хіба не ми комори хлібом засипали? А зараз діти з голоду пухнуть. Давай ключі!" Не дає. По кишені ляпнув себе: "Осьде вони. Хіба що силою візьмете". І не тенькнуло ж у голові, що йому цього тільки й треба. Не дуже й одбивавсь. Для виду.
— Артист! У "Просвіті" грає,— вставив Мусій.— Напрактикувався.
— Але не думай, Федоре, що як баби, то вже й без толку. Брали, правда, не важивши. Хто скільки здужав на собі понести. А всього, вважай, сот до двох пудів, ну, хай од сили — три. Але ярого й зернини не взяли.
— Молодці!
— Та ти далі слухай, що ж вийшло. Не встигла я ще в ступі на кутю стовкти, аж гульк — повз двір сани із села, завернули в маєток. А ввечері чуємо: комісія то була. Бомагу склали про грабіж солдатками інбарів. Буцімто більше як тисячу пудів нехватки виявили.
— От і звели кінці з кінцями,— сказав Скоряк.— Ревізуй їх тепер. Самі, виходить, прислужилися їм. Та ще дехто і в холодній посидів.
— Довелося й мені на старості літ,— гірко сказала Катря.— Ще й тюрмою страхав. Та, спасибі, ось Тимоха з мужиками заступились, випустили.
І замовкла. Щільніш загорнулася в хустку, мовби її морозило, а насправді, щоб заховатися із своїми слізьми.