Дома ще не сплять, у хаті світиться — вечеряють, либонь. Підійшов Івась під двері, боїться й у хату йти, щоб не сварили, що втік. Почула мати:
— Цитьте, — каже, — діти, мовби щось плаче, чи що!
— Та то вітер у комені, — каже батько.
— Та ні, бо таки не вітер...
Коли відчинили двері, аж то Івась у сінях!.. До нього, питають:
— Що се таке?.. Звідкіля се він?
А він ледве промовляє за слізьми:
— Я покинув, я не можу там бути, там мене б’ють ycі... Я не можу!
Що ти будеш казать дитині, як воно отаке бідне, плаче, тремтить, руки подубли!..
— Моя доленько! — скрикнула мати, роздягаючи Івася та придивляючись на нього при світлі.
— Та яке ж ти худе стало! Яке ж то тобі лишенько було!..
Відігріли Івася, нагодували, положили спати на печі. Другого дня встав Івась, виспаний, та такий радий, що то він дома, на волі! Ніхто його не ганяє, ніхто стусанів не дaє!.. Побіг з братом Андрійком надвір, а далі в лісок та на поле. А за околицею вже й дорогу свіжу протерто — саме на торг люди їхали. Побігли хлоп’ята з ґринджолятами тією дорогою. Ось і сосонка знакомита!
— Спасибі тобі, сосонко! — каже Івась. — Адже якби не ти, то я був би замерз!
— А бач, — каже сосонка, — а ти казав, щоб мене на дрова порубали! А от якраз я тобі в пригоді стала!.. Та й двірник помилився; казав, що я ні на що не здатна, — а ось дарма, що я пожовкла, проте здаюся на користь!
Похитується сосонка, думоньку гадає... Прилетіли до неї пташки, вона й каже їм:
— Полетіть до моїх сестричок та розкажіть їм про всю пригодоньку мою!..