Найбільше цією подією стурбувався Меркурій Юхримович, бо не знав, як її кваліфікувати у своєму потаємному блокноті. Щось багато цей молодий колега напустив туману і з піснями, і з Болотяником.
Перестрівши Миколу, завуч хотів покласти йому на голову руку, але вчасно схаменувся і, паче жартуючи, задав ще одне запитання з літератури. Болотяник відповів і на нього, а коли Меркурій Юхримович обернувся,— показав йому синього від хімічного олівця язика.
Як тільки закінчилися іспити, Богданові прийшла телеграма: його викликали в Центральний Комітет Комуністичної партії України. Про це також пізніше подзвонили і з райкому, й Богдан, дивуючись і непокоячись, почав збиратись у дорогу. Але ще більше непокоївся Меркурій Юхримович: це, звісно, добре, коли його колега гепне з коня, а якщо вискочить на скакуна?
Перед самим від’їздом Іван покружляв-покружляв навколо Богдана, оглянув зі всіх боків, зітхнув.
— Ти чого?
— І нащо тобі самому їхати до столиці? Аби я мав такий виклик, то прихопив би з собою почет.
— На який ти почет натякаєш?
Іван поліз до кучерів і вдався в історію:
— І мені хочеться подивитися на гору, де сидяша Кий, де три брата сотвориша городок во ім’я брата їх старшого і нарекоша Києвом.
— І все-таки чого?
— А ти думаєш, я знаю чого? Все спокійніше буде на душі, бо вже й зараз не знаю, куди себе подіти.
Райкомівська машина завезла їх у місто, і друзі, гублячись у здогадках, вперше поїхали до столиці. Чим тільки вона зустріне їх?
На столичному пероні Богдана очікував білявий у солом’яному брилі чолов’яга. Богдан попрощався з Іваном, що якось одразу посірів, умовився зустрітись тут же, на пероні, й пішов за працівником ЦК. Вони сіли у чорну лискучу машину, й назустріч їй у сплесках синього вітру попливло древнє місто. Богдан довго вагався, але ж треба нарешті запитати, куди його везуть?
— До секретаря Центрального Комітету,— відповів працівник ЦК.
Богдан зрозумів це, як недотепний жарт.
— А без пересміхів можна?
— Я не жартую — до секретаря.
— Не може бути! — вже починає непокоїтись хлопець.
— Виходить, може,— посміхається біляволиций.
— Ви не знаєте чого?
— Це вам секретар скаже.
Машина під’їхала до будинку ЦК. Супроводжуючий сказав Богданові почекати, сам пішов до будинку, але за кілька хвилин повернувся:
— Поїдемо на стадіон. Там школярі святкують закінчення учбового року.
І справді, увесь стадіон був забитий учнями. Богдан, як у сні, підіймався на урядову трибуну. Неждано, йдучи вузьким переходом, він попереду побачив секретаря ЦК, якого не раз бачив на портретах. Супроводжуючий підійшов до нього. Секретар підвівся, загасив цигарку і пішов назустріч Богданові.
— Добрий день, товаришу Романишин,— простягнув руку, примружився, й навколо його очей зібралися півкола зморщок.— А я думав, що ви значно старші. Присядьмо?
— Коли ваша ласка,— розгублено відповів Богдан, не розуміючи, як воно все трапилось і чого про нього думали, що він повинен бути старшим?
Секретар, бачачи хвилювання вчителя, заспокійливо поклав на його плече руку.
— Мені, товаришу Романишин, передали вашу книгу з піснями. І я, і мої друзі уважно розглянули її. Хороше ви діло почали робити. Дуже хороше! Напевне, жодна країна не має таких народних скарбів, як наша, і треба нам більше думати не тільки про ті скарби, що лежать у землі, але й про ті, що тримає в пам’яті народ. Як будете й далі збирати народну творчість, зверніть увагу на тих співців, що знають багато пісень. Нам пора видавати і їхні книги, і книги про таких людей. Ви з Академією наук не маєте зв’язків?
