А я, коли бажаєте, можу познайомити вас із одним аматором фольклору. Правда, він не тримається наукових методів запису, але різних матеріалів має багато.
— Хто ж він?
— Антон Антонович Пасикевич — завідувач чотирирічки в сусідньому селі. Колоритна постать. Він міг би далеко піти, та в революцію одружився на дворянці.
— По любові?
Меркурій Юхримович засміявся:
— Злі язики плещуть — з розрахунку. Думав, переможуть білі, і мужицький син стане дворянином, власником тисячі десятин. Та перемогли червоні, і дворянка живе на зарплату мужицького сина, який, замість тисячі десятин, має тільки двадцять соток — на картоплю і цибулю. Ось які бувають посмішки чи гримаси життя,— розгойдуючи себе, завуч неждано зітхнув і злякався цього зітхання: чи не подумають чогось і про його жалі за минулим?
У неділю, захопивши дещицю з собою, вони лугами пішли в сусіднє село. Прибережні хати його стояли на сваях — весною між ними нуртувала, казилась вода, а риба запливала прямо в хати, і, звісно, коли спадала вода, господині в печах ловили сомів. Тепер же під сваями спокійнісінько порпались кури й поросята.
Меркурій Юхримович ще здалека помітив на шкільному подвір’ї Антона Антоновича Пасикевича, зупинився і весело дав знати про себе:
— Хі-хі-хі!
— Га-га-га,— по-гусячому відповів йому Антон Антонович, що й справді мав щось гусяче в своїй поставі.
Вони сміялися, як сміються давні знайомі, котрі знають один про одного таке, чого не повинні знати інші.
Антон Антонович Пасикевич був нижче середнього зросту, мав укорочену шию, на якій досить вільно почувала себе зовсім кругла з рідким пошиттям голова. Його видублене обличчя хизувалося бестіально хитрющими очицями, грушоподібним носом, одкоченими губами і пишними вусами, що класично відтворювали форму рогача; напевне, побачивши їх, не одна господиня думала, як би цей рогач доладно тримав невеликі горшки.
Після першого знайомства Антон Антонович одразу ж, смакуючи, висипав козубень свіжих анекдотів, потім попросив пробачення та й покотив своє вкорочене тіло до школи, де поки що була його квартира: шкільні келії, як сказав господар мимохідь, не влаштовували його, і він біля самої річки, щоб можна було з вікон закидати вудочки, зводив будиночок. Антон Антонович нескоро вибіг на ганок, кумедно, мов припрошуючи до танцю, вклонився і дмухнув у рогач вусів єдине слово:
— Просю!
— Хі-хі-хі,— засміявся Меркурій Юхримович.
— Га-га-га,— відповів Антон Антонович і покотив це гелготіння поперед себе в покої, де на ліжку під вицвілим і побитим міллю балдахіном восковіла хвороблива дворянка, а на столі пашіли здоров’ям помідори, червонобокі яблука і золотилася смажена риба.
Меркурій Юхримович став біля старого зчервоточеного клавесина, шанобливо вклонився господині:
— Антоніні Аполлінарівні наша повага, шана і любов.
— Не говоріть так велеречиво, бо ще й повірю у ваше лукаве слово,— на воскових, підрізаних знизу щоках господині з’явилися лапки рум’янцю. Вона грайливо підвела вигнуті вії, посміхнулась одному завучу і нагримала на чоловіка: — А де твій хвалений стуленик?
— Він пересмажився,— винувато кліпнув очима Антон Антонович, прикрив розчухраним пошиттям голомозину і шанобливо спитав: — Може, й ти, любочко, почаркуєшся із гостями?
— Налий краплину,— вивільнила з-під зимової ковдри прив’ялі руки, і вони повіяли чи то задавненими ліками, чи то монастирськими зачитаними книгами.
— Тобі калганівочки, торішньої тернівки, винця чи горілки з татарським зіллям?
