Але, здається, моє щастя знайшлося таки в млині!.. Ти розумієш, я люблю, як вона йде по землі, я люблю, як її ніжки перебирають тривогу на гатці, люблю, як її коси пересварюються з вітром, люблю, як з куточків її очей виходить усмішка, люблю, як вона кладе мені голову на груди, і ще більше любитиму, як біля її грудей примоститься наш нащадок. А він таки примоститься! Оце все разом і є для мене любов, і кращої я навіть не хочу.
— Тоді ходімо!
— Повірив нарешті? — зрадів Іван.
— Повірив.
За порогом їх чекала місячна повінь і журба осокорів. Подвір’ям, розхитуючи себе, кудись проносив свою сутулуватість і клопоти Меркурій Юхримович. Побачивши колег, він по-конячому підвів голову, наче з грифельної дошки, стер із обличчя заклопотаність, і воно одразу стало догідливо-лагідним, уважним.
— Куди це чимчикує собі молодь? — не заговорив, а замурмотів і показав невилущений, але занедбаний врожай квасолистих зубів.
— Он підемо до млина, де мелеться новина,— піснею безтурботно відповів Іван.
— Таки вже мелеться, аж сюди чути,— хихикнув завуч і лагідну догідливість задрапірував насмішкою.
Іван здивовано витріщив на нього циганський вогонь очей, завуч одразу скинув своє драпірування і примирливо сказав:
— Село. Життя!
— Що таке, по-вашому, життя?
Меркурій Юхримович зітхнув, заскалив око на повновидий місяць.
— Життя — це трохи радості, трохи надій, трохи любові, а решта — скрипуче ярмо буденщини, особливо в селі, де півень заміняє оперу і театр. Тут у мене одна корова забирає половину вільного часу! Половину!
— То продайте корову, будете мати подвійну вигоду: і вільний час, і гроші.
— Одружитесь, Іване Олександровичу, розживетесь на діток — іншої заспіваєте, бо в роти треба щось кидати. А поки що зривайте квіти кохання! — І щось цинічно прорвалося у його причавленому смішку і в його жорстокуватій жадобі уст.— Зривайте! — повторив і випростав плечі, мабуть, повертаючи їх до своїх минулих років, до своїх зірваних квітів... Тільки чи були вони насправді квітами кохання?
Він зустрічає осудливий Богданів погляд, одразу проковтує смішок, супиться, але перемагає себе й співчутливо запитує:
— Щось, здається мені, ви ніби нездужаєте? Так змарніли. Може, простудились, по лісах та нетрях мандруючи? То ми вам банки поставимо.
— Спасибі, обійдемося без них.
— Глядіть, а то ми по-добросусідськи, я навіть сам поставлю,— аж горить бажанням допомогти.
На вулиці Іван зразу напав на друга:
— Ти чого при зустрічі з ним вкладаєш в очі свердла? Що думаєш висвердлити з нього?
— Фальш!
— Чи не занадто ми поспішаємо? Правда, декорації його візитної картонки досить примітивні, але свій предмет знає, і розум його теж дармоїди не з’їли.
Богдан примружився:
— Тобі не здається, що цей розум причаївся у засідці? Чого тільки чи кого він чекає?
— Психологу, ти сьогодні неможливий! За кого ти маєш його?
— Поки що — за фальшиву монету. Я по можу слухати, коли він, б’ючи в груди кулаком, теревенить і на зборах, і на педраді про свою любов до Батьківщини. Це мені здається блюзнірством. Невже я, люблячи свою матір, щоразу повинен на людях підкреслювати цю любов? Це ж мій обов’язок і людини, і сина.
Іван хмикнув:
— Л може, в нього таке розуміння агітації?
— Кому ж це потрібно?
— Комусь і потрібно, таким, наприклад, примітивістам, як Хворостенко. До речі, Меркурій Юхримович із ним, здається, приятелює. От послухає такого завуча якийсь Хворостенко, що тримає усю інтелігенцію на арканах підозри, і занотує: цей благонадійний.
