Чим так говорити про святе, краще зжувати язик.
Меркурій Юхримович перехопив погляд Богдана, інтуїтивно здогадався, про що той думає, нагороїжився, і на плескату площу обличчя одразу ж, як завіса, почала опускатись злість. Але він переміг її і знову видобув солодощі.
І от дзвоник! Тривогою, холодком і солодким щемом озвався він у душі.
— Держи хвіст бубликом і не сідай на нього,— шепнув Іван, і зони пішли в свої класи.
Десятки очей, веселих, допитливих, насторожених освітили його, десятки голосів привітали його. Переборюючи хвилювання, Богдан наказав дітям сісти і по класному журналі почав знайомитися з ними.
— Бульба Остап,— прочитав перше прізвище, здивувався і зрадів.
— Я! — підвівся високочолий хлопчина, що мав сірі з степовою задумою очі.
Оглянув його Богдан, посміхнувся:
— Остапе, а ваш рід іде не від Тараса Бульби?
— Авжеж, від Тараса. Це мій тато завжди каже,— сміливо відповів хлопець.
Всі учні засміялися, а вчителю одлягло...
Він дійсно напам’ять прочитав свій урок і ні разу но побачив, щоб хтось позіхнув чи почав цікавитися бджолами, що билися в шибки, чи тим, що робилося за вікном. От тільки іноді поспішав. Він уже зовсім спокійно задав завдання, а коли зателенькав дзвоник, сказав:
— Відчиніть вікна і випустіть на волю бджіл. Бачите, як їм хочеться до праці, до квіту.
Помітив, що це сподобалось учням, і вони кинулись до вікон.
У коридорі його вже очікував Іван. Він непомітно тицьнув пальцем у себе:
— Тобі не надокучила ця нянька?
— Що ти, Іваночку...
— Бачу, в тебе все гаразд?
— Ніби гаразд.
— І мене слухали, наче самого Песталоцці. Спочатку підозріло розглядали мою циганську вроду, особливо сіранодебержераківський ніс, та я, дякуючи класикам, переміг. Тож у добру путь!
— В добру путь! — прошепотів як заклинания...
Отак і почалася нова путь. Вона приносила щоденні турботи і нещоденні радощі. З кожним днем він вільніше почував себе і в школі, і на людях, а вечорами, коли таємниче кудись заносив свої кучері Іван, обмуровував себе книгами чи бурмотів свої рядки. І вони теж приносили йому пучок радості й оберемок сумнівів.
III
Вересень бив у золоті дзвони соняшників, і їм, як гобої, низинно вторували пізні гречки. Дні тепер стояли у шелестах золота, у вибухах блакиті, в потоках музики і чорнобривців, а ночі народжували печаль перелітних птахів. Ця печаль забрідала і в людське серце, і ставало жаль чи отих крил, що забирали з собою літо, чи того, що й ти не можеш злетіти, як птиця. Ось такий і є вересень: удень надійний, вночі тривожний. Таким і люби його і тоді, коли він б’є у золоті дзвони соняшників, і тоді, коли відриває літо від землі та й садовить тебе за мудрість книжок...
Я люблю тебе, незрадлива мудросте книг, твої сонця чи світильники, і скорботу твого, і радість твого. Я низько схиляюсь перед тобою, щоб не схилитись перед кривдою і самовдоволеним чи крикливим невіглаством.
Хтось різко постукав у двері, вирвав Богдана з перепуть дев’ятнадцятого віку.
— Будь ласка!
До оселі заходить невідомий чолов’яга, високий, кривоносий, і одразу розтягує в посмішці повні уста, за якими школярськими одиницями врізались зморшки.
— До вас можна пізньому птаху?
Звичайні слова, та в пору пташиної тривоги вони душевно забриніли в оселі. А пізній веселоокий птах уже підходить до столу, подає не руку — ручище, що пахне друкарською фарбою і полином, і наче стурбовано запитує:
— До вас, Богдане Васильовичу, ще не приїжджали редактори центральних газет?
