Жила потім в нещасливому шлюбі з невірним, лихим чоловіком. Нарешті мене вигнано світ-за-очі, позбавлено мого сина спадщини на батьківський трон. Марно тепер шукаю я правди на землі...
— А ти б же повернулася до напасника, що тебе вигнав. Можна ж його умовити...
— Та ж бо то — король, дідусю!
— Негідник він, чи король, чи не король!
Мілена поглянула довгим та глибоким поглядом дідові в очі. Потім почервоніла й втупила свої очі в землю.
— А може б ти й справді повернулася? Мало, що трапляється!
— Що ж я маю там робити? — прошепотіла ледве чутно.
— Маєш дужі руки, розумну голову й добре серце — і не знаєш, що робити?!
— Порадь, коли можеш!
— Подивися, моя люба: я вже одною ногою в труні, не маю біля себе нікого. Дітей поховав вже давно. Я сам і тільки сам. Корівчина просить догляду, садок і поле вимагають пильних рук, хата — господині, а курчата марно прибігають до ґанку. Покинь ти думати про свою прикру минувшину. Зоставайся у мене. Будеш ти мені за доньку, а я стану за діда твоєму синочкові. Тебе тута не знайдуть й не будеш ти зганьбленою рабою королівською.
— Але ж мене нічого не навчили. Чим я тобі допоможу?
— Ти молода й розумна,— всього навчишся. Ходім, покажу тобі господарство.
Пішли вона з дитиною до комори, поховали обноски колишньої пихи, одяглися в те, що було старанно поскладано в скрині та шафі, й почали нове життя.
Тяжкий був початок праці. Але ж Мілена згодом полюбила й корівку, й тиху птицю подвірну, полюбила й хатину, де при світлі ялинки читали гуртом по старих книгах, й комірчину, де, відпочиваючи по роботі, міцно спалося, й пекарку, яка давала їм просту, але здорову страву.
Ладко її порався з дідусем на полі та в лісі, учився хліборобства та господарства, набрався розуму, й з розмов, і з вечірнього читання.
І тільки тепер взнали вони, що таке — воля та щастя...
ІІІ
Тим часом лихий Міленчин чоловік зрозумів свою помилку. Нова жінка, примхлива та ледача, мучила й короля, й слуг, увесь люд. Дітей не привела, не дала королеві наслідника і якось, після однієї бурхливої ночі, спала їй у голову підла думка, й вона втекла, не знать — куди, з якимсь спритним джиґунцем, Одурений король роздумався, звелів шукати по всій державі, де поділася вигнана ним королева, й назнав слідів, що вели до держави короля "Пізно".
Приїхав він туди зі своїм почотом, розповів королеві про свою дружину та дитину так докладно, що "Пізно" зрозумів, про кого саме мова мовиться: про оту красну молодицю, яка просила його:
"Змилосердуйся, пане! Порятуй мене! Сталася страшна кривда!"...
І заплакали обидва королі. Перший — того, що вигнав був королеву, яка могла би дати щастя й йому, і його людям; другий — того, що не спинив одразу коня, коли почув перший покрик сердешної жінки.
— Я повинен був зважити на її шляхетність та добре серце; я повинен був її пожаліти; я повинен був шанувати й поважати в ній людину! — думав один.
— Я не повинен був довго розважувати; я мусив би одразу послухати голосу свого розуму; я мусив був підтримати нещасну, що озвалася до мене за поміччю! — міркував другий.
І так плакали обидва бідахи-королі.
— Де ж тепер її знайдемо, коли минуло вже сім літ?..
От і розіслали на всі боки гінців і веліли їм, щоб вони гляділи, де перед тим за сім років прибилася молодиця з хлопчиком.
Якось одного дня восени дідусь колов на дровітні дрова. Ладко орав корівкою ниву, а Мілена чепурила в подвір'ї. Коли це перед ворітьми спинився королівський коч, а з нього виступив пишний придворний слуга.
— Тітко, а чи дома господар?
— Аж он де він, дрова рубає.
— Гей, діду! Чи не ховаєте ви десь тута королеви з принцем-наслідником?
— Ні, ми не ховаємо нікого. Аж ось тільки живе зі мною молодиця з синком, що були в страшенній біді, а потім у мене знайшли любов до життя та щастя.
— А де ж та молодиця?
— Ото стоїть перед тебе.
— Оця селянка з деркачем? А де ж її син?
— Оре на полі.
— А, бодай тобі!.. Знову натрапили на непевний слід. Все намарно!..
— Ні, помиляєтесь,— озвалася жінка.— Я й є Мілена, й живу тута з сином Ладиславом!
— Змилуйся, королево! — скрикнув посланець і, пополотнівши, кинувся навколюшки.— Я маю листа від твого мужа-короля та ще й від короля "Пізно". Клич сина, сідайте мерщій в кочата й поїдемо! Свято на ваш поворот вже впорядковано.
— Ні, пане посланець. Перекажіть ви моєму мужеві-королеві, що красно я йому дякую за те, що він мене тоді вигнав. Перекажіть і королеві "Пізно", що й йому я так само щиро вдячна, що він мене тоді не рятував. Я знайшла собі і життя, і щастя; я врятувала сама себе й дитину свою від лиха, брехні та гидких королівських палат. Прийшли ви по мене, але — дяка Богові! — прийшли занадто пізно! Я не вернуся. А якщо королі хотять загладити свою провину переді мною, то нехай не займають нас і не намагаються знищити наше щастя, якого в тузі та праці ми тута зазнали!..
На честь королів, як зазначає літописець, треба додати, що Мілену зоставили жити й далі так, як вона бажала...