Між ними багато полян та болгар, а болгари радо послужать тобі.
— Не гребли б сліпі веслами, якби не месть видющих. Не поневолило б їх плем’я Святослава. А так...
— А так освободить їх рука Святославича! — закінчив Анастас.
* * *
Третього ранку після кривавого розгрому Варди Фоки низький та довгий човен опливав царгородський Фарос при в’їзді у Золотий Ріг. Якби не те, що на переді судна не було зміїної голови, кожний впізнав би вмить, що це варязький човен.
Плавці залишили за собою Буколеон, Порфіреон, Софію, Гіподром, Фарос, і човен в’їхав у Золотий Ріг. Тут було гамірніше, бо з передміських садів і хуторів їхали у вічний город цілі валки возів, візків, теліг, в’ючних звірят та цілі полки навантажених мішками людей. Вони везли і несли м’ясо, хліб, городину, рибу та всіляку поживу, якої потребує щодня велике місто. У двох місцях Золотого Рога два великі пороми перевозили приїжджих на той бік, а дві брами стояли настіж. На узбережжі вартові в кольчугах, круглих римських шоломах, з великими щитами, та не надто довгими списами берегли ворота. Та ні залога, ні перекупні, ні приворітники не звертали уваги на судно Володимира. Всі гадали, що хтось з руських гречників їздив на ніч ловити рибу у Боспор і тепер вертається. Без перешкоди допливли до Влахерну, якого копули й тераси в освітленні ранку видавалися казковими замками арабських оповідачів. Вкінці очам плавців показалися потрійні стіни "кесаря Теодосія", а за ними передмістя святого Маманта, де була церква ієромонаха Анфімія.
День і ніч хильцем-нишком крутилися у пристані простоволосі, у мужицькі нагортки одіті греки з хитрим поглядом чорних очей і швидкими рухами. У кожного за пазухою було свистальце, звук якого доходив до городських воріт. Були це військові урядовці, які стежили за кожним підзорливим рухом між гістьми та остерігали залогу столиці.
— Закрий лице, князю! — сказав Анастас, показуючи на них.
— Навіщо? — здивувався князь.
— Ті люди на березі — це агенти префекта.
Анастас видобув із-за туніки дві вузенькі наліпки, помазані риб’ячим клеєм. Звогчив їх, підтягнув у двох місцях шкіру лиця і приклеїв наліпками так, що все лице змінило вигляд. Я кругловидого стало подовгасте, малі повні уста розтягнулися від уха до уха та стали тонкі, наче у старого скнари. Опісля зачесав волосся на виски, щоб закрити наліпки, і глибоко насунув на очі повстяний капелюх.
— Аж у такій подобі я зможу бути там, де схочу?
— Так! Будеш і побачиш усе, та випхай ще собі щелепи ганчіркою, підв’яжи голову і насунь на чоло ось це.
Тут подав йому плетену з вовни шапку, грибуватий верх якої нависав на лице, ніби окап шолома.
— А ти, Романе, кинь шолом і спис, розв’яжи волосся, меч заховай під плащем звичайного гребця та бери в руки весло.
За хвилину всі, наче гурт скромних купців, попрямували у церкву святого Мами. Люди префекта гляділи на них хвилину, але не помітили на них нічого незвичайного. Коли ті "роси" йшли до церкви, то це доказ, що були Христової віри, отже, не були небезпечні.
X. Анна
Володимир увійшов у Царгород як купець-гречник із помічниками та посередником-греком і одержав на це при брамі значок. Від часу Святославових воєн годі було крадьки перелізти через потрійні заборола Теодосія, бо всі щерби у стінах направлено, а біля всіх воріт і хвірток на вежах стояли варти. Ціла юрба провідників накинулася на приходнів, як тільки вони перейшли третю лінію укріплень. Одні допитувалися, що купець має на продаж, другі, що бажає купити, інші викрикували ціну шкір, меду, воску, риби, челяді, паволок, вина, зброї та сукна.
Зразу повернули всі три мужі ліворуч, де у напівкруглому виступі здіймалася церква Влахеронськоі богородиці, за нею палата, а при самих укріпленнях та над Золотим Рогом чудові сади. У півтіні церкви серед облаків кадила Анастас залишив обох товаришів, а сам вийшов на площу, де всілякі перекупці продавали пражений біб, горох, дрібну рибу, коржі з медом та овочі. Ще вночі наспіла сюди вістка про розгром Варди Фоки між Сестом та Абідом, і захоплені оклики зустрічали герольдів городського префекта, які звіщали народові, що за наказом боголюбивих імператорів дружина князя тавроскітів розбила ворохобників.
Коли тільки втихли окличники, почались розмови. Перший голос мали прихильники македонського дому, які прославляли премудрість "панів світу", царів Сходу і Заходу, що зуміли недавнього ворога повернути у вірного союзника. Саме підійшов Анастас до не старого ще продавця сиру.
— А чи ти не гадаєш, поважний, що перемога ця дісталася імператорам надто дорогою ціною? — спитав Анастас продавця і набрав вигляду дармоїда, який вештається ранком на базарі, щоб дещо "розправити язик".
— Як-то? — зневажливо спитав крамар.
— Так ти, певно, чув, що Володимир бажає руки порфірородної царівни Анни...
— Ах, тріс би клятий поганин! Налякала мене страшно ця швидка перемога,— говорив, віддихаючи глибоко.— Ми всі гадали, що Володимир поволоводиться з ворохобниками хоч два-три місяці, а за цей час можна буде віддати царівну за когось другого. А тут маєш!
— Врубай мені козячого сиру так на півдрахми! — прохав Анастас.
Крамар усміхався весело.
