Все, що скажеш проти мене,— це наклеп печенізького конюха та підлого раба!
Станко вже бачив, як його шмагають печенізькі конюхи конячими жилами. Наче божевільний, вибіг із воріт і, як прогнаний пес, волікся дорогою. Княжі вартові спинили його при городських воротах. Він зняв із себе меч, віддав його вартовим і, мов колода, впав на солому. Дарма вони частували його вечерею та медом.
Коли прокинувся від раннього холоду, ще ввижалася йому вчорашня подія у дворищі Козняка. Як це сталося, що він не найшов у собі сили опертися поглядові Свена? Ще й тепер наче хтось гострим ножем підтяв його коліна. Коли нагадав собі погляд варяга, відчув, що навіть молитвою не прожене якогось диявольського чару. Як помститись за смерть Доброгоста? А тут, як на лихо, Роман у Візантії, князь бозна-де... Одним словом, може воєвода відібрати йому честь перед Козняком, князем і народом...
Станко узяв меч і пішов дорогою у місто. Пустою вулицею прямував на Берестове. Ні живого духу не видко було ще на доріжках густо забудованого міста. Станко йшов далі в острог; якась невідома сила тягла його у цьому напрямку так довго, доки не доглянув просторого дворища з зеленими віконницями. На тлі будинку ввижалась йому русявенька голівка з синіми очима Лелітки.
Воєвода прийняв його назад у княжу дружину, і молодець, покривши княжим плащем своє лахміття, пішов на базар купувати одежу. Одначе Станко знав, що найкраще сукно на одежу купити у варязьких купців, які привозили його з Фландрії, з краю короля Арнульфа. Про свято вибрав собі синю візантійську туніку та брокатовий плащ зі золотими берегами, а з фландрійського сукна велів пошити собі потрібні порти і плащі — для проходів та на будень. Зі зброївні князя дістав меч, спис, топір, лук і стріли, усе з місцевого матеріалу, але дуже доброї якості. Я полудня Станко, поголений, обмитий та вичепурений, застукав до домівки боярина з Мощаниці.
Боярин не пізнав його, але пізнала його жінка та Лелітка. Вони і пригадали батькові колишнього гостя. Боярин усміхнувся злісно і звернувся до жінки:
— Тобі, Славо, завсіди до вподоби все, що хоч здалека заносить грецьким хрестом!
Славомира спокійно відповіла:
— Як-то? Чому? Станко ж не вертається з Греції, а від поганих.
— Ну, так, але таки він син Ольги зі Збраничів...
— Що ж, може, вона нетямуща жінка, дарма що християнка?
Мощанин зареготався.
— Справді, дарма що! Багато дечого розказував Святополк про її навісну вдачу!
Станко забалакався з Леліткою і не чув нічого. Любу розмову з дівчиною перепинив таки сам боярин, питаючи, як уявляє собі своє майбутнє молодець.
— У мене чимала пайка залишилася після батька, та на ній господарює дядько з мамою,— відповів.— Я сам служитиму поки що у дружині, а там гадаю обзавестись хазяйством та осісти на землі.
Мощанин скривився.
— Будь я молодцем,— сказав,— я прямував би до кращого! Який чортяка знатиме тебе десь у Галицькій землі? Воювати з сусідами? З цього нема ні гроша, ні слави, ні княжої ласки!
— Краще купувати куни та гривні,— відповів молодець.— Добре і посидіти дома, зазнати щастя й гаразду. Досить я вже зазнав злиднів!
— Говориш, хлопче, якби тобі, а не мені, було п’ятдесят років,— засміявся боярин.— Та про мене! Про мене, балакай собі з жінками, а я пошукаю Добриню та Мстислава.
Старий, виходячи, зустрів Мирославу, яка саме відчиняла ворота. Коли вона побачила Станка, про якого знала, що був товаришем Доброгоста, оживилася й запитала про смерть брата.
Станко розказував довгу історію, а коли скінчив, дві перлини сліз потекли по щоках дівчини.
