Дуже до речі!
— Та ви проходьте, Архипе Терентійовичу, сідайте.
— Дякую.— Він сів у кінці столу, розгладив широку руду бороду і якийсь час дивився мовчки на Супруна. Потім сказав: — Да, в глушині живемо, що воно на білому світі робиться — не бачимо, не чуємо. Живемо, як ті ховрахи.
— Яка ж це глушина? — озвався Григор.— Волосне село. Пошта. Газети передплачуєте.
— І правда-таки, Архипе Терентійовичу, нема чого прибіднюватись,— додав Макар Іванович.— Інший би хто казав, а що вже вам... Теж мені — ховрах! Щомісяця, а то й не один раз у Славгороді буваєте.
— Та доводиться. Коли в церковних справах, а коли за крамом для кооперації. Якраз оце про город і хочу вас, паничу-студент, спитати дещо.
— Питайте.
Григор вже зрозумів, з ким має справу. Трохи насторожився.
— .Минулого тижня базарював я в Славгороді,— почав розповідати Гмиря.-т— Заходжу в чайну. Повнісінько. І все більше — наш брат, мужик. Гамір стоїть. Проштовхався-таки до одного столика, де найбільше народу стовпилось. Серед мужиків, дивлюсь, майстровий, з робітників. Чаюють, гомонять. Більше, правда, майстровий говорив отой — все мужиків просвіщав, як воно є, як воно буде. Хтось візьми та й спитай його: "А купівля-продаж землі після революції буде?" — "Оренда буде",— відповідає. "То це ж знову поміщики розплодяться! Не з дворян, то з мужиків, а нам чи ж не однаково!" Отоді робітник той і сказав: "Не встигнуть!" — "Як це так? — тут уже і я не витерпів: — Як це так, не встигнуть? Чому?" — "А тому,— каже,— що після цієї революції, буржуазійної, ми, робітники, зразу ж таки і другу революцію зробимо, не буржуазійну вже". Він і назвав її якось. Ні, запам'ятав. Одним словом, по-справжньому, мовляв, народну. Щоб усіх зрівняти. Не буде тоді багатих, а всі будуть однаково бідні... Так от, скажіть: що це воно за чоловік був? Як його розуміти: розумний він чи просто трепло?
— Це ви мене питаєте?
— Атож. Чи хто мені може відповісти? Петро чи Юхим?
— Нелегко й мені відповісти на це ваше запитання. Бо політика діло тонке, тут кожне слово важливе. А ви — дещо "запам'ятали", дещо по-свойому переказали. Як самі думаєте. Кінець розмови, наприклад. В усякому разі, розумний чоловік так не скаже: "Коли не буде багатих, всі будуть однаково бідні".
Гмиря одразу ж відчув у словах "студента" щось образливе для себе. А тут Григор іще додав:
— Безперечно, так казати може або дурень...
— Таке, таке, — перебив Гмиря, удаючи, що не зрозумів натяку.— Є серед робітників усякі... Це ви — правильно! — І зразу ж звівся з місця.— Ну що ж, піду. Прощавайте! А до вас, Макаре Івановичу, я вже узавтра...— І вийшов з кімнати.
— Ох, і лис,— хитнув головою Юхим і засміявся.— А добре ви йому, Григоре Наумовичу, відкоша...
— Хотів дискусію мені нав'язати. А йди ти до біса! Дуже це нам потрібне! Зараз! Так на чому він перебив нас? Ага, про революційний комітет. Справа, кажу, не така вже складна. Однак, беручи до уваги всіх оцих лисиць, а то й вовків в овечій шкурі, треба і в цій справі якнайбільше організованості...
