Між полоняникам переважають показні люди, здорові — ці підуть по найвищій ціні на людськомму ринку. Деякі з невольників ідуть пов'язані до аркана, гуртами, а інкр-ли й закуті. Більш спокійні, мабуть, ідуть вільні. Жінки також ідуть не на шворках. їх особливо пильнують хижаки, добре доглядають, щоб у дорозі не захворіли, не змарніли, не втратили краси ,словом, аби не подешевшали... їх і годують краще, і від негоди та сонця укривають, так само, як і гарненьких дітей...
Самі татари йдуть і їдуть поодинці: їм тепер остерігатися нема чого — на своїй землі... Перекоп уже пройдено; Ор-Богази і Ор-Капі лишилися позаду; он праворуч синіє, безкрає Чорне море, а прямо — безмежне морестепу, серед якого подекуди височать могили. Воно впирається у відроги зелених, ледь синіючих" вдалині кримських гір.
Позаду йдуть череди худоби й табуни коней.
Степ після дощу вкрився другою розкішною зеленню. Ціле море квітів розстелилось і праворуч, і ліворуч, І прямо перед очима. Блакитні дзвоники, гіацинти — ніби розкішний килим кинутий на степ могутньою рукою. Маки й тюльпани таких яскравих кольорів, які вміє створити і розмалювати лише щедре південне сонце, немов сперечаються між собою розкішшю і красою.
Чарівний край, гарне небо, чудове море, божественний степ!... А люди, що йдуть по ньому, відчувають себе нещасними далеко від свого неба, від своїх степів...
Он іде невеликий гурт полоняників: один уже літній, але здоровий чолов'яга, в обідраному вбранні московського воїна, вже напівсивий, він з цікавістю придивляється до стеду, до далеких гір, начебто він додому вертається; поруч з ним чарівна з вогненним волоссям дівчинка—та, котру в Кам'янці татарин украв на очах у її матері, Дорошенка та Мазепу; поряд з вдми — парубок, з високо підстриженим чорнявим чубом, в білій сорочці, й широких українських штанях, і дівчина в червоній запасці і з чорною косою... Воїн часто поглядає на маленьку свою супутницю...
— Що, дівонько, не стомились ножки?—ласкаво запитує він дівчинку, золотокосу подоляночку, гладячи її золоту голівку.— Стомились? Га?
— Ні, дідуню,— відповідає дівчинка,, підводячи на нього свої великі, чорні, сумні, очі.
— А про матінку та про батенька, дівонько, ти не журися: подожди трошки... я старий горобець, бував у полоні, знаю їх порядки... Ми з тобою утічем, їй-пра, дівонько!
Дівчинка сумно всміхається і боязко поглядає на татарина, що йде віддалік.
— А ти його, горбоносого дівонько, не бійся,— киває він на татарина.— Він, як сова, нічого не розуміє по-нашому... бач, тілько баньки витріщає...
Татарин дивиться на дівчинку і всміхається.
— Бач, теж зуби шкірить, собака!
Татарин ще більше шкіриться на дівчинку; він милується чарівною дитиною...