— Дурниці ти городиш!
— Аби ж то дурниці,— задумався Іван.— Примітивізм мислення ще не одну рану завдасть нам. Я вже мав пагоду віч-на-віч зустрітися з ним.
— І як?
— Наковтався лиха. При всій правоті ледве-ледве добрався до берега,— і додав з якогось вірша: — "Береги наші сонячний смуток чаять".
У полях диміла місячна курява і тихим посвистом бриніли житні й пшеничні ожереди. Біля їхніх причалів вітрець підворушував тіні й кущі перекотиполя, що, мов звірята, поприбивались до сякого-такого затишку. За ожередами озвався табунець куріпок. Побоюючись кущів перекотиполя, вони віддалік од скирт шукали падалицю, тихо перегукувались між собою, і від їхніх крил шурхотіла суха стерня. А млин, і річка, і місячна смуга на ній чаїли в собі принадну таємничість.
— Постіймо, Іване,— зупинився перед греблею Богдан.— Глянь, які багатства кришаться на колесі.
— Звичайна аш два о — тобто вода. А нас чекає лин і нежурниця.
— Чекає і дочекатись не може,— підсміюючись, підійшов до них мельник, привітався, зняв картуза, і його золотиста чуприна закурилася місячним туманом.— Справді, Богдане Васильовичу, вам хочеться дивитися на млинове колесо?
— Справді.
— І мені теж, хоч я й народився на млині. І навіть коли засинаю, млинове колесо крутиться й крутиться і так славно затягає у сон. А казку, що під млиновим колесом водяться чорти, вигадав не мельник, а якийсь страхопуд. Ходімо ж до нашої господи.
Сполоханим і радісним поглядом зустріла їх Ніна Павлівна, а Іван одразу ж перетрусив решето кучерів, запишався, мов турецький біб, і поторгав струни старенької кобзи:
— Це ви, Павле Даниловичу, граєте?
— Обоє з донькою. Вона в мене як історик історичні виводить, а я більше про любов та до скоку.
— Тату! — докірливо подивилась на нього донька.
— От учені і сказати слова невченим не дають,— удавано зітхнув мельник.
— Ви краще щось заграйте.
— Це можна. А ти на хвильку заглянь до млина,— мельник взяв до рук кобзу і запитав учителів: — Вам з історичної почати? Або ні. Краще чумацьку. В мого діда ще збереглася чумацька мажа — буде посаг доньці.
— Тату!
— Мовчу, мовчу!
Засоромлена донька вибігла з кімнати, а мельник прихилив голову до кобзи, провів рукою по струнах, видобув із них журбу і приєднав до неї свій голос:
Ой в неділю пораненьку, Як стало світати, Стала орда, вся чорная, З-під моря вставати. Ой хвалився Довгорук, Що не здійме орда рук, Орда руки ізняла — Чумаченьків зайняла. Ой зайняла та й погнала Різними шляхами — На Нікополь, на Азов, На третій город Козлов. Ой хто в Криму не бував, Перекопу не видав? З Перекопу до Салгирі Неміряні милі. З Перекопу до Салгирі Неміряні милі. Ой там лежать чумаченьки Де два, де чотири. Ой лежать наші чумаченьки, Як в’ялена риба, На них плаття і одежа Кров’ю обкипіла.
Замовкли струни, замовк голос мельника. Вітер одчинив двері, а за ними, неначе минувшина, плеснула вода. Богдан ніколи не чув цієї пісні і сидів, приголомшений її історичним подихом, її трагедійністю. А хіба ж не чумацький забутий геній видобував ці слова: "Ой лежать наші чумаченьки, як в’ялена риба"?
— От і зажурила історія молодість,— поклав кобзу мельник, гукнув доньку.— То сідаймо до столу, щоби думка була одна.— Він перший підняв чарку: — За млин, за воду і щоб крутились колеса!
А вони крутилися, і їхня дрож, і їхній шум поторгував кімнату і коней полководців на стінах, бринів у вікнах і в струнах старої кобзи.
Коли мельник пішов до млина, а Іван затокував над його донькою, Богдан вийшов на гатку. І враз його вразив, стиснув за серце осінній жіночий голос, що линув од річки. Невеликої сили, та великого почуття він був.
Якась жінка співала про те, як оженила мати сина і зненавиділа невістку. Сина вона послала у Крим, у дорогу, а нелюбу невістку в поле брати льон, ще й наказала: як не вибереш льону, не вертайся додому. Видно, чимало було того льону, не добрала його невістка, залишилася ночувати в полі і до ранку... тополею стала.
"Так ось де треба шукати першоджерело шевченківської "Тополі"!" — подумав Богдан.
Він підійшов до співачки, що стояла під вільхою на кладці. Її золотисті від місяця очі спочатку наполохались, потім бризнули сміхом.
— Це ви? — запитала, наче давно була знайома з ним.— Я на зборах чула вас. Так до ладу говорили.
— Як ви гарно співали...
— Спокусив же бісів мельник: почула його голос, то й свій подала.
Було жінці десь років під сорок, навколо її золотистих, як у чаплі, очей уже залягло павутиння зморщок, не обминули вони й її широкуватого рота, але не пригасили навколо нього жаги почуттів. У молодості вона, певне, була жінка-вогонь.
— Чи можна у вас записати що пісню?
— Записати? — перепитала, обміряла його позиченим у місяця блиском.— Так це ж не модна пісня. Ще моя бабуся співала її. Коли хочете, заходьте в неділю. Попитаєте у людей Євгену Метелицю. А ви чогось сумний, паничу.
— Який я вам панич? — ураз збентежився, почервонів Богдан.
— Коли я дівувала, ми таких, делікатних, звали паничами,— заграла загадковим посміхом і помолодшала.— А пісень я вам наспіваю і від чарки не відмовлюся. Ой, побігла молоти! — І, обдавши його вітром кількох спідниць, жінка проворно майнула до млина.
Отут, на кладці, яку поторгувала місячна доріжка, йому й спало на думку зібрати пісні цього села і навколишніх хуторів. Це теж буде частка історії... І не знав, яку потім буде мати історію з цими піснями.
На другий день він розповів своїм літгуртківцям про усні скарби народу, згадав і пісню Євгени Метелиці, розповів, як треба записувати і паспортизувати кожен твір, і для ознайомлення приніс кілька збірок пісень, це для того, щоб до учнівських записів не потрапляли широковідомі зразки.
Через тиждень він уже мав кілька пісень, яких досі ніде не зустрічав. А в пісні "А ще сонечко не заходило, а до мене щось проходило" знайшлася не відома йому досі кінцівка:
За вік діла наробилася, Хліба-солі не наїлася.
У такому завершенні ця пісня відривалась від побуту і ставала жіночою долею.
— Чи не знахідка? — запитав Івана.
— Звичайно, знахідка! — гаряче підтримав друг, бажаючи відірвати його від сердечного болю.
— Що ж, у вихідні доведеться засісти в місті за Чубинського, Грінченка, Драгоманова, щоб і наш сільський збірник став не аматорським альбомом.
— Вірно, Богдане! Їдь, працюй...
Негадано знайшовся ще спільник — Меркурій Юхримович. Посидівши на зборах літературного гуртка, де Богдан прочитав ті пісні, які ввійдуть у шкільний збірник, він сказав добре слово про роботу літгуртківців, після зборів підійшов до Богдана:
— Я радий, Богдане Васильовичу, що ви зразу ж хочете збирання народної творчості поставити на науковий ґрунт.
— Шукаємо його.
— І знайдете! — патетично вигукнув Меркурій Юхримович.— Бачу ваше завзяття.