— Ні,— незрозуміло подивився на смаглявого кривоноса, що під віями тримав насмішкувату жагу життя.
— Виходить, я їх обскакав! — сміється і тисне руку.— Редактор районної газети Марко Еммануїлович Погрибінський. Хочете — любіть, хочете — тільки жалуйте.
— І сам не знаю, що робити,— посміхається і дивується Богдан.
— Ви ж не бажаєте, щоб я просидів у вас до ранку?
— До ранку, напевно, забагато буде.
— І я так думаю,— погоджується Марко Еммануїлович.— Тому негайно висипайте з торби всі свої вірші, і я довго не затримаюсь.
— Вірші? Хто вам наговорив?
— Є перевірені дані, що ви лірик. А нам тепер потрібна лірика, як вода для пиття.
— Лірика?
— Саме вона.
— Але ж її зараз і центральна преса цурається.
— Тому й почнемо з районної,— не журиться пізній птах.— Нам потрібні вірші, оповідання, кореспонденції не лише про кампанії, а про те, що може озватися в чиємусь серці. То де ваша лірика?
— Я її ще напровесні кинув у грубу.
— Справді? — подивився перевіряюче, чи не ламається молодий автор.
— Справді.
— У нас же для палива дров вистачає — не в степу живемо,— зітхнув редактор.— І зовсім нічого у вас немає?
Богдан завагався. Марко Еммануїлович враз ожив.
— Таки бачу, щось маєте. Дайте, не минайте, а вас друк чи дрюк не мине.
Богдан розсміявся:
— Що ж я вам дам, коли маю тільки пейзажний вірш, та ще й про дощ.
— Якщо це справжній дощ, а не сльота, купую на корені! Гонорар — річна передплата на райгазету.
— Безкоштовно чи навпаки?
Тепер засміявся Погрибінський:
— А добре, коли біля людини покручує хвостом гумор. Читайте ж свій пейзаж, не ламайтесь, наче гречаний бублик.
Богдан дістав аркуш паперу, ніяковіючи, почав читати. Коли він закінчив, Погрибінський неждано своїми ручищами охопив його плечі:
— Так це ж, отроче, здорово! Ваш дощ по концентрації достойний золотистого вина. Могорич із вас! Забираю вірш собі — і в друк!
— Як же ви надрукуєте його, коли це пейзаж і навіть несезонний.
Редактор примружився, вчетверо склав аркуш з віршем, сховав у кишеню.
— А ми зробимо так — почекаємо дощів і дамо замітку, що по району пройшли благодатні опади, закущилося жито-пшениця, а під цим житом-пшеницею підверстаємо вас. Ідея? От ми нещодавно писали про птахівництво, а на підверстку вмістили ліричний вірш: "Стихає шум пташиних крил". Як вам?
— Здорово! — повторив Богдан редакторове слово.
Погрибінський споважнів:
— Ви ж тільки не дуже задавайтесь, коли до вас приїдуть і республіканські редактори. А оповідань не писали?
— Ні.
— Жаль. Бо нашому читачеві так потрібне хороше оповідання, з романтикою, з коханням і навіть з поцілунком, якого тепер майже не стрічаєш у прозі. Чого ви подивились на мене, як на дивака?
— А вам і вашій газеті не перепадає за літературний ухил?
— Перепадало від черстводубих і закоханих лише у зведення. Та цього року ми на всесоюзному конкурсі відхопили перше місце, премію і переживаємо медовий місяць. Коли до вас іще притарабанитись?..
...От і відходить од тебе несподіваний добрий птах, лишаючи по собі полиновий дух, і надії, і роздуми, і вже не так тривожно печалиться птиця у небі, і не так сумно перекреслює стару ніч п’янкий, підсушений вереснем лист... "Запахло вітрами, запахло росою, запахло, кохана, твоєю косою". А чи може це стояти хоч біля порога поезії? І знову кроки по хаті, і думи, та й думи, та сумніви, та невдоволення, і уклін вікам, що зібрали в книги чиїсь сонця чи світильники. А чи ж є у тебе хай невеличка іскра, що може хоч одній людині обігріти душу? Чи цей спалах тільки для хатнього вжитку?..