IV
— І ви тож н"си-бо не вішайте,— звернувся балакучий воїн до дорослої дівчини й до парубка.— Я цей полон знаю, адже не в перший раз... Моє дело старе — скрізь бував, усе видав... Узяли мене вперше у полон ці ж чорномазі, кримська татарва, годов тридцять тому загоном і одвели в місто Кафу. Ну й городище! На ринку нашого брата, полоняника, що телят череда — сила-силенна!.. І працював я в Кафі на каторзі з нашими таки московськими та черкаськими людьми років з десять. А в Кафі на ринку тому купив мене один турчин і повіз морем до Царграда, а в Царграді проданий я був в Анадольську землю, а з Анадольської в Кизилбашську, і був я, діточки мої, побусурманений: по середах і п'ятницях і у великі й малі пости м'ясо і всяку скверну вживав... А на все це наплювати!... А в Анадолії працював у вірменина а городі і веру тримав вірменську — до нашої православної трохи подібна — і проскури вірменські споживав, тільки ших вірменський не сповідав, а в татарви по-татарськи молився в шапці,— всього бувало... А з Кизилбашів продали мене до самих фараонів, і у фараонів я жив, і по-фар&онськи ходив і їв —— ото диво! Наплювати на все!.. А у фараонів відбили мене шпанського короля німці-дуки, а дуки-німці продали мене францовським німцям у францов-ську землю, а у францовській землі я у папежного ксьондза1 бував і секрамент2 їх куштував—що мені! Наплювати! Свого бога, Миколая-угодника, я не забував... А францовські німці дали мені пам'ятку на папері, і вийшов я із францовської землі вольно, і по-фран-цовськи і по-турецьки балакано і пісні співано... А відтіль пройшов я в цісарську землю, а з цісарської землі на Аршав-місто, а із Аршава-міста в Київ... Так-то, дітоньки, всього бачено... Не пропадем і тепереньки...
Сонце хилилося до заходу. І в'ючні коні, і полоняники, і самі татари, видимо, притомились Час би й на спочинок стати. Золотокоса подоляночка, яка увалено слухала невтомного москаля, йшла мовчки, часом оглядаючись назад.
— Чого, дівонько, оглядаєшся?—ласкаво запитав її москаль.— Чи батенька з матінкою чекаєш з родної сторонки?
У дівчинки навернулись сльози на очі... От-от покотяться з прекрасних очей на чужу землю.
— Не плач, дитинко,— втішав її жалісливий, москаль.— Ще побачимо батенька з матінкою, їй-пра, побачимо... Я тебе на руках винесу із полону...
І він знову гладив її по голівці...
— А як був я в Кафі на каторзі,— продовжував він теревенити, мабуть, намагаючись відігнати тугу і від себе, і від своїх супутників,— як працювали ми в Кафі, так навчили мене ваші черкаські полоняники одної пі-
Папського ксьондза (польськ.). Причастя (лат.).
сеньки... Ну й пісня ж, я вам скажу!.. Це про те, як наприклад, сказати, пісня, як татарва в полон узяла воли-ночку,— ось таку дівоньку, як і ти,— звернувся він до своєї маленької супутниці.
У дівчинки й самої давно бриніла на серці ця пісня: їй часто співала її мати...
— Ну й пісня ж!—правив своєї балакучий москаль ї тихенько заспівав її, безбожно перекручуючи на московський лад українську мову пісні:
Як із-за гари-гари,
Із-за темного лесу
Татарва набігає,
В полон валиночку забирає.
А у валиночки каса
Із залатого воласа...
— От все одно, що твоя, дівонько.
І він доторкнувся рукою до золотої голівки дівчинки. Найближчий татарин йшов мовчки, добродушно й ласкаво поглядаючи на своїх полонених і найбільше на дівчинку: нехай-бо не скучають — з ціни не спадуть.
І москаль знову заспівав, лукаво поглядаючи на татарина, ніби кажучи: "Бачиш, сучий сину, й не думаємо втікати від тебе — пісні співаємо..."
У валиначки каса Із залатого воласа Темний бор освітила, І зеленую дубраву, І битую дарогу.
За нею в погоню Батенька її. Кивнула-махнула Белаю рученькай: — Вернися, родненькай!
Вже мене ти не віднімеш, Сам марна загинеш: Занесеш галовоньку На чужу сторононьку, Занесеш ачиці За турецькі границі...
В цей час у передньому загоні пролунав сигнальний ріжок. Йому відповіли інші ріжки із різних кінців. Всі разом ніби стрепенулися.
— Баста — привал!—сказав москаль, лукаво підморгуючи своєму татарину.— Аллах-керім! Алла-ла! Знай наших!
Татарин зовсім по-дружньому оскирився і показав на небо і на землю, повторюючи: — Алла-алла...
