Через якусь годину, захопивши документи, він поїхав в область. Отримавши машину, заскочив перекусити на вокзал і тут неждано зустрівся з Яриною.
— Оце так! — розгубився, зрадів, підійшов до змарнілої дівчини і пригорнув її.— Знайшлася нарешті пропажа. Де ж ти тепер, Яриночко?
— Проти неба на землі,— збентежилась дівчина.
— От і добре, що на землі, бо з неї все починається. Може, я тебе додому завезу?
— Ой ні! — перелякалась Ярина.— Тільки, як зможете, передайте матері привіт.
Туровець оторопів:
— Ти й від неї ховаєшся?
Очі Ярини лячно відлинули в минуле, а з нього вибилось дві сльозини.
— Я від своєї долі ховаюся.
— Що ти, мала! Твоя доля вся попереду! — І защеміло серце в чоловіка: згадались йому далекі вечори, згадалися вечірні, з одсвітом зорі, коси. Вони такими ж були, як і в Яринки.— І чом ти не сказала мені, що тебе силують за Артемона? Я одвадив би його від твоєї вроди.
— Хіба про таке говорять начальству?
— Це й погано, що не говорять. Ти думаєш, у нас, окрім кампаній, нічого немає в голові?
— Та в багатьох, окрім кампаній, таки немає нічого,— відповіла з гіркою розсудливістю.
Туровець мерзлякувато повів плечима:
— Значить, за ці місяці зачерпнула біди?
Тіні осмути колихнулись на дівочому мальованому обличчі. Які тільки малярі ворожили над ним?
— Зачерпнула, бо втікала від свого весілля без папірця. Не здогадалася виписати у вас. А без папірця мало хто йме віри людині.
— їдь до нас, мала,— заговорив, як до своєї дитини.— Тепер я тебе обережу від напасті.
— Від напасті й любові не обережеш,— нарешті посміхнулася Ярина.
— Від любові не обережеш! — погодився він.— А від напасті можна. Чи, може, десь прибилась до тебе любов?..— І неждано йому забринів низький голос, що співав за мостом:
Коло млина калина, Там дівчина ходила.
— Ні, до мене тільки прибилась нова робота.
— І де ж ти працюєш?
— В лісах.— Подивилась так, наче вбирала своїм синьоцвіттям оті невідомі йому ліси.— Такі там добрі люди трапились, повірили не папірцеві, а душі людській.
— Хоч підвезу тебе.
— Обійдеться, Максиме Павловичу, обійдеться,— дівчина попрощалася, зметнула темними косами і загубилась у вокзальній збірноті. А до нього знову прибилось із пісні оте деревце, що зросло собі коло млина калиною, і ота принада, що так рано повдовіла...
XIV
Ці дні він справді вилузувався із шкіри, і вже поночі, обсіяний всіма вітрами, приносив додому дзвони в ногах, у голові й землю у куточках очей. Так само поночі приходили з доброю утомою і сівачі. Спасибі їм, покрили його своєю турботою і працею і закінчили сівбу не гірше за людей. У те надвечір’я вони в травнім придолинку під ожилими вербами напекли картоплі, розсілися кружка побіля багаття, випили з ним добру чарку і заспівали оту селянську, де є і житечко, і овес, і надія:
Зберімося, родино, Щоб нам жито родило, І житечко, і овес — Зберімося, роде, ввесь.
Отак і сиділи, і темніли в сутінках ріднею, перекидали думки в літо: що скаже воно, аж поки не над’їхав, не затанцював від обурення, не заклекотів, як вода в ключі, Хворостенко. Зараз він мав злості повні кості й поруйнував сівачам добру душевність.
Люди мовчки, як гриби в траві, прислухалися до Хворостенкових вивержень і не могли второпати, чого вони недовиконали. А коли він закінчив їх розносити, враз усі, наче за командою, зареготали. Це було так несподівано, що Хворостенко підвів голову, мов схарапуджений кінь.
— Чого ви регочете? Чого?
