Повтори, як це в тебе: "Чумацький Шлях розколює небо навпіл..."? Будуть тебе предметники і фактажники молотити за відсталі образи і ліричність, але без молотьби у нас ніде не обходиться. Цього діла менше тільки в точних науках. А в сільському господарстві й літературі мало не всі розбираються і норовлять записатись в опікуни...
* * *
Вересень гортав свої останні сторінки, а вони стояли чіткі, як малювання, і глибшими ставали води і очі жінок. Вже на останній лекції першої зміни хтось постукав у двері. Богдан вийшов із класу. На порозі, граючи циганськими очима, стояв його Іван.
— Що там, Іваночку?
Той випростався, багатозначно крекнув і королівським рухом подав йому газету:
— Читайте, завидуйте, кропіть життя дощем, а не сльозою! Сьогодні ви районна знаменитість, і мої коліна опускаються перед вашими черевиками номер сорок один.
Богдан розгорнув газету. На третій сторінці без підверстки стояв його "Дощ". Саме в цей час зателенькав дзвоник.
— О, бийте дзвони перемоги! — удавано патетично вигукнув Іван, обняв друга.— А ти проливай з очей радісну неопріснену воду і став могорич.
З шостого класу вибігло двоє дівчаток, подивилися, що роблять учителі, приснули і поточились у клас, та їх одразу ж звідти виштовхнув живий водограй.
Приголомшені і схвильовані першим, хай у районному масштабі, визнанням, вони вийшли із школи і наосліп побрели вуличками села, побрели у вересневу югу, бо ж і вересень має такі дні, в яких неждано, як у жнива, гаряче заімлиться і загойдається обрій. З розхристаної вулички, яка обривалася не тином, а двома струмками червоної мальви, вони ввійшли в бабине літо, що пливло над пашистими стернями і шамотіло на свіжих скиртах.
— Ти любиш скирти? — запитав Іван.
— Дуже. Вони нагадують мені золоті кораблі. І люблю, коли вітер роздмухує в них місяць і сумом бринить у стерні.
— Знову вірші. Безідейні, житні, але вірші,— зітхнув Іван.— А де ж у них виробничі показники? Ще буде тобі від різних клепанів, які на образ дивляться, як на відхід од життя!
— Коли серце схоже на жабу, воно і на сонце квакне,— примирливо мовив Богдан, сповнений надіями.
Отак, пересміюючись, і підійшли до купини дерев, за якими здригався і стугонів водяний млин. Мельник, побачивши їх, чогось зрадів, сердечно привітався і повів у затишну кімнатку, під якою поскрипувала вісь млинового колеса. Тут усі дерев’яні стіни захопили полководці, кінні й піші, а над столом сидів старий кобзар, його чорні руки лежали на кобзі, а сліпі очі тягнулись до неба, до невидимого сонця, з якого на картину прорвалося кілька скалок.
— Чим же вас, дорогі гості, частувати? Окунями, в’юнами, карасями чи линами? — в риму допитувався мельник і все з приязню поглядав на Івана, який згоджувався на всяку рибу, якщо вона не була схожа на жабу.
Коли мельник вийшов з кімнати, Іван шепнув:
— От і є нагода примочити твій "Дощ", бо в мельника риба і вода не переводяться.
— Це в нього є донька — історик за фахом, лірик за покликанням?
— Яка проникливість! Далеко ти підеш, якщо ніхто вчасно не зупинить.
А ось і мельниківна скрадається скрипливим місточком, скрадається так, наче побоюється, щоб вода не вхопила її за ноженята. Іван крадькома перед якимсь полководцем поправив чуба, а на приступець нижньої губи всадовив радість.
— Як вона? — питає пошепки.
— Ще не розберу, чого в ній більше: історії, лірики чи водобоязливості.
— Бурмило! — кидає йому зі злом й одразу ж несе посмішку дівчині: — Як добре, Ніно Павлівно, що ви ощасливили млин, його історичну кімнату, мене і мого друга поета-синоптика.
— Чого ж синоптика? — дивуються темпі, напевне, з історичною оксамитністю очі, вони поставлені трохи навскіс і чаять у куточках стриману насмішку.
— Бо він принципово пише тільки про те, що зв’язано з погодою: про дощі, тумани, сніг і градобої.
Стримана посмішка чи усмішка вийшла з куточків, дійшла до половини очей, а в других половинах так само оксамитилась темна глибінь.
Познайомившись із Богданом, Ніна Павлівна озброїлась не історичним, а звичайним куховарським ножем і пішла допомагати батькові, а Іван одразу ж пошепки запитав:
— То що ти скажеш, бурмило?
Богдан зітхнув:
— Жаль буде дівчини, коли зачепиться за такого пенька. От обчикриж кучері — і що залишиться від тебе?
— А ніс! — обурився Іван.— Коли б таку посудину мав якийсь нюхач тютюну, він би ціни їй не склав! Потім притих, пройшов по кімнатці, яку весь час судомило млинове колесо, і ворухнув чубом на двері: — А таки славна?
— Славна.
Вони стали на поріг, шукаючи очима дівчину. Іван перший побачив Ніну, що саме на кладці переполіскувала рибу, і зітхнув:
— От незабаром і доведеться попрощатися зі своєю парубоцькою волею.
А Богдан, як зачарований, став на гатці, і шум води, і гуркіт жорен, і стогін колеса входили в його душу. А за гаткою курилась вереснева юга, вона охопила і оболонь, і поля, у яких золотими кораблями пливли і не пливли скирти. Ах, ця тривожна і надійна краса на зморшкуватих долонях вересня! Як уточити твого багатства в свіже слово, як, не розхлюпнувши його, донести до людей, донести й до тебе. Тільки де ти? Питаюсь, як долю, де ти?..
І вереснева юга заходила хлопцеві в очі і осідала степовим осіннім смутком. Він не почув, як у полях забурчала машина, під’їхала до річки, як хтось спитав про нього. Неждано побачив перед собою Максима Туровця, що ніс у руці білий вузлик.
— Це ви? — розгубився, зрадів Богдан.
— Виходить,— посміхнувся Туровець і подав йому вузлик.— Мати передала. Як тобі вчителюється?
— Наче нічого.
— Діти не сіли на голову?
— Поки що пі. Ви приїхали на млин?
— Ні, до тебе,— посмутнів голова, оглянувся довкола, стишив голос.— Я, Богдане, напевно, по-дурному приїхав, тоді вибачай. Пам’ятаєш той вечір, коли ти на кладці питався про Ярину?..
— Пам’ятаю,— одразу ж відчув тривогу і спрагу.
— То, може, й знаєш, де тепер Ярина?
— Ні.
— Так от, я сьогодні зовсім випадково довідався, у які ліси вона залетіла. Це Артемон Васюта підійшов до мене, щоб я відпустив його на два дні. Сказав: їде в ліси до Ярини.
— Забирати її звідти?! — аж скрикнув Богдан.
— Ні, згадав, що перед весіллям подарував їй дорогі сережки, а тепер хоче видерти їх. І, звісно, видере. Цей і соломинки своєї не попустить. Дививсь я на нього, а чогось усе думав про тебе. От і приїхав...
— Спасибі, Максиме Павловичу, спасибі. Я зараз же поїду в ліси...
— До міста я тебе можу довезти, а там уже добирайся автобусами...
* * *
Не на автобусах — на вантажних машинах він вривався у вересневу югу, в золоті симфонії осокорів, у блакитні вибухи неба.
Як поволі, як поволі, як поволі бігли вони! Якими трагедійними були очікування на загублених серед осені дорогах, що назбирували в колії печаль опадань. Чи не заблудився він у полях, як осінній лист?
Тривога запускала в серце свої лапища.
Повз нього проходили всі слова, всі дороги, і стелища льону, і стелища туманів, тільки попереду з’являвся і зникав її образ.
Нарешті жадані ліси розкрили свої обійми. Ще проїхати якихось двадцять п’ять кілометрів, а там і її лісництво, і вечорові вії, під якими блакитний ранок тримає нерівні росинки сонця. Чи не розгубила вона їх, утікаючи від нелюба? І защеміло серце, як перед лихом щемить. Скоріше, скоріше, скоріше!
Машина пройшла кілька верст, несподівано повернула в березовий молодняк, за яким на зрубі дрімало чорноките просо, і зупинилась.
— Що там у вас? — злякано спитав у хмуроокого шофера, який ліньки вийшов із кабіни.— Обламались?
— Та ні,— позіхнув той.— Ломоту в спині треба розігнати. А тут грибне місце, назбираю боровичків своїй жінці. Вона їх так смажить на сметані, що можна і язика проковтнути. А ви поспішаєте до лісників?
— Дуже!
— І даремно: сьогодні неділя, нікого в лісництві не знайдете. Одні пішли за грибами, а другі прохлаждаються. Ось погляньте, який красюк на мосі стоїть! — і вихопив з корінням білого шапкастого гриба.
— Ви б не виривали з коренем,— поморщився Богдан.
Водій подумав, що він отак побивається за грибом, і насмішкою обметав рота:
— Ех ви, антілігенція. Правду кажуть, інтелігентні живуть менше, ніж прості, бо їх, інтелігентів, усе роздирають сумніви.
Осінь стояла така гарна, що жаль було засмічувати її пустим словом, і Богдан теж почав шукати грибів. Може, й вона, Яринка, шукає їх зараз? От змилостивилась би доля — і випустила її сюди. Він пожадливо почав придивлятись до лісу, чи не майне дівоча постать. І незабаром вона майнула, і на зріст була така, як Ярина. Богдан швидко пішов до неї. Дівчинка, почувши кроки, випросталась, повернулась до нього. Граціозна, як серна, вона справді чимось була схожа на Яринку. Богдан поздоровкався з нею, запитав:
— Ти звідки, дівчино?
— З лісів,— скинула на нього довгасті очі лісовичка.
— Твій батько лісник?
— Ні, мама. Батька лісокради вбили,— і далекі видива пройшлися по її обличчю.
— І не боїтесь у лісах?
— Вони — хліб наш, а хліба не бояться, на нього роблять,— відповіла мудрістю батька, матері чи лісу.
— А ти часом Ярини Безкоровайної не знаєш?
— Не знаю, тільки чула про неї.
— І що ти чула?
— Що дуже славна вона і тепер молоді лісники з її лісництва почали сохнути на пні.
— А як тебе звати?
— Олесею.
— Гей-гей, інтелігенція, збирайся! — гукнув позаду водій.
Попрощавшись з Олесею, Богдан побіг до машини. Нарешті вона вихопилась на дорогу, застрибала по болях лісу — по живому обчухраному корінні — та й потягла за собою приімлене сонце. Проскакувала парча березняків, небесний одсвіт грабини і відлиті з міді сосни. Вони розстрілювали небо, і вже по ньому пішли переднепогодні дими.
Біля хреста доріг водій зупинив машину, висунув з кабіни голову, тицьнув пальцем уперед:
— Ось і ваше лісництво, а я беру праворуч.— Він для чогось недбало зім’яв Богданові гроші і сунув їх до кишені.— Бувайте здорові.
Як у сні, подався Богдан до купки осель, за плечима яких стояли ліси, а перед ними крихітне озеречко викруглювало блакитнаве око. Навколо стояла така тиша, що було чути, як зривається і пропливає між сонцем та бабиним літом березовий лист.
Богдан підійшов до лісництва. Чималий замок висів на свіжих дверях, а самі двері були забризкані сльозами живиці. Богдан обійшов будівлю. Ніде нікого, тільки тиша, тільки сон і квиління сосен.