Ну, тиждень-другий. А гроші — вже зараз. Двісті тисяч,-—повторив утрете і вбив їх у голову обхідника. Пачки грошей заворожували, приковували погляд. Невідь чому обхіднику майнуло: місяць тому в село на машині, новенькій1 "Побєді" приїжджав Мусій Гриненко, з їхніх сільських вибився в професори... Поїхав, а село гомонить і досі про "Победу". Вона коштує шістнадцять тисяч. Двісті тисяч... Це ж скільки "Побед"? Звичайно, на лихо вона йому. Треба хату... Та він не збирається... "Такий шанс" — помимо волі. Раз на віку. Тремтів, немов у пропасниці. И трді можна й цей молоток по боці... Мать твою... Страшно. А в нього ж і справді в будці й кота немає. Напарник покинув. Він — за двох. Тільки навідується в село, траву косить для корови по галявинах і попід залізницею.
Голова розколювалася, серце налилося свинцем.
— А ви справді... нікого... при тій касі?
— Щоб я до вечора не дожив. Ось хрест...
У душі обхідник ще не погодився, але вже запитав:
— А як же ми до будки?
— В тебе немає візка?
— Є... і на одну колію, для струменту — по залізниці, і каламашка на двох колесах — сіно возити.
— Поклади сіна... Сіном і прикриєш. І — лісом. Ось гроші... Візьми зараз.
Обхідник і далі не міг відвести погляду від тугих пачок. Все ще вагаючись, нагнувся, потягнув до себе клейонку, так кіт дістає лапою голову оселедця, яка лежить біля ноги господаря. Розгорнув, подивився й почав засовувати в зелену сумку з жовтими прапорцями, яка теліпалася при боці. Ще ніби й не погодився до кінця, та руки самі ховали тугі зелені пачки.
Він увесь тремтів. А тоді озирнувся в один бік, у другий і побіг.
— Не барися,— і в думці: "А як не повернеться?" Й одразу ж заспокійливо: "Куди подінеться. Гроші взяв".
Незабаром почувся стукіт коліс. Обхідник пхав поперед себе каламашку з цілою копицею сіна.
...Як збиралися на каламашку, як їхали — колеса стрибали на вузлах соснового коріння,— він пам’ятав погано. І — наче в тумані, як брався на горище сторожки. Під дахом був увірчений гак з фарфоровою чашечкою для електричного проводу, колійник закинув туди віжки, прив’язавши його попідруки, тягнув за кінці віжок, а він руками підтягувався по драбині. Зціпив зуби, зібрав усю волю — боявся на драбині втратити свідомість, хоч біль уже притупився, бив не в серце, а свердлився десь у голові під черепом.
Відходив уже на сіні, яким до половини було набите горище. Воно було під шифером, з двох боків оббите шалівкою. В щілини крізь шалівку цідилося світло. Тут поміж ними відбулася ще одна важлива розмова.
— їсти приноситимеш двічі на день — вранці і ввечері. Ти увесь час живеш тут? Сам?
— Поки що сам. Напарник покинув. Справляюся. У село навідуюся. Там — баба і діти, вже чималенькі...
— Дітям скажи, щоб сюди не ходили.
— Умгу. їжа по большій часті — молоко. Можу корову забрати сюди. Забирав не раз. Зараз різнотрав’я...
— Як хочеш:.. Тебе як звати?
— Якимом.
— А прізвище? — строго, вимогливо.
— Яким Пилипович Коробченко. А тебе?
Подумав:
— Називай Миколою. Постав мені якесь відро. Драбину прийми.— Говорив усе тихіше й тихіше. Йому на очі напливала сіра паволоть.
— Лікаря б,— мовив обхідник.
— Сам розумієш — лікаря не можна. Перед тим, як злізти, смикнеш мене за ліву ногу... щось вона... гірше, ніж права. Якось позростаються... і я піду.
Яким міцно стулив губи. На його гострому, дзьобастому обличчі з невеличким шрамом ліворуч біля рота відбилося вагання.
— А не позростаються? — видихнув з шипінням.— Гангрена?
Заплющив очі^А коли розплющив, дивився вгору. Там на бантині висіло кілька заячих шкурок (Яким зимою ставив у лісі сильця), напівзотлілих, побитих міллю, а також посторонок чи шматок віжок.
— Бачиш бантину? — вказав очима.— Знімеш мене з неї і закопаєш у лісі... Всіх клопотів.
Сказав тихо, але так, що Яким повірив. І подумав, що цей чоловік сповняє все, що сказав. Це було написано й на обличчі — крутому, майже квадратному, з чітким, неначе в кілька змахів витесаним вправним майстром підборіддям, з горбкуватим носом, і в очах, вузько поставлених біля носа, глибоких, чорних; прослизнула думка: "Це було б найкраще. Ніяких кінців", але одразу ж її прогнало почуття сорому.
— Тепер усе... Смикай... за ліву... І подай води. А якщо є — то й горілки.
Тишу горища проломив зойк. Після того, як зламав ноги, закричав уперше. Яким приводив його до свідомості водою з великого мідного питуна. А тоді дав випити горілки, і його несподіваний, жаданий-не-жаданий, на добро чи на лихо, гість заснув.
4
Олег пробудився від стукоту в сусідній кімнаті. Він оглянувся. В єдине вікно кімнати, яка виходила в садок, цідився ранок. Стіни були завішені картинами — верба над водою і під вербою човник, соняшники за тином, гайдамак" в лісі під дубом — либонь, скопійовано з чиєїсь картини, здається, Сластіона, й хоч Олег погано тямив-ся на малярстві, визначив одразу — малювання дилетантське, а от картини і портрети, різані по дереву — кращі, щоправда, в Леніна щока здута, неначе від флюсу, а Корнійчук схожий на містечкового цадика, і Залізняка — то ж, мабуть, він — на коні, з булавою, уявляв іншим.
Ускочивши в штани, в майці, босий, вичалапав до сусідньої кімнати. На підлозі біля столу сидів Василь Гор-дійович — сива кучма волосся впала на лоба,— і з долоні годував якогось птаха, здається, куличка. Намистинкою ока пташина дивилася на свого годувальника й, присідаючи на гузенце, тягла черв’яка.
— Підібрав на березі з перебитою лапкою,— зніяковіло пояснив Чорний.— Дай, думаю... Я без ніг, і воно. Взяв ніжку в лещата, вона й зрослася... Оце вчора скинув патички. Бігає! Нехай ще днів зо два побуде, окріпне, й випущу.— Він оглянувся на Олега й раптом нахмурився. Олег витлумачив те: засоромився за вчорашнє, розсердився на себе: "вивернув душу до печінок перед оцим недовченим горобцем", і поспішив затерти цю мить ніяковості запитанням:
— Це ваші роботи?
Чорний ледь-ледь почервонів. Він був поголений — щоки відливали синявою, в чистій сорочці...
— Та... квецяю і цюкаю. Щоб не здуріти.— І в свою чергу поспішливо перевів розмову на інше:
— Ге, кимариш ти довгенько.-Карась того не любить. Він любить, щоб його ловили рано. Вмивайся, зараз поснідаємо...— й, ухопившись однією рукою за лаву, а другою за стіл, дужо кинув своє худе тіло вгору, підвівся й обіперся на милиці, які стояли прихилені до лави.
Олег не поспішав, розглядався по кімнаті: зачитаний томик Шевченка на підвіконні, плетена з лози, мабуть, саморобна етажерка з книжками, фотографії у саморобних рамках на великій покутній стіні: Василь Гордійо-вич і Лідія Григорівна, обоє у військових строях, Лідія Григорівна у вінку, з кошиком, на кількох фотографіях — лобата довгонога дівчинка.
— А це хто? — запитав Олег.