— Коли й скажемо, товаришу з районної поживспілки, мабуть, не зрозумієте,— розважливо відповів чепурний Дорохтей Грицай, який кожного дня на сівбу одягав чисту сорочку.— Ви от іще трохи погриміть, то, може, й дощ піде, а його так треба нам.
Сівачі знову розсміялися. А Хворостенко нетямущими очима озирнув їхнє коло, вхопився за блокнот і почав туди вписувати Грицая.
Дорохтей підвівся, через Хворостенкове плече заглянув у писання, запитав:
— Ви ж не забули, як мене по батькові?
Хворостенко крутнувся і під регіт людей здимів у темряві.
— І де воно тільки назбирувало неотесаність: на болотах чи в дебрях? І хто йому вгодить, окрім гробаря? — глибокодумно запитав сам себе Грицай.— І чим воно собі должность здобувало? Сиджу якось я торік на призьбі, сонечком любуюсь, до зозулі прислухаюсь, а воно ж іде вулицею, намурмосене, нелюдиме, як лихо і напасть заразом. Я й посміхнувся, не йому ж, а собі. А воно й вирячилося зизом: "Чого посміхаєшся на призьбі?" Я й одказую: "Де сиджу, там і посміхаюся, бо увесь мій рід веселогубий".— "Ти про свій рід помовч, скажи, чого сам зуби скалиш?" — так наганяє мені страху зеленими очима, що починають вони стрибати, пробачте, мов жабенята. Я й кажу: "Як не посміхатись, коли день стоїть, наче молода, коли бджола саме виходить із вулика, а свиня із хліва?" Ох і ганьбив же після цього він мою біографію. Найбільше йому чогось не сподобалася свиня. Може, він з турків і сала не вживає?..
— Властитель дрібних посад! — мов печатку, прибив Василь Романишин.
А могутній глинокоп Трохим, який на сівбу, косовицю і жнива покидав свої глинища чи розшуки їх, підняв чарку до місяця:
— Ну його, дутеля**. Вип’ємо краще за сонечко і місяць, за дощ і роси, що будуть нам в’язати врожай.
Вже вечір ворушив на леваді чуби туманів, коли Туроведь повертався додому. Між вербами і вільхами схлипувала, зітхала вода, а за водою слалися дівочі веснянки, за якими стояли віки печалі й кохання, віки очікування й сподівань, і посвисти ординської шаблі, і одсвіти татарських вогнищ. Як багато було сподівань і як мало було щастя на землі! І ти, як можеш, маєш добувати його, щоб люди хоча б не сиділи без хліба, щоб привітніше дивились одне на одного і не за звичкою, а за душевною потребою зичили одне одному доброго здоров’я і не вкорочували його лихим словом чи спідленим папірцем.
Біля кладки, яку тепер поторгувала прибутня вода, він зустрівся з Богданом Романишиним, і зрадів йому, як своїй дитині, і зітхнув, пригадавши той вечір, коли побачив біля труни Василини білоголового пуп’янка, що вже став студентом. Як летять літа. Як тільки летять літа! Яких вони тільки скакунів сідлають?
— Добрий вечір, Богданчику!
— Я, Максиме Павловичу, і досі для вас дитина? — посміхнувся парубок і по-дитячому загойдався на гнучкій кладці, заворушив навколо неї зорі.
— Ти вгадав, Богдане, бо дивлюсь на тебе, а давне згадую. Приїхав до батьків на вихідний?
— Приїхав на мамині пампушки. То вже закінчили сівбу?
— Тільки просо і гречка залишились. Пам’ятаєш, як ти колись жебонів: "А у гречки чорні вершечки"?
— Здається, нічого не люблю так робити, як косити гречку.
— Косовиці в нас вистачить. Приїдеш на жнива?
— Неодмінно!
— А куди ж далі, Богдане, після інституту?
— Це вже куди пошлють,— прислухається до веснянки з села, до води під кладкою.
