І дряпала, і муляла, і заливала соромом. І водночас почував, що не може осудити батька. Бо не знає міри власної душі. Ніхто її не знає. Поки душа не перебрела сама отих чорних бродів. Тільки той чоловік знає, який перебрів. Чи багато людей спроможні перебрести їх? Загинути посеред броду... Цур. Забути. Не вертатися до тих думок. Не було нічого. Був — жарт. Він сам собі навіває...
— Би надто усугублюєте,— сказав все ж обережно.— Воно, з одного боку, ніби так, а з іншого — навпаки. А тепер про все те й прочитати ніде.
— "С одной стороны, конечно, а с другой — отнюдь". А прочитати таки ніде. А тепер і остання правда нашого краю загинула. Пропав літопис. Немає його й пелеху.
В Олега на думці крутилося: "А з чого ж ви переписували останню сцену",— не одважився запитати.
А Василь Гордійович перевів розмову на інше, на свою колишню службу, від тих розповідей у Олега почали бігати по всьому тілу великі колючі мурахи; про фронт — про війну розповідав особливо палко, пристрасно; коли те правда,— пороху йому понюхати довелося: двоє оточень, коротке перебування в партизанському загоні, Харків, