Літо, повне скарбів

Михайло Слабошпицький

Сторінка 2 з 5

Нарешті він біля мети.

Славко кинувся до повітки, вхопив лопату.

Копав і копав.

Нарешті під лопатою щось заскреготіло.

Серце Славкові підстрибнуло в грудях і завмерло, аж холодно йому стало — прямо зуби зацокотіли.

Руками обережно прогортав землю.

Вже намацував твердий квадратний предмет.

Це була... звичайнісінька цеглина!

— Славчику, я вже там картоплю викопала,— почув од хати бабусин голос.

Стояв розгублений із цеглиною в руках. Де вона тут узялася?

Мекнула з вулиці коза.

Глузливо закукурікав і побіг до нього півень.

Славкові раптом захотілося плакати.

Довго лежав під яблунею і обмірковував невдачу. Мабуть, він помилився — неточно зробив позначки на карті. Воно й не дивно, бо він же не користувався ніякими приладами. Нічого такого в нього під руками не було. Прикидав усе на око. Може, на город взагалі не впала жодна зірка... Але ж падали вони в інших місцях. Справжнього шукача не зупинити ніяким невдачам.

Закинув лопату на плече і рушив на баштан. Там шукати найкраще. Ніякого картоплиння, ніякого гудиння — все видно, як на долоні.

Баштан був на високій горі, відкритій сонцю і вітрам, обступлений з двох боків лісосмугою.

Славко заліг у лісосмузі і став вивчати картину. Ех, якби йому зараз бінокля! Відразу помітив би, де йому треба шукати.

Перед його поглядом лежали дружні ряди смугастих кавунів. Трохи далі, за сторожевим куренем, визирали жовті дині. Погляд блукав серед усього того й довго не знаходив ніяких виїмок. Та ось нарешті він зачепився за щось цікаве. Край баштану, зовсім неподалік од Славка, була ледь примітна звідси виїмка. Славко спершу не побачив її, бо навіть і не дивився туди. Хто б міг подумати, що вона так близько.

З лопатою напереваги, мов солдат з гвинтівкою, кинувся туди.

Поплював на долоні, як це, бачив, робить дід, міцно стис держака і став копати.

Сонце повільно спливало вгору, по тілу струменіли гарячі патьоки, долоні аж пашіли вогнем, а він копав і копав. Уже по пояс стояв у землі.

"Невже вона так глибоко загрузла?" — подумав і розігнувся, відставив лопату вбік.

І лише зараз помітив перед собою людську тінь, химерно переламану ямою. У тіні були зовсім короткі ноги і довгий тулуб, кумедно вигнутий уперед.

Славко обернувся і побачив сторожа, який мовчки спостерігав за ним. Сторож був зовсім не подібний на тих, яких показують у кіно — молодший набагато за його дідуся, без бороди й вусів. У нього й рушниці не було. Славко навіть не відразу зрозумів, що це — сторож.

— Що це ти, голубе, надумав тут криницю копати, чи як? — запитав сторож.

Славко мовчав, не знаючи, що б йому відповісти.

— Та в тебе, мабуть, язика немає? Чи ти його раптом проковтнув? Чи, може, в рот води набрав? — усе допитувався сторож.

"Доведеться щось йому казати,— подумав Славко.— Але ж не можу я вибовкати таємницю... Що б це таке придумати? Може, справді погодитися на криницю? Але ж брехати негарно. Краще вже мовчатиму..."

І Славко вперто мовчав. А сторож причепився, мов реп'ях до сорочки:

— Мовчиш, значить? А чому? Якщо злякався мене, то скажу тобі — не бійся... Хіба ж я такий страшний?

— Ні,— вимовив нарешті Славко.

— От і добре, заговорив, бо я вже подумав: чи ти, бува, не німий?

Сторож помовчав, а потім придивився до Славка уважніше.

— Щось я тебе наче не знаю... Чий ти?

Славко розповів йому, що він приїхав на літо з міста до діда й баби в село, тому сторож його і не знає.