— Та... коза! Донька,— а в голосі глибоко прихована ніжність: Олег одразу зрозумів, що серце Василя Гордійовича аж плавиться від любові до дочки. — Зараз у Лідиних батьків на Полтавщині. У них корова і великий сад...
Снідали вчорашньою юшкою, підігрітою на керогазі, черв’яки на риболовлю вже були накопані, вудки стояли налаштовані біля хлівчика, Чорний дав Олегові старі брезентові штани та картату сорочку, й повз ще не розквітлі головки маку, крізь запах самосійних конопель в кінці городу в супроводі Дуная — чорного з білими підпалинами пса, пройшли до човна. Дунай провів їх тужним гавкотом; пливли далеко — за греблю, де вчора вудили окунів і щук, за старі стоговища, десь за горою дир-котів трактор, а в лузі тягнувся невеселий косарський ключ. На біловодді їхню путь перевеслували лапками дика качка з каченятами, вони залишали за собою в’юнкі сліди... Пристали в зарічку та подалися широкою стежкою поміж верболозу і молодої олешини.
— Оце ось,— врешті сказав Чорний, і в ту мить десь зовсім близько розлігся такий пронизливий, хрипкий і іржавий скрип, аж Олегові шкрябонуло по душі, а Чорний сахнувся й став білий, неначе полотно. Відтак отямився, матюкнувся: "Зараза цибата, трахнув тебе хтось, чи що — целка мені знайшлася",— над зеленим кипінням верболозів незграбно здійнялася чапля, за нею злетіло ще кілька, а також дві чи три на перший взір ніби недоладні, насправді ж красиві, граційні водяні сови.
— Карасів у мене крадуть...
Болітце було невелике, з усіх боків оточене верболозами, приступне тільки в одному місці,— там, на горбочку, вони й розташувалися. Болітце зеленіло ряскою.
— Ич, затягло,— пробурмотів Василь Гордійович, він поклав на землю милиці, зламав і кинув поверх них кілька лозових гіллячок, Олег примостився навпочіпки. Карасі клювали погано, вицупили їх кілька штук — червоних, золотистих, Чорний підбив і виволік одного великого, завбільшки в добру чоловічу долоню, а далі — наче відрізало. Вже пробилося крізь віття олешин сонце, вимережало химерною мережкою болітце, вже вмовкла, втомившись, іволга, а в металевій сітці хлюпалося сім чи вісім карасиків. Проплив вуж — просто через вудки — обліплений ряскою, здавалося, хтось тягне по болоту жовту мотузку, порозпластувалися, мліючи в сонячному теплі на рясці, жаби, неймовірно великі, завбільшки в дитячий черевик, одна почала полювати за червоненьким поплавком Олегової вудки, її ледве прогнали,— поплавки ворушилися, карасі смоктали черв’яків, але не заковтували гачка, й Олег раз по раз вимахував вудкою впорожні.
— Водить, водить,— буркотів Василь Гордійович,— щоб тебе за пупа водило. Або бери, або пливи... к такій матері.
Вигулькували з верболозу чирята, й, побачивши людей, сполохано втікали у верболіз.
— Нажерся карась ряски... Не буде діла...— сплюнув у траву Чорний.
І Олег вирішив, що в такому випадку можна спробувати відновити вчорашню розмову.
— Василю Гордійовичу,— обережно почав він,— от ви вчора казали, що повстання вибухнуло не зразу. Що його готували...
Чорний дістав з бічної кишеньки запраної сорочки складену в квадратики газету, махорку, скрутив козячу ніжку. їдкий димок заструменів у кучері верболозу.
— Готували, й воно само себе готувало... Край наш непокірний і люди тут горді та сміливі,— підвів голову і в його очах зблиснули сині вогники.— Булькав цей казан давно, а закипів по-справжньому в тисяча сімсот шістдесят сьомому році. За рік до того, як у твоїй історії прописано. Хоч булькало, повторюю, й раніше.