— Так, так! — говорив, краючи сир.— Ми тут у Царгороді добре чуємо, як росте трава та як витоплюється з комара сало. Ось тобі і сир на два пінязі.
Анастас узяв сир, вийняв дві тоненькі срібні монети, а там, наче нагадуючи собі щось, спитав:
— А чи нема страху, щоб цей варвар не взяв Анни силою?
— Не бійся, друже! Царівна тут, у Влахерні. Навіть і так не найшли б її варяги. Вони гляділи б її у Магнаврі, Буколеоні, та ніколи тут, під боком варяго-руської пристані. Ніхто не пройде Теодозія, ніхто не перелізе через високі заборола укріплень палати.
— Так спасибі за вісточку та за потіху! Треба йти у церкву подякувати за ласку Всевишнього для нас, грішних.
Анастас відійшов лінивим кроком дармоїда, та коли крамар з сиром залишився далеко, підтягнув на собі туніку і побіг у церкву.
— Де ти дівався? — спитав князь.
— Дякуй богу, милостивий, твоя мрія готова здійснитися швидко. Ходи.
Саме скінчилась відправа. Анастас увійшов на східці, які вели на хори, а Володимир і Роман ішли за ним. Я подивом придивлявся великий князь до різьби, яка зображала виноградне листя, спілі грона, голови та крила янголів — усе те пов’язане у мистецькі викрутаси, нібито безладні, а такі гармонійні, наче пісня, співана на вісім голосів. На хорах не було нікого. Запах копоті та воску був сильніший, ніж надолині, а скрізь на скісних пультах лежали фоліанти з напівами.
Пильно розглянувся Анастас довкола, а там і приступив до одного з чималих свічників, що були вмуровані у стіни за стовпи.
— Дивіться пильно на східці, чи не підходить хто чужий! — сказав шепотом і з усієї сили натиснув віддолу одне з рамен свічника.
І вмить безшумно відчинилася бічниця грубого стовпа, на якому спочивало синьо-зол оте склепіння церкви.
— Живо за мною! — наглив.
І, наче привиди, щезли всі три у стовпі. Тихо замкнулася за ними стіна, й огорнула їх пітьма.
— Позір! Тут східці! — сказав Анастас і поліз уперед.
— Чому тремтить твій голос? — спитав князь.
— Це спомини, князю, гіркі та солодкі, гарні і погані. А є між ними такі осоружні і чорні, мов та ніч...
Мовчки лізли вниз, наче в ад. У закопі ставало щораз душніше та темніше, доки Анастас не ступив на рівну землю.
— Чи аби не подушимося? — спитав Роман.
— Зараз стане холодно, а навіть вогко. Тут направо гроби, а ліворуч відплив збірника води.
І справді, почувся десь у темряві тихий шум води, яка текла.
Довго ступали так у пітьмі, вкінці грек викресав вогонь.
— Слава Всевишньому! — сказав радісно.— Велике твоє щастя, деспота, і я, грішний, не гадав, що все піде так гарно та гладко.
— Ми, здається, в якійсь кімнаті,— здогадувався Роман, обмацуючи вогкі стіни, які у цьому місці розступались довкола.
— Так, бачу, що від останнього разу, як я тут був, тобто дванадцяти літ, не проходила туди жива людина.
Викресав вогню удруге і запалив грудочку губки. При її слабенькому світлі показав у заглибині стіни на якісь тріски.
— Ось бачите, це смолоскипи, які приніс я востаннє. Вони вогкі, але біля них лежить ще золота коробочка з губкою та кресалом.
— Бачу тут якісь сходи! — замітив князь, якого вся мандрівка стала вже сама собою займати.
— Цими сходами підемо,— сказав грек,— але ще не швидко. Поки що мусимо ще одне полагодити, а для цього треба нам світла.
— Ба! Де ж його взяти? Смолоскипи, кажеш, вогкі! — відповів Роман.— Хіба пожди! У мене є дерев’яна дощина у піхвах меча.
Видобув ніж, протяв шкіру і здер її враз із срібним окуттям. Показалися дві тонкі дощини. Опісля вирвав з шапки вовняну підшивку, полупав дерево ножиком і швидко у виступі стіни розложив маленьку ватру. При димному світлі побачили мандрівники, що находяться у невеликій кімнаті. Перед ними був у стіні чотирикутний отвір, у якому видніли перші ступні нових східців.
— За мною, сюди! — показав Анастас ліворуч.
— Там теж нічого нема!
— Ба, побачиш!
І справді, коли підійшли, помітив Володимир, що це не одноціла стіна, а дві, які заходять одна за одну і залишають вузенький прохід десь униз.
— Бачите, це перехід. Він веде глибоко, глибоко вниз, аж до рівня Золотого Рога. Морська вода доходить аж сюди, а над нею ще на яких два лікті склепіння. Під ним був колись човник, яким можна було виплисти на залив, та тепер його нема. Та можна перейти вбрід, бо води всього на лікоть або півтора. Досі все йде гаразд. Може бути, що при повороті не можна буде перейти через церкву, а тоді тобі, князю, придасться цей перехід.
По хвилині опинилися всі наверху у довгавій комірчині, де панувала сутінь. Комірчина ця творила, видко, складову частину стіни самої палати або огорожі саду. Каміння, з якого збудована була стіна, не приставало щільно, тому різними шпарами падало туди світло дня. Анастас надавив щось у стіні, гейби свічник у церкві. І ось стіна розступилася, заскрипіли заржавілі завіси, а Анастас покрутив головою.
— Таки справді не було тут нікого ще з того часу. Тоді Теофано наказала намастити двері,— сказав.
Повними грудьми вдихували Володимир і його товариші чисте повітря після духоти підземелля. Вони були у густо оброслій виноградом альтані, посередині якої стояв стіл із гладженого граніту.