Сторож тільки спочатку видався суворим. А зараз, коли Славко придивився до нього пильніше, то помітив, що він веселий і привітний дядечко, який дуже любить поговорити. Певно, йому ні з ким тут перекинутися словом, от і занудьгував.

— Вилазь із ями, будемо їсти кавуни,— сказав сторож.

— А можна? — несміливо перепитав Славко.

— Один раз можна,— усміхнувся дядько.— Та й гість же ти, виходить, у нас в селі...

Подав руку й витяг Славка з ями.

Тягнучи в руці лопату, Славко пішов за ним до куреня.

— Знаєш, як перевіряти, чи стиглий кавун? — спитав сторож.

— Ні.

— Береш отак кавуна і даєш йому щигля... А при тому слухаєш, як він обізветься. Дзвінкий звук — кавун ще зелений, а якщо кавун у відповідь обізветься басовито чи глухувато — так наче каже "бу-бу" — значить, стиглий, можна розрізати. Запам'ятав?

— Ага.

Сторож вибрав великого кавуна і вирізав з нього велику скибку Славкові.

— Їж. Якщо подужаєш — цілий кавун з'їж.

Славко придивився уважно до скибки і сказав:

— Схожа на місяць.

— Ти диви — і справді,— здивувався дядько.— А я щось і не помічав. Цікаво...

Кавун червоний, ніби полум'я, а з нього визирають чорні, як жуки, зернята.

— То що ж ти там копав? — знову запитує сторож.

— Розумієте, дядю, я б вам міг сказати, але це моя велика таємниця. Давайте я вам не казатиму, добре? — прохає Славко.

Сторожеві важко здолати свою цікавість. Але він змушує себе проковтнути її разом зі шматком кавуна. Нічого не вдієш, таємниця — це таємниця. Її треба поважати.

— Ти знаєш, були таємниці і в мене в дитинстві,— усміхається своїм спогадам.— Такі таємниці, які я теж нікому не розказував.

Славко здивовано глянув на нього.

— І у вас були таємниці?

— А як же без таємниць?

— Цікаво.

— Хочеш, розповім? — несподівано запитує дядько.

Славко якусь мить вагається.

— Не бійся, я не вимагатиму, щоб ти за це розповів свою таємницю.

— Хочу, звичайно, хочу.

— Так-от. Я в дитинстві скрізь шукав скарби.

— Скарби?

— Скарби. Я наслухався цікавих легенд — їх розповідали мені старі люди. Розповідали, що колись дуже-дуже давно тут жили і воювали з ворогами племена скіфів. Одбиті у ворога коштовні речі вони прикопували в землю, а потім, бувало, до них уже й не поверталися. Хто поліг у бою, хто забув про ті коштовності — отак вони і лишалися заховані глибоко в землю від людського ока. Саме їх я і шукав.

— А де ж ви шукали?

— У легендах сказано, де шукати — найчастіше по степових курганах... Там і вождів своїх, убитих чи померлих скіфи закопували і клали до них у могили всякі коштовності...

Під лісосмугою загурчала, тягнучи за собою хмару куряви, вантажівка. Спинилася край баштану і нетерпляче посигналила.

— Це по кавуни,— сказав сторож,— шкода, що зараз не маю часу, а то розповів би ті легенди. Якщо захочеш почути — приходь сюди. Та й кавунами тебе почастую. Прийдеш?

— Прийду,— каже Славко, бо хіба ж може він не прийти? І легенди йому хочеться почути, і кавуни смачні.

Він таки добряче втомився од того копання. Долоні вкрилися червоними пухирями, спина болить.

Закидає важку лопату на плече й іде полем униз до села.

Перед ним ліниво, наче вуж, вигиналась річка.

Річку з берегів пообступали старезні верби, поопускали довге гнучке гілля до води. А на лузі в густій траві, як риби в воді, плавали корови.

ПРИКМЕТИ

Уже другий день ллють непроглядні дощі. Славко зовсім занудився в хаті. Геть очі видивився у вікно — шукає, чи не почне раптом десь у небі прояснюватися.