"Запахло вітрами, запахло росою..." Це земля, мов колиска, заколисує пахучий вересень, та не може приспати думи.
У вікно, немов із якоїсь інтермедії, сунеться щось чорне та волохате. Потім з’являється Іванова голова.
— Налякав? — трусить усіма кучерями, сміється і вручає Богданові пучок чорнобривців.— 3 росою!
— Ти мені осінь даруєш?
— Від весни ти сам відцурався.
Іван влазить у хату, одним оком критично оглядає стіл, класику на ньому, нарешті добирається до Богданової розкуйовдженої голови, киває своєю і зітхає.
— Чого ти?
— Як же можна в таку божественну ніч самому розмовляти з вересневим зорепадом? — трагічно підвів смолу брів. І з поезії перейшов на прозу: — Бачив я дурнів, сам був дурнем, а такого, як ти, не стрічав ні в книжках, ні поза ними.
— То маєш зараз щасливу нагоду. Може, створиш новий "Корабель дурнів"?
— Боже ти мій, боже, і архангели, і святителі, і вожді! Усіх вас беру у свідки: не було такої ночі, яка сьогодні стояла за селом біля млина.
— Біля млина стояла тільки ніч чи й нове знайомство? — примружився Богдан.
— І ніч, і я, і вона.
— Це вже щось нове в теорії трикутника.
— Ти причмелений і нічогісінько не розумієш. Це не дівчина, а мрія усіх теперішніх областей, що входили колись до складу Подільської губернії!
— Не так давно я чув це саме територіальне захоплення. Але, здається, помінялись об’єкти.
— Помінялись, і на краще! Мабуть, я допливаю до кисільних берегів родинного щастя.
— І хто ж вона, з кисільного берега? Мельник за фахом?
— Історик за фахом, лірик за покликанням. І сьогодні в цю тихошелесну північ прощання із літом я, напевне, відшукав би їй своє геніальне слово, аби не один поет, що й сам не залицяється, й іншим не дає.
— Хто ж це?
Іван театрально тицьнув пальцем у Богдана:
— Ти, Брут!
— Шамоти далі.
— Він ще й не вірить! Тільки-тільки наважився щось таке оригінальне сказати їй, аж тут вигулькнув редактор, якого я сам нацькував на тебе, схопив мене за руку і мало не відірвав її: так дякував, що наслав його на літературну перлину, яка вилузилась із надр подільської тверді і хлябі. А потім ще п почав поливати нас твоїм "Дощем". І тоді вона (о дівоча зрадливість!) сказала, що ти талант, і втратила інтерес до мене. О боги! — і змахнув з ока те, що мало бути сльозою.
— Артист! — посміхнувся Богдан.— І справді, редактор наскочив на вас?
— Таки наскочив. І вихваляв тебе, правда, трохи менше, ніж я щойно сказав.— Іван споважнів.— Прочитай щось, перошкрябе.
— Пізно, Іваночку.
— І все одно читай, не задавайся.
Богдан прочитав про вересень, що б’є у золоті дзвони соняшників.
— Убивця ти,— зажурився Іван.— Убивця! Після цього вересня я назавжди кидаю свою писанину.
— Що ти, Іваночку? — розгубився Богдан.
— Поки наші теоретики писали про предметну лірику, поки головними об’єктами її було виробництво цегли, скла, шапок, пальт, я ще думав щось про себе, а віднині годі переводити папір. Поезія має бути поезією, а виробництво — виробництвом.
— Ми всі ще так мало знаємо, що таке поезія.
— Не втішай мене. Спасибі за вересень. Він у мене кращий у житті, ніж у слові, а в тебе навпаки...— І, помовчавши, сердечно запитав: — Ще думаєш про неї?
— Думаю, Іване.
— Через те, мабуть, і лірика проросла: вона жертв вимагає.