— Хай боги,— затремтів її голос,— заплатять тобі таким самим добром, як була твоя правда!
— Як-то? Ти сумніваєшся?! — крикнув.— Клянуся тобі хрестом, могилою батька та головою матері, що я не збрехав ні слова!
— Так? А чому ж батько дружить з Свеном, а ворогує на Романа?
Лелітка розплакалася.
— Ти не віриш Станкові, Миро, а зле робиш! Він тобі не продає своєї правди!
Мирослава похилилася над русявою голівкою Лелітки і поцілувала її.
— Не плач, сестричко,— сказала,— я вірю тобі і твоєму Станкові. Тут скривається якась загадка, а розв’язку до неї знає мій батько. Прийди, Станку, сьогодні ввечері до нас! — сказала і вийшла.
На вулиці зустріла Свена і не могла його обминути.
— Привіт тобі, дочко і сестро героя! — заговорив.
Дівчина завмерла на місці. Вона жила довго при Рогніді, мала чимало діла з варягами, тому й знала, що Свен недаром вітається. "Хто не женихається, тому й вітатись не треба",— говорили варяги.
— Привіт,— відповіла і хотіла йти далі, але Свен загородив їй дорогу.
— Зійди мені з дороги, хоробрий вікінгу! — сказала.— Не стояти мені з тобою на вулиці. Це не принесе честі найзнатнішому борцеві конунга Володимира!
Не знати чому, при останніх словах підняла дівчина зір. Свен відступився і пропустив дівчину.
— Сьогодні ввечері я буду у твого батька, Мирославо! — крикнув.— Не забудь зладити мені рога з медом, солодшим від твоїх уст.
Дівчина втікала до хати. Добігши, упала на долівку і потонула в задумі. До відрази, якою наповняла її вся поява несамовитого мужа, домішувалося ще щось інше, неозначене, дивне. Я кожного його руху та кожного погляду промовляла до неї якась недобра, злюща сила.
— Чи надовго пустила тебе княгиня? — спитав її старий Козняк.
— На два тижні! Вона сама виїхала у Вишгород, то й не потребує тепер мене.
Батько сидів пригноблений і зітхав.
— Чого вам, батечку?
— Чого питаєш? Відомо чого. Чи ти не знаєш ще, чим-то стає батькові син-одинак? Що ж мені, старому? Я найшов би ще, може, силу до помсти, так що ж? Князь перешкодив мені у цьому, бо винуватця взяв зі собою у далеку сонячну Грецію.
— Як-то, батечку, то ви знаєте, хто вбив Доброгоста?
Старий устав із лави і витягнув п’ястуки перед себе.
— Знаю, ох! Знаю. І кілько разів гляну на його обличчя, стілько разів виповзає з мого серця якась потвора скаженої злості.
— І хто ж це, той вбивник? — питала дівчина.
— Хто? Ха, ха! Ти питаєш — хто? А хто ж би, як не Олешич. Цей облесний, хрестиками обвішаний княжий лаполиз!
— Батьку! — скрикнула Мирослава.— Що ви говорите? Як це можливе? Хто кинув такий страшний наклеп на Романа?
— Так, доню, Олешич убив Доброгоста, щоб за тобою узяти все надбане мною добро. Його, сама ти знаєш, у тебе чимало, то і виплатиться! Ти ж знаєш теж, що при смерті Доброгоста було двоє свідків: Олешич і Станко Збранич. Тільки один Роман вернувся з тієї трійки. Станко в неволі, Доброгост... У мандрівці.
— Тату! — сказала дівчина.— Станко вернувся з неволі...
— Що ти кажеш?
— І підвечір буде тут. Він розкаже тобі усе, що знає.
— І що ж, що ж він говорить? — лебедів Козняк.
— З його слів виходить, що було справді двох свідків при смерті Доброгоста, але другий був не Олешич, а Свен.
Іскорка погасла в очах старого.
— Свен? Свен? — промимрив.— Ні! Це неможливо, це брехня!