Небо обступлене з усіх боків важкими темними хмарами. І Славко розуміє: доки з них не виллється вся вода — небо не проясніє.

"Мабуть, краще жити в місті",— думає сумно Славко.

Увечері дідусь сказав:

— На ранок дощ перестане.

— Звідки ти знаєш? — здивовано запитав Славко і прислухався до шумовиння крапель за вікном. Важко було повірити, що дощ справді колись скінчиться.

— Бачив, що павуки плели павутину.

— То й що? — нічого не втямив з його слів Славко.

— Є така народна прикмета: якщо павуки плетуть павутину під час дощу — буде прояснення.

— Може, справді перестане лити...

— Повинно перестати. От, наприклад, я ж тобі казав наперед, що буде цей дощ?

— Казав.

— А звідки я дізнався?

— Теж прикмета?

— Так. Я помітив одразу кілька прикмет. Перша: горобці перелітають зграйками з місця на місце — слід чекати дощу. Друга: сонячно, безхмарно, а на листі клена несподівано з'явилися росинки — слід чекати дощу. Третя: раки виповзли з води на берег — теж слід чекати дощу. Отак і збіглися перед цим дощем аж три прикмети. Може, ще якісь були, та я не помітив...

— Як цікаво! — вигукує захоплений і здивований Славко.— І ти багато таких прикмет знаєш?

— Та ніби чималенько.

— Розкажи, щоб і я знав!

— Чекай, треба згадати... Шкода, що я їх не записую, бо забуваються потроху.

— Тобі хтось ці прикмети розповів?

— Так, ще мій дід. Учив мене розуміти все, що відбувається в природі.

— Як добре, що і я їх знатиму! Ну, згадав, дідуню?

— Згадав кілька. Ось така, приміром. Якщо у жовтні загримить грім — зима буде безсніжною. Або така: якщо влітку у зайців і багато жиру — слід чекати довгої і холодної зими.

— Згадай ще якісь...

— Уже згадав... Ось такі. Якщо журавлі у вирій летять високо — осінь буде довгою... Якщо листя на деревах довго не облітає вже й у холоди — чекаймо холодної і тривалої зими... Або ще така прикмета... Я сам кілька разів її перевіряв. Якщо дуб розпустить бруньки і листя раніше за ясена — літо буде вологим і прохолодним, а якщо ясен — теплим і сухим. Запам'ятав?

— Так. Тепер я теж придивлятимуся до всього і знатиму, чого чекати від природи і погоди.

— Але для цього треба бути дуже уважним.

— Можна наперед і про літо, і про зиму дізнатися?

— Можна. Але неуважна людина і не запримітить, як гасне ранкова зоря — швидко чи повільно, ніби жарина дотліває. А саме те згасання провіщає погоду. Якщо зоря швидко згасла — чекай холодів. Або ще таке. Ось часто ти бачиш узимку ворон?..

— Часто.

— Але, мабуть, не звертаєш уваги на те, як вони поводяться. Запам'ятай, якщо ворона ховає дзьоб під крило — буде мороз. Он які цікаві прикмети, хлопче.

Славко дивиться у притемнене вікно. За ним уже нічого не видно. Тільки чути, як дзвінко витанцьовує дощ на залізному даху, басовито гуде в ринві, тарабанить у шибки.

Вранці він прокинувся і довго не міг збагнути, що ж його здивувало. Блукав поглядом по хаті — все було на своїх місцях. Глянув на розчинене вікно, яке тягло в кімнату сонячні смуги, й аж тоді нарешті зрозумів: здивувала його тиша.

Вже не шелестів за вікном дощ, не стояли в хаті вологі сутінки.

Отже, прикмета сказала правду. Треба вивчати прикмети. Обов'язково. Це ж яким розумним він буде — завжди знатиме все наперед.

Славко вистрибнув з ліжка, пройшов у сіни, де завжди стояв густий запах висушених трав — їх нащось дідусь збирає.

Хутенько вмився і вигулькнув надвір.

Спокійне і чисте небо аж відливалось блакиттю.

1 2 3 4 5