А по дорозі може ще й на слід Марусі попадемо, хто його зна.
Босаковський сказав це, але якось ніхто йому не притакнув. Помело на бандурі бренькав, ніби в неї поради питав.
Так мовчали вони добру хвилину. Аж озвалася Устя:
— Нема що казати, лицарі то ви славні. На власні очі бачила, як билися. А все ж таки головою муру не проб'єш. Попадете на ворога вдесятеро сильнішого — і що тоді?
Те "що тоді?" повисло над ними, як камінь над головою. Навіть Босаковський, такий сміливий і бадьорий звичайно, похнюпився тепер.
— А що ж ти нам радила б, Усте? — питав Улас.
— Куди не пройде лев, туди лис перекрадеться. Тут хоробрості мало, хитрості треба.
— То правда. Тут без хитрощів не обійдеться, — притакнув Помело.
— Правда, — згодилися Улас і Босаковський. — Але чорт його батька зна, що б тут таке придумати! Не поведемо ж Нечаєвої так, як вона є.
— Ніхто навіть знати не сміє, що це вона.
— То тоді перебрати треба. Але як?
— За козака — ні, бо завродлива.
— Завродлива.
— То що ж нам робити, панове?
— Що нам робити? — питалися, і ніхто не відповідав.
Помело знову став свою бандуру всіма пальцями торкати, а тоді
обі долоні на струни поклав і промовив:
— Знаєте ви що? Переберемо нашу полковницю за черницю. Одяг візьмемо з того харциза, що його Босаковський зловив. Люди чули про тую черницю, що то лихо приносить, і будуть від нас утікати. А якби хто й чіплявся, то вона мовчатиме, а ми скажемо, що з ума зійшла, нічого не знає й не розуміє.
— Добре ти радиш, брате! — втішився Улас. — Полковницю переберемо за черницю, а ти за бандуриста будеш. Скажемо, що як до неї приступає, то її своєю грою втишаєш. Але що ми зробимо з Борисом?
— Борис за візника буде.
— А Босаковський?
— За батька черниці.
— За дядька, мої панове, за дядька, — поправив їх Босаковський. — Скажемо, що черниця збожеволіла, як харцизи на монастир напали, а тепер її дядько додому відвозить. Полковниця і так маломовна, неважко їй буде мовчати та дивитися кудись, Бог знає куди.
Всі згодилися на те, а Устя рада була, що не переберуть Нечаєвої у чоловічу одіж, бо це гріх.
— А в черничу рясу можна? — спитав Улас, бо він усе любив щось жінці наперекір сказати.
— Авжеж, що можна, але з осторожна, — відповіла Устя. — Тоді, як другої ради нема.
Улас Босаковського злегка ліктем торкнув.
— Бачиш яка! Ти їй слово, а вона тобі два.
Але Босаковський нічого не відповів. Він задивився на Устю й Уласа. Просто Филимон і Бавкида, тільки сварливі.
— Так, значить, на тім і стало? — спитав по хвилині.
— Авжеж, на тім. Це ж люди говорили, а не качки крякали, — відповіла Устя.
Улас знову торкнувся Босаковського ліктем.
— Ще трохи, і вона й тебе стане кусати.
— Авжеж, що стала б, коли б він був такий поганий, як ти. Але пан Босаковський чемний.
Босаковський піднявся з місця.
— Спасибі, що мене за такого тримаєте, паніматко. Постараюся доказати, що не лиш чемний, а й не зовсім дурний. Грубником зробите мене в султановім гаремі, якщо я нашої полковниці щасливо не завезу додому!
13
На другий день під вечір наймолодший з Уласенків, Максим, несподівано приїхав додому. Білий був, як свіжо вимащена стіна, а хисткий, як тростина. Але вдоволений, навіть гордий, бо першу рану в бою дістав. Не міг нарозказуватися, як то він хоробро бився і скільки трупів поклав.
Улас слухав, а тоді рукою махнув:
— Хвалишся, як заєць хвостом. Не бачили героя! От краще б сказав би ти нам, чи чув чого про Марусю Богатьківну?
— Не лиш чув, а й знаю, де вона тепер, — відповів Максим.