— Не маю.
— Якщо не заперечуєте, ми вам допоможемо.
— Спасибі.
— Передайте моє вітання усім учням, які працювали над книгою. Коли не помиляюся, працювало тридцять два школярі?
— Тридцять два.
— Бажаю вам успіху...
На пероні, як змучений лелека, дибав Іван. Він здалеку побачив Богдана, поніс до нього гніздо кучерів і гарячковий полиск очей, але побоявся запитати.
— Зі мною, Іваночку, розмовляв про наші пісні секретар ЦК.
— Не бреши, безсовісний! — обурився Іван.— Кажи: хто і чого викликав?
Коли Богдан закінчив свою розповідь, в Івана почали оживати лиця. Він обняв друга і радісно сказав одне слово:
— Дива!
— Таки дива!
— А тепер знаєш, що зробимо?
— Ні.
— Поїдем на пристань, сядемо на якийсь пароплав і попливемо в романтику.
— А за цю романтику з прогулом разом не попросять нас з роботи?
— Ми знайдемо такий рейс, щоб завтра вранці бути тут. Ідея?
— Поїдемо, Іваночку...
Це була незабутня ніч надій, із печаллю води, з купальськими копицями на лугах, з дівочими піснями по селах і зорями над усім світом. Жага діянь, жага добра, жага поезії увесь час озивались і озивались під серцем, а плече торкалося плеча вірного друга. І не знали вони, що вже за їхніми плечима ворушилися тіні ночі...
В селі їх чекала ще одна несподіванка: школа отримала від секретаря ЦК піаніно, учні — бібліотечки і ласощі, а Богдан — путівку до Криму.
І, звичайно, найбільше всьому цьому радів Меркурій Юхримович:
— Я ж казав: з пісень воно починається, а чим воно закінчиться? От і напророкував! — І кружляв навколо Богдана, мовби той принаймні став завідувачем райнаросвіти.
Придивляючись до завуча, Іван глибокодумно сказав:
— Ох і часто він у різних водах полоще свою душу.
— Декорацію,— уточпив Богдан,— бо в цьому лукавому м’ясі розчинилась чи потонула душа.
IX
Негадано перед самим від’їздом до Криму прийшов з полотняною торбинкою, що пахла тмином, його шпаковусий тато. Так він колись із цією самою торбинкою й до інституту добирався, ніяково клав на стіл задубілі коржики з разовки, дивився на схудлого сина й похитував головою, що вершилась перестояним, як напровесні сіно, волоссям.
— Нелегко, видать, учитися?
— Нелегко, тату.
— Вода замерзає у вас? — дивився на стіни гуртожитку, що вичавлювали з себе паморозь.
— Іноді замерзає.
— А чорнило?
— І чорнило.
— Це вже кепсько,— турбувався батько наукою і передавав од рідні поклони до самої землі...
Батько і зараз поклав торбинку на стіл, у пій сухо застукотіли незмінні коржики з разовки.
— Оце ж мама напекла. Може, ти на вчительських харчах і забувся про них?
— Спасибі. Як вона?
— Та наше діло, як той казав, просте: ори, жни, мели, їж,— усе товчемось біля землі,— і пустив невеселу посмішку по дротах вусів.— А як учителюється тобі?
— Гарно, тату.
— Ти ж, звиняй, любиш своє діло чи тільки жалування?
Богдан засміявся:
— За кого ж ви мене маєте? За поганого ледаря?
— Та воно тепер так: посад побільшало, а ледачих не поменшало... А це правда, що ти навіть премію маєш?
— Маю путівку до Криму.
— До графа Воронцова? — здивувався тато.— Був і я там колись на заробітках, без премії,— зітхнув, сум заліг і в його очах, і в усіх зморшках на обличчі, що найбільше тримали в собі насмішку.