V
Стали на спочинок попід високою могилою, де поблизу було викопано в невеликих видолинках кілька криниць. Коней розв'ючили. І татари, і їх полоняники збиралися гуртами, рвали суху траву та колючки, збирали кізяки й зносили все це на купи, щоб розпалити вогнища на ніч і приготувати собі та полоняникам вечерю. Москаль тягав усякий сухостій оберемками і складав у тому місці, де поруч з подолянкою в червоній запасці сіда відпочити його маленька золотокоса дівчинка.
Степ ожив, не зважаючи на те, що вже смеркало. По всій рівнині, куди тільки око сягало, блукали строкаті гурти людей, череди худоби й табуни коней,— людський гомін, кінське іржання.. Небо темніло. Подекуди починали вже спалахувати й гаснути вогники. Над морем і на морі лежали багряні смуги вечірньої заграви. У повітрі чути було гучний клекіт орлів, що запізнилися й зараз вертали в свої неприступні нетрі та на скелі. В траві сюрчали і без угаву кували свою одноманітну пісню трав'яні коники. Сумно заграв на сопілці пастух біля волового стада. Було чути людське завивання — довга, нескінченна й тужлива, як чужина, татарська пісня...
Москаль приволік і звалив до ніг своєї улюбленої дівоньки останній оберемок сухостою і кізяків, а потім дістав з-за пазухи жмут свіжих квітів.
— Ось тобі, дівонько, квяточки, лазореві, і аленькі, і сині, побався ними, дитятко,—люб'язно презентував він квіти своїй улюблениці.
Дівчинка взяла квіти, з сумною посмішкою помилувалась ними й відділила частину сусідці.
— А я ось вогнище розкладу на ніч: воно добре, тепленько,— клопотався невгомонний москаль.
До них підходили інші полоняники, й татари. Москаль заводив розмову з усіма: хто, як, звідкіля, де попався? Хитав головою, охав, прицмокував губами, втішав... Він був наче вдома; з усіма за дорогу встиг перезнайомитися, називав на ім'я... Він і татарам, здавалось, був другом: кому підморгне, посміхнеться, поплескає по плечу, скаже: "Гей ти, Гирейка! Якши! Чурух-су... яман-коба... кизил-якши! Який посміхнеться, теж скаже "якши" чи інше слово, другий нагайкою стьобне,— москаль почухається, побурчить: "Бач, лядина! З ним жартуєш, а він — на!—б'ється!.."
Татари роздавали вечерю полоняникам—по шматку хліба й баранини. Москаль розпалив вогнище, віддав половину свого шматка баранини дівоньці.
— На> дівонько, попоїж м'ясця.
— Я, дідуню, не хочу.
— Як це так — не хочу, жуй помаленьку.
Степ укрився мороком ночі, лише вогнища мигтіли по рівнині та рухались тіні татар: це вони зв'язували та заковували на ніч ненадійних полоняників.
Прийшли і до москаля з невеликим залізним ланцюгом. Він спокійно простягнув ноги.
— На, Гирейка, куй.
Його закували. Він з посмішкою глянув на ланцюг, на татарина.
— Якши, брат Гирейка... Закував конячку — якши?
— Якши,— була відповідь.
Для бранок татарин приніс кошму, щоб вони накрилися нею, бо вночі було холодно і випадала роса. Москаль накинув на дівчинку свій каптан.
— В ньому тепло тобі буде спати, дівонько,— пояснив він.
Ніч остаточно спустилася на рівнину. Деякі вогнища, маленькі, гасли, інші сильніше розгорялись, і навколо них видно було червоні від полум'я обличчя хижаків,— вони розкошували в своєму рідному краю після такої довгої відсутності.
Москаль знов завів мову про те, як він жив у Ки-зилбашськш землі та у фараонів, як він пройшов "скрость" весь світ, і як скрізь живуть такі ж самі люди, і які в них чудернацькі порядки, і як для нього все нецікаве було, все байдуже — плювати на все...