— Де?
— Я уже Борисові казав.
Босаківський зрадів.
— Справді казав тобі, Борисе?
— Та казав, начебто міщанин якийсь відкупив її від татар чи від москалів, і тепер вона в якомусь паршивенькому городку перебуває, от і забув, як цей городок зветься.
— Малин, — відповів Максим.
— Малин? — радісно повторив Босаковський. — Якщо це правда, то сподівайся, Борисе, що незабаром обіймеш свою Марусю, бо й нам на Малин дорога. Підемо ж спати, а завтра вранці, як Бог милосердний дозволить, рушимо в похід.
— Гов! — крикнув Улас. — Завтра неділя, а Бог милосердний приказав нам неділі святкувати. В понеділок вас пущу.
— Понеділок тяжкий день, — додала Устя. — Поїдете у вівторок.
Босаковський обома руками за голову вхопився.
— Цитьте! Бо ще до того дійде, що нам тут перезимувати треба, а мені спішно, земля під ногами горить. Там рішається доля країни, а я тут розкошую...
— Яка там розкіш! От живемо собі помаленьку. А скоріше, як у вівторок, таки вас не пустимо, бо ви ще не зовсім здорові, а до такого діла сили треба, і то великої сили.
— Правду каже моя золотовуста, — притакнув Улас. — Два дні пересидите ще в нас, відпочинете, обміркуєте все як слід, а тоді й у дорогу.
На тім і стало.
Ранок був тьмавий. Осіння імла лежала, як море, і навіть не гадала вставати. Було так темно, що в Уласовій хаті челядь каганці позасвічувала.
— Посидьте ще хоч днину-дві, — просила Устя свого гостя, — бо і як же вам у таку темінь пускатися у дорогу!
— Не ті часи, щоб без діла сидіти, — відпрошувався Босаковський. — Край у небезпеці, гетьман також, і полковницю Нечаєву пора вже нам у Чигирин відвезти. З кожним днем небезпечніше стає. Навіть не знаєш, кого боятися — своїх чи чужих, Цицюри чи царських ратників, чи Юрася? Такі часи!
Босаковський важко зітхнув.
— Ой, погані часи! — притакувала Устя. — Погані!.. А все ж таки добре, що Нечаєву від харцизів відбили. Погадати лиш: полковника Нечая жінка, а покійного гетьмана Богдана рідна доня харцизам у руки попала! Боже ти мій, падоньку мій, ось яких то часів довелося нам дожити!
— Усте! — гукнув на жінку Улас, — не падькай, лиш іди та готуй харчі на дорогу. Як мають їхати, то хай їдуть нині, бо завтра хто його зна що буде.
Устя нерадо пішла, але наготовила такого, що на цілу сотню на тиждень стало б. І вареного, і печеного поназношувала, бо то не звичайні козаки, а полковниця Нечаєва із знатними жінками в дорогу їде.
А старий Улас також не дармував: для синів і челяді підбирав зброю.
До кожної шаблі й пістоля приглядався. Пригадував собі, де, коли й як вони йому служили. Минулі годи й далекі походи, мов живі, перед ним виступали.
— Було колись, було, — шептали його вуста і хитався на підголенім лобі великий сивий оселедець.
— Оцей пістоль далеко несе і мітко влучає, — казав до Босаковського. — Прийми від мене. Недорога штука, але добра (усміхнувся). Так і з людьми буває. За деякого на око ти й шеляга не дав би, а на ділі він гарний чоловік. І навпаки.
Босаковський прийняв пістоль і розцілувався з Уласом.
— Якщо Бог милосердний дасть мені до моїх "майонтків" вернутися, то я тобі звідтіль таку пришлю рушницю, що на іншу ти й дивитися не схочеш. А нині хіба тобі оцей ріжок дарую. Я з нього висипав чорного проса кірців, щоб не збрехать, десять, коли не більш.
І вручив Уласові порохівницю, що її у бою в одного розбишаки відняв.
— Ріжок славний, сріблом кований, ще й позолочений, від мого покійного діда маю, хай з Богом спочиває, — прихвалював.
Улас оглядав порохівницю.