...Почувши тупіт на ґанку, Артем щільніше притиснувся до яблуні. Повз освітлене вікно пройшов Гмиря. Ось він зупинивсь, озирнувся і навшпиньках прокрався й став біля вікна. Невже підслухає? А може, просто так, "до вітру". Артем придивився пильніш,— ні! "Ах ти ж підла душа!" Артем хотів спужати його, закашляв неголосно, щоб і себе ж не видати. Гмиря відскочив од вікна, але не пішов геть. Присів і низом, понад землею, вдивлявся в темряву. Потім, заспокоєний, знову підійшов до вікна. Артема зло взяло. "А ще.церковний староста!" Спершу Артем не знав, що йому робити. І раптом сяйнула щаслива думка. Він зірвав яблуко, прицілився і щосили жбурнув на Гмирю. Промахнувся. Яблуко влучило просто у шибку відчиненого вікна. З брязкотом посипалося скло. Артемові перехопило дух. А Гмиря відскочив од вікна і, ставши рачки, шукав щось на землі., У вікні показалися вчитель, Цигуля, потім батько і той, у синій косоворотці.
Побачивши Гмирю, що повзав по землі рачки, вчитель занепокоєно спитав:
— Що з вами, Архипе Терентійовичу? Гмиря випростався, підійшов до вікна.
.— І хто ж це хотів мене?! Цеглиною, чи що! Тільки вийшов на світло, як брязне у вікно...— і знову нагнувся, шукає на землі.
На голоси вийшли з садочка Докія Петрівна, Павло й ота прибула дівчина. Гмиря ще і їм повторив свій розказ. Павло з дівчиною стали теж шукати на землі, але не знайшли ніякої цеглини. Дівчина знайшла яблуко. Оглянула його уважнень-ко й сказала:
— Оце воно і є.
— Яблуко? — спитав Павло.
— Еге ж. Подряпане, і навіть ось скельце стирчить в ньому. Маленьке.
В Артема тривожно загупало серце. Атож, отепер догадаються, де шукати. Що ж робити? Але не встиг він іще надумати якийсь вихід, як Гмиря вже був під яблунею, біля самого стовбура, і дивився вгору.
— Ось де він. Ах ти ж, шибенику!
Перша думка в Артема була — упасти прямо на Гмирю, звалити його, а там — давай бог ноги! Але передумав: до дерева підійшли вже Докія Петрівна й Павло з дівчиною. Але не тільки через те. Свідомість своєї правоти і гордість не дали йому вчинити отак. Мовчки сидів на дереві.
— Негайно ж ізлазь! — суворо наказала Докія Петрівна. Хлопець повільно став злазити. Зліз і притулився спиною
до стовбура.
— Артем?! — очам своїм не вірячи, тихо проказала вчителька.— Але ж я півгодини тому говорила з тобою.
— Докіє Петрівно,— схвильовано видихнув хлопець,— я вам все розкажу. Чисту правду!
— Ти кинув у вікно яблуко?
— Ні, не в вікно. То я промахнувся.
— Як це — промахнувся?
— Я хотів дядька Гмирю спужати, щоб не підслухав. Гмиря з ціпком кинувся до хлопця. Але Докія Петрівна,
схопившись за ціпок, сказала докірливо, майже суворо:
— Як вам не сором. На дитину з палицею кидатись!
— Оце — дитина? Ах ти ж негідник! Босяк!
— Кажу вам: не смійте!
— Теж мені, учителі! Тільки дітей розбещуєте, босяків і і них робите! Ну, нічого, я до самого інспектора доб'юсь! — І сердито лаючись, Гмиря пішов.
Докія Петрівна взяла Артема за руку і підвела до вікна, на світло. Іще не цілком вірила йому. Пильно вдивлялася обличчя хлопця.
— Та ні,— сказав Макар Іванович,— на брехню щось не схоже. Видно, так і було.
— Але як це ти,— обізвався з-за спини учителя батько,— як ти опинився тут? Та ще на яблуні? Чого мовчиш?
Артем розповів усе, як було, про розмову за вечерею з Остапом та Орисею. Коли він вимовив слово "вічний студент", Григор засміявся:
— А хто ж це мене так охрестив? Часом не ви, Докіє Петрівно?
— Щось не пригадую,— знітилась вчителька.
— Ні, таки говорили, тьотю,— сказала дівчина.— Пригадуєте, я навіть була образилась трохи?