Богдан відчув щось недобре.
— Ви чимось зажурені?
— Нема чого радіти в цьому році. Того й прийшов до тебе на раду чи пораду,— забубонів, немов осінній дощ, і осіння осмута обвела його добре, пропечене, мов хліб, обличчя.— Ти скажи: як тобі наш Максим Туровець.
— Максим Туровець? Та ви ж знаєте, тату, що він дуже славна і розумна людина.
— Еге ж,— погодився батько.— Та завтра його мають скидати з головування.
— За що?! — вражено скрикнув Богдан.
— Хіба ж тепер трудно знайти за що? І зерно, і людину легко з’їсти, а от виростити — важче. Не сподобався наш Максим Хворостенкові — от і скидає.
— Він і раніше підкопувався під Туровця.
— Так раніше не вдалося. А тепер, коли все коловоротиться і в газетах, і на землі, Хворостенко, не знати за що, вискочив на місце Івана Васильовича Марущака.
Богдан згадав задумане привісплене обличчя людини, що було схоже на осінній соняшник.
— Де ж тепер Марущак?
— На цьому тижні забрали. І на геройство в громадянську не подивилися, і душевність забули,— знову зітхнув батько.— Ось тепер і згодився Хворостенко. Й одразу ж у жнива заходився скидати Туровця. Зараз у нас така ревізія, такий підготовчий період іде, що й світу не видно... Що тільки буде, як не стане Туровців? Поменшав розуму в голові, поменшає і хліба на землі. А найбільше, сину, боюся за душевність. Так вона потрібна людям. А жорстокосердці й нерозумники підстрілюють та підстрілюють її, наче й вона вже ворогом стала. Ох, цей рік...
Богдан не знав, що відповісти батькові, і теж зажурився. Хіба і в нього не тривожилось серце, що за виконаннями та перевиконаннями напризволяще залишилась, а то і вибивалася душевність, що навіть з деяких творів красного письменства ошкірювалося непотрібне озлоблення, а ота людяність, яка ішла від діда-прадіда, деякими мудрагелями бралася на підозру, як побутовізм, мелодраматизм чи сентименталізм. Це не було новиною. Дехто навіть Шевченкові вибивав очі сентименталізмом. Було це, було, та не загуло... На підвалинах хворостенківщини можна вибити план, та держави не розбудуєш.
— Туровець тобі привіт передавав.
— Спасибі. А що ж люди на це?
— Люди як люди — налякані вони тепер, бо ниньки й не такі голови позбуваються плечей. Хворостенко ж добиває нас страхом, кожного невгодного вписує у свій папір. А папір у його руках став страшним, немов печатка Люципера. Щось не те, сину, робиться зараз, ох, не те.
— Я, тату, піду з вами в село.
— А як твій Крим?
— Хай трохи почекає.
— Дивися сам, ти вже учений...— І знову забідкався своїм: — Тримайся ж, сину, не тільки наук, не тільки розуму, а й душевності, бо дуже ми бідні вийдемо без неї.
Закінчивши свої передвід’їздівські справи, Богдан попрощався з директором, Іваном і пішечки, лужками, рудками, та полями, та дібровами подався із татом додому. На сіножатях уже стояли копиці, а на полях лише де-не-де з’являлися перші покоси і на них умирали очі волошок.
— Дочекалися жнив, а радості мало,— зупинився тато біля золоточубої "українки".— Чи будуть колись прилюдно хоча б страмити отих, що забирають людську радість? Подивишся на такого Хворостенка і дивуєшся, і журишся: і посаду має, і вчився ж по курсах, по конференціях різних, і між людьми треться, а поневажає їх, як останній хамлюга. Ти знаєш, кого він висовує на голову? Артемона Васюту!
— Артемона?!
— Його ж, бо цей гноєлаз усе зробить, що скаже Хворостенко. Собі ж і кодлу своєму побудує в коморах соціалізм, а людей переведе на грами.