Скрипнули двері, і у світлицю ввійшли боярин з Мощаниці, Лелітка і Станко. Молодець низенько поклонився бояринові і нагадав йому, що товаришував із Доброгостом. Оживився старий, зараз казав принести меду, а там спитав про пригоди Станка за ці два роки. Мав про що розказувати Станко, і старий Козняк стежив пильно за кожним його словом. Його очі, як колись очі Гордія Олешича, бажали добути із грудей серце молодця, щоб віднайти у ньому правду. Та коли Станко згадав ім’я Свена, старий помертвів.
— Спасибі тобі, сину, за правду. Я рад би повірити тобі, та бачиш, мені розказували про смерть Доброгоста інакше. Убивником мав бути Олешич, а не Свен, і я бачу причину, задля якої міг скривити душею Олешич, але не бачу такої причини у Свена.
— Може, і в нього найшлася б вона! — вмішалась Мирослава.
— Яка саме? — швидко спитав батько.
Одначе Мирослава не вспіла відповісти. Широко розпахнулися двері, і у світлицю саме вступив, побризкуючи довгим мечем, Свен. Із-під кінчастого блискучого шолома гордо дивились його глибоко осаджені очі. Він не помітив Станка і звернувся з поклоном до боярина.
— Привіт тобі, світлий боярине! Як із святого перстеня Одіна щоніч відділяються вісім золотих перстенів, так нехай помножуються щоніч твої гаразди, достойний! Хай цвіте весна на лиці твоєї дочки, а Фрігг, опікунка подружньої радості, нехай наділиться її рукою і силою вибранця богів — героя.
— Привіт і тобі, хоробрий воєводо! Саме в добрий час поспів ти з своїми бажаннями. Бо ми, згадуючи смерть нашого нещасного Доброгоста, журимося долею тої дівчини, яку ти привітав.
Легка тінь промайнула по лиці варяга.
— Чому зовете нещасним вашого сина? — спитав і сів на лаву, спиною до Станка й Лелітки.— Нещастя, сором, кара богів упаде тільки на його вбивника. Його самого синьоокі валькірії приймуть у Вальгаллі величаво.
І Свен похилив повагом голову, згадуючи покійного товариша.
Увесь час стежив старий Козняк за грою лиця варяга. Не промайнула непомітно для нього тінь на лиці Свена при згадці Доброгоста. Мирослава не бачила того, що бачив її батько. Вона подала поважно гостеві чарку меду. Жваво звернувся до неї Свен:
— Ні, не так у нас на далекій півночі вітають гостя. Приложи, красуне, свої коралові уста і випий кілька крапель. Як хміль додає сили напиткові, так і твої уста додадуть йому солодощів.
Мирослава подалася взад, і батько зрозумів її нехіть.
— Зятя бажаєш мені, достойний воєводо? — заговорив спроквола.— Це гарне бажання, і як бачу — щире. Одначе як довго крові мого сина не змила з нашого серця кров убійника, так довго не буде радості для гостей під моєю стріхою!
— Ваша вина, достойний! — відповів варяг.— Недавно був конунг перед вашим дворищем. Треба було домагатися від нього кари на злочинця. Якщо в тебе нема сили і спроможності самому вдарити мечем, якщо нема в тебе ні сина, ні зятя, месником повинен стати конунг. Ти ж боярин його, дружинник. Ти був колись його мечем та щитом, нехай же тепер він постоїть за твою кривду. Це основа співжиття героїв — товаришів во ім’я Гільди.
— Я прохав князя заступитися за мене, одначе він не повірив моїм словам і зажадав доказів.
— Доказів?.. А моє свідоцтво?
— На нього я не покликувався і добре зробив, бо ось знову заговорили люди про смерть Доброгоста.
— Заговорили, кажеш, а що саме? — спитав поривисто.
— Всіляке! Але ймення вбивника, яке я почув, не було те саме, що я почув від тебе.
Варяг устав з лави і випрямився на весь ріст.
— Ха! Ха! — засміявся.— Восьминогий кінь розтрощить брехунів, наче молот Тора череп велетня.