— Ну, от і дурненька! — сказав Григор.— Чого ж тут ображатись? — Потім звернувся до хлопця: — Так тобі захотілось, значить, подивитись на таке дивовисько, на вічного студента? Думав, мабуть, борода сива по коліна, як у Чор-номора ?
Артем осмілів уже:
— Ні, дядю, для мене не це головне — борода чи не борода у вас.
— А що ж для тебе головне?
— Щоб усього вас побачити. Я ж ніколи ще не бачив отаких.
— Яких "таких"?
— Ну, котрі — за народ. І більше в тюрмі сидять, аніж на волі ходять. І все-таки не відступаються! Через те їх і звуть вічними.
— О, та ти цікавий хлопчина! — усміхнувся Григор.— А підійди-но ближче. Дай руку... Міцна! Це ваш, Юхиме Платоновичу? А втім, нема потреби й питати: схожий.— Не випускаючи Артемової руки, Григор ласкаво дивився хлопцеві в сірі очі. Потім сказав, після паузи: — Дуже радий, Артемку, що познайомився з тобою. Це ти сьогодні на Великому шляху командував у баталії?
— А то ж хто! — обізвалась Докія Петрівна.
— Висловлюю тобі моє щире співчуття, що не зовсім удалось вам.
— Іще вдасться,— сказав Артем.— Ми з хлопцями вже інший план...— і зразу ж замовк, скоса глянувши на Павла.
— Іди лиш, Артеме, спати. Не добудишся тебе взавтра. Теж мені баталіст!
— Прощайте!— сказав Артем до всіх, але дивився тільки на Григора Наумовича. А далі повернувсь і зірвався з місця — тільки зашелестіло у соняшниках на шкільному городі.
Уже світало, коли Юхим вернувся з школи додому. В клуні на возі Артем під свитою. "Чого це він в хату спати не пішов?" Але зразу ж і догадався. Тихенько став роздягатись та перед тим, як лягти (з досвіду вже знав — щось хлопець придумав), уважно придивився. Так і є! Обережно відчепив гачок свити від петлі Артемової сорочки. Хлопець не прокинувся. "Баталіст!" — усміхнувся ласкаво. Потім ліг рядом на бік, лицем до синаі.
XII
Осінь тиха снувала по степу бабине літо, плела з гайвороння на ріллях густі сітки й закидала їх у повітря — виловлювала останні сонячні дні. Проте вітробалчани не дуже хапались з оранкою та сівбою. Уже на економічеських парах сходила озимина, де-не-де й на селянських землях — на багатирських клинах — зеленіли смуги; орали на зяб. Але бідняцькі осьмини та опруги лежали перелогами. Своя нива кожного цікавила мало — лежала несіяна, неорана. Улітку в робітний гарячий час вщухло було. А це з осені знову стали носитися чутки про нарізку. Ждали з дня на день. Щоранку біля волості селяни аж товпляться за новинами: може, з повіту щось є, може, в газеті вчитель щось вичитає. Та з повіту нічого не було, а в газеті хоч новин і було досить, але про землю ні слова. То вже самі, як уміли, втамовували свою мужичу спрагу. Розходились од волості юрбами. До роботи мало хто брався, хіба в кого у дворі стояв стіжок недоби-тий — домолочував ціпом. А більш — никали по селу, сиділи купами попідтинню. Повз них вулиця — річка чуток, а вони як з кручі перехилялися над нею, пригорщами черпали й жадібно пили.
Але Цигуля та коваль були тверді, як цілина, в селянській гущі. В них не вгрузали ніякі чутки. Худий, тихоголосий Цигуля, бувало, хіба всміхнеться лагідно та й рукою махне, мовляв: пусте, балачки! Потім почне терпляче доводити, через що селянам на це не сподіватись: Коваль,— той не дуже любив говорити. Бувало, слухає-слухає отак у гурті про різні небилиці, а далі й плюне з лайкою: "Невтриноси! На блюді їм земельку подадуть! Чорта пухлого — як самим своїми кліщами не взяти!" І хитне головою на Цигулю — слухайте, мовляв, що он розумна голова каже.
Селяни Цигулю слухали. Здавалося, вірили в усе, що він говорив, і погоджувались, і підтакували.