— Гарно співають? — запитав Туровець і почув, як пісня Соломії почала підмивати його.
— Ніде не чув таких веснянок. Жаль тільки, що їх скоро не буде. Уже й зараз не почуєш: "Чого рано спустошано, ромен-зілля іскошано". Викошує час не тільки погане, а й добре.
— Іноді час, а іноді байдужість чи безрозсудство,— подумав про Хворостенка, який найбільше сушить голову тим, що б іще можна заборонити.— Ти б записав, Богдане, усі до однієї наші веснянки. Ще згодяться вони й дітям нашим.
— Неодмінно запишу,— Богдан понизив голос майже до шепоту.— Максиме Павловичу, ви Яринку бачили?
Туровець підвів голову на хлопця. Він, поблідлий, так само стояв на кладці, але вже не вигойдував її, і біля неї заспокоювались зорі. Оце, може, і стоїть Яринчина доля, страждаючи, як і вона десь страждає.
— Бачив, Богдане.
— Як вона? — стрепенувся хлопець.
— Змарніла. Уся пережурена, та ще гарніше світить очима. Які тільки малярі малювали їх? — І зітхнув, бо подумав ще й про дивовижні очі Соломії. Кого тільки очікують вони?
— Ви не спитали, де вона тепер? — бринить жалем і надією парубочий голос.
— Тільки й сказала: в лісах. А де шукати ті ліси? Чи в нашій області, чи в сусідній?
Після цього хлопцеві одняло мову. Туровець не знав, чим утішити його, лише поклав руку на плече. Отак мовчки постояли вони на краю кладки, провели головами табунець качок, що пролетів над левадою, потиснули один одному руку й розійшлися — Богдан до рідні, що жила в закуті села, а Туровець до того мосту, за яким так стривожив його низинний голос.
Ось і міст, звичайний міст з двома поручнями, щоб на них могли спочити руки людини, а під ним живе відлуння і теж непокоїться вода, торкає коріння і явора, і калини, і тиші. За мостом на відділі ледь-ледь бовваніла неосвітлена хата Соломії. Він прислухався до оселі, та не почув ні в ній, ні біля неї жодного голосу. Певне, занесло його до сусідів чи в сон. Весна ж! Натомляться руки, натомляться ноги. О, чи не засувка обізвалася? Ні, то на хаті спросоння клацнув дзьобом лелека. І ти чогось засумував, як лелека після жнив. У молодості входиш у кохання, наче у весняний шум, пізніше —як у повінь, не знаючи, куди вона занесе тебе.
На скільки Соломія молодша за нього? Років на десять. Для села — це забагато, для міста — терпимо. Ні, чоловіче, повертай голоблі назад, щоб менше сорому захопити... Щось справді є від чарівниці в її притінених очах, у розлетистих бровах, що, на погибель чоловікам, вихопились аж на скроні. Але чого вона і досі не виходить заміж? Траплялися ж і добрі, і красиві люди. Чого ж чекати, поки звітріє краса! І чого не ріже хліб до грудей, як різала його мати? Адже так гарно і затишно, коли жінка ріже хліб до грудей... Найшов чим турбуватись! Лізе всякий непотріб у голову, коли не знаєш, де подіти себе.
Щось тривожне, і святешне, і непевне підійшло до нього і так само може відійти, як під мостом вода, що поторкує коріння явора, калини і тиші. Це вже, певне, все у її, у Соломіїній, волі. Коли ж таку силу взяли над ним її очі, її вії, уся постава, що так і дихає материнством?
Не день і не тиждень придивлявся до неї, щось тягнуло і щось гнітило його. А що? Десь, більше за все — непевність; немало крутилося біля неї залицяльників, отих, які приходять до хати ніби напитися води. Це ображало його, наче жінка була винна, що мала принаду. Одначе говорили: відбивалась Соломія від тих залицяльників нещадимо. І ніхто у їхньому селі з чоловіків не міг похвалитися прихильністю вдови, тільки деякі жіночі язики сікли її, мов сікачі.