— Отої, що з татарським зіллям,— і знову з-під вигнутих вій глянула на Меркурія Юхримовича, який і сяк і так приноровлював до неї і набір посмішок, і ті льодянисті скалки, з яких вродилися його очі.
Антон Антонович прийняв з невеликого столика, що стояв біля ліжка, срібний з тяжким ліпленням свічник, якісь староветхі в ремінній оправі книги, поставив їжу, спочатку почаркувався з дружиною і звернувся до гостей мовою старовинних мудрувань:
— П’ю і молю прежде всіх творити молитви, моленія, прошенія, благодаренія за вся человеки і за всіх іже во властях суть!
— І досі не забувся? — засміявся Меркурій Юхримович і смачно перехилив чарку.
— Пам’ять моя не спускається з голови до спини,— скромно відповів господар і рогачем вусів охопив цілий помідор, це відразу викликало невдоволення господині, невимовлене "фе" застигло на її скривлених устах.
Богдан помітив, що Антон Антонович і досі побоюється своєї дворянки, як, очевидно, побоювався її в дні першого знайомства, за яким стояла тисяча десятий землі. Зате Меркурій Юхримович непомітно посилав і посилав їй бісики і все пив і пив за красунечку, що справді мала гарпий вигин брів.
— Як добродійство дивиться на борщ з голуб’ятиною? — запитав господар.
— З свійськими чи дикими голубами? — поцікавився Меркурій Юхримович.
— З дикими. В лісі набив. Таке ж на них райське пір’я було, та й м’ясо райське.
Богдана пересмикнуло від цих слів, і взагалі він ніяково почував себе тут, де книги господині тхнули монастирем, а слова господаря — прихованою гріховністю.
Коли на столі засумували порожні тарілки і келишки, розчервонілий господар залишив з дворянкою Меркурія Юхримовича, а Богдана покликав до другої кімнати, що правила йому за кабінет. Тут стояли ясеневі меблі правдивого українського барокко і висіла колекція різних рогів.
— Сам їх здобував,— захмеліло похвалився Антон Антонович, запалив коротеньку люльку, з насолодою попихкав нею і, граючи засмальцьованим оком, запитав:
— Які ж вам, молодий чоловіче, розкрити фольклорні багатства?
— Я найбільше цікавлюся піснями.
— І еротичними теж?
Богдан почервонів:
— Ні.
— Даремно,— глибокодумно сказав Антон Антонович.— Ерос — основа життя.
— Де? — одразу найоржився Богдан.
— Хоча б у постелі,— з язика безоглядно злетів цинізм, а в очах блиснула хтивість.
Богдан спалахнув, але, стримуючи себе, сказав якомога спокійніше:
— Сподіваюся, ви цю теорію далі постелі не виносите?
— О, які ми гострі! Це, очевидно, від житейської недосвідченості і юнацької наївності... — Антон Антонович покрутив кавуном голови, масно посміхнувся.— А справжньому фольклористові треба різне збирати багатство: не тільки високості духу, а й приземлення його. От ми, наприклад, вивчаємо з діточками наче безневинну веснянку "А ми просо сіяли". Туманно говоримо про "умикання" дівиці, і все. Так де тут, питаю вас, наука? В основі ж цієї пісні лежить не гра чи грище, а сексуальне шаленство, звальний гріх, оргія. І це сексуальне шаленство, яке ми запечатали сімома печатками, не заважало нашим предкам бути здоровішими за нас.
— І розумнішими теж?
— В науках — ні, у життєлюбстві — так. Принаймні трагедій у печерних людей було значно менше, аніж у нас,— впевнено відповів Пасикевич, відчинив шухляду, вийняв звідти кілька акуратно зв’язаних папок, розшнурував одну.— Ось тут у мене лежить судовий фольклор.
— Судовий? — з недовірою придивляється до Пасикевича, який із своїми печерними теорійками вже до краю змізернів у його очах.
— Так, молодий чоловіче. Я дуже люблю на судах слухати різні пікантні історії, вони освіжають кров. Коли хочете, послухайте одну з них.