— Спасибі. Спасибі тобі. Жаль тільки, що на стіні без діла повисне, — жаль, що не піду з тобою.
— А хто тебе тримає? — схопилася Устя. — Вільному воля! Як хочеш, то йди! Іди, дурій на старі літа!
— А тебе я на кого лишу? — всміхнувся Улас. — Ще, чого доброго, наскочать на наш хутір харцизи й пірвуть мою краплю.
— А лихий тебе пірвав би, язикатий діду! — відрубала йому Устя. — То я тобі догоджаю, як чирякові в роті, а ти ще насміхаєшся з мене! Ану, ноги на плечі й геть мені з двора, щоб тут і духом твоїм старечим не пахло! Чув?
— Тихо вже, тихо! Не бійся, не кину тебе, — заспокоював жінку Улас. — Причепилася, як мазь до ходака, і відчепити годі... А хотілося б ще хоч раз погулять по-давньому та послухати, як кулі свищуть і як шаблі дзвенять. Ех, як хотілося б!
— Мамусю моя рідна! — скрикнула Устя. — Не бачили ви борця, то подивіться! Та це такий козак, що його і тручати не треба, бо він сам упаде. Що? Ні? — насміхалася. — "Куди йдеш, Йвасю?" — приговорювала. — "На війну" — "А чого так рано?.." — "Бо може сце кого вб'ю" — "А як він тебе?.." — "Ну, або я йому сцо винен?.." Ось такий то борець, щоб ви знали.
— Жінко! — розсердився Улас. — Не доводь мене до люті, бо, Їй-Богу, піду!
— А невже ж я тебе спиняю?
— А щоб знала, що піду!
— Боже провадь, дідьку пхай!
— А таки піду, а щоб ти знала, що піду, за таке слово піду.
Ухопив шаблю, застромив за пояс пістоль і казав собі подати свитку, підбиту баранцями. Це означало, що він справді вибирається з хати.
Устя долонею обтирала губи. А це знову було познакою, що вона також від свого не відступить.
Улас поправив пояс і тупнув ногою. Встав, підперезався і по-козацьки зібрався.
— А тепер, стара, обійму тебе. Сварлива ти, бо сварлива, але подруга чесна, нема що багато казати. Так. Може вже й не побачимося з тобою. Хто його зна. Легко з хати вийти, та нелегко вернутися. Такі часи. Тримай же наше хазяйство кріпкою долонею та синам не дозволяй гуляти. Невісткам також. Ти це вмієш, може, й краще від мене. А мене не поминай злом. Бачиш, я козак! Війна — козацьке діло. Доброму ділу і пособити годиться. Прощавай!
І пригорнув її міцно до себе.
— Ой, пусти! — скрикнула Устя. — Та чого ти мене так душиш, як вовк вівцю! — боронилася. — Та йди вже, йди! А тримайся вітру, щоб з ніг не впав, і кріпко пояс стягай, щоб не розсипались кості, — договорювала.
Нараз сіла на лавку і зміненим голосом спитала:
— То ти таки справді йдеш?
— З таким ділом я не жартую, Усте. Знаєш мене.
— Не спиняю. Ось тобі й хрестик на дорогу. Може, від нього відіб'ється яка ворожа куля, а може, він і відверне її від тебе. Дав би це Бог.
Зняла зі своєї шиї старий срібний чималий хрестик, поцілувала його й почепила Уласові.
— Носи його й не скидай ніколи, так як і я його носила і не жалію цього. Бог поміг чимало літ з тобою прожити і прожити не найгірше.
— Авжеж, авжеж, — притакнув, тупцюючи, Улас.
Хоч і спішився на війну, а все ж таки видно було, що жалував за жінкою і за тими світлицями, що в них не один щасливий день прожити довелось.
Аж увійшла Нечаїха. Поверх свого одягу вбрала чернечу рясу й ще сумнішою стала: сам сум. Але ж бо й краса її ще ясніше засіяла. Лиш уклякай і молися до неї.
Усі замовкли, і через хвилину здавалося, буцім вони справді перед нею навколішки стануть і почнуть мовити молитву.
— Я готова, — озвалася.