І він почав читати шматки судової справи про ґвалтування, де все називалося своїми іменами, де натуралістичні подробиці, і муки, і сльози змішалися в одне. Богдан, слухаючи ці судові справи, тремтів од обурення і кусав губи. Антон Антонович, не помічаючи цього, смакував деталі і підхихикував.
— А ось іще одна історійка з роздяганням до неможливості. Тут, коли він підняв поділ, вона сказала таке...— Антон Антонович захлинувся якоюсь насолодою і розсипав по кімнаті своє "га-га-га".
Богдана зсудомило:
— Скажіть, у вас, окрім судового фольклору, ще щось знайдеться?
Пасикевич здивовано округлив хитрість в очах:
— А вас хіба цей не цікавить?
— Уявіть собі, ні.
— Жаль, жаль. У мене іншого немає. Я спеціалізувався тільки на такому фольклорі. Ще прийде час, коли ми в індивідуальному і державному плані відійдем од правічних сентиментів, станемо менш цнотливими і, не лякаючись тілесних пристрастей, розпрощаємося з напіваскетичними уявленнями про любов. Вже на часі підкоротити чи підголити їй спідничку, як це роблять у багатьох країнах, вже на часі і видавати здоровий секс. Доки він буде, як морене дерево, томитись у схові? Хай тішить наше око...
— І розтліває розум... Який же ви мерзопакосник! — підвівся Богдан з-за столу й пішов до дверей.
— Що?! — спочатку не зрозумів володар колекції різних рогів і од несподіванки напризволяще кинув свої записи.
— Я сказав: мерзопакосник ви, щоб не сказати гіршого,— зупинився на порозі і непримиренно поглянув на Пасикевича, кругла голова якого ширшала від гніву.
— Ми ще зустрінемося з вами в тісних суточках,— прошипів той, захлинаючись люттю.
— Жаль, що зараз немає дуелі,— і Богдан з силою вдарив кулаком по дверях...
Вже з вулиці до нього долетів сполоханий голос Меркурія Юхримовича. Розпашілий завуч стояв серед шкільного подвір’я, а до нього тулився примовклий з перекошеними очима Пасикевич.
— Богдане Васильовичу, що ви? І чого ви? Хіба ж так можна? Верніться! Ну, не порозумілись на фольклорних концепціях, так зараз порозуміємось на чомусь іншому, бо є біля чого. Хі-хі-хі!
Але на це "хі-хі-хі" Богдан не почув "га-га-га".
V
Мудрість народної поезії, прозорість її слова і таємничий чар мелодії, що відразу ж поведе твою душу на береги історії, на тихі води, і ясні зорі, і на жалі чи, теж одразу, викреше з серця іскри завзяття і веселощів,— це стало його смутком і радістю. І він то непроханим гостем, то колядником ходив у вечори, і на весілля, і в ті хати, де жив не практицизм, а чари невмирущого, та вже напівзабутого слова. Ох, солов’ї нашої історії і поезія наша, скільки на вас підіймались дрючки невігласів і як часто солов’їв підмінювали цвірінькотливими горобцями...
Сьогодні неділя. Богдан під самим лісом находить оселю Євгени Метелиці, що вросла в шпоришевий дворик, під стріхою в обруб вигріваються в’язки червоного перцю, за вербовим заплетом стоїть розхристана клуня, до неї туляться дві яблуні, і на їхніх плодах гаряче вовтузяться оси. Богдан стукає в пересохлі до дзвону двері.
— Кого там носить?! — бринить веселий голос.— Коли свої, то заходьте!
— А коли не свої?
— О боже! — вдова, ніби з переляку, сплескує руками, а в її жовтих, немов у чаплі, очах кришиться місячний сміх.— Це ж треба так привітати такого гостя! Звиняйте, сідайте, гуляйте,— вона приклала руку до грудей, вклонилася гостеві й одразу ж подолками широких спідниць обмела свіжовишкрябану лаву.— А я ж оце біля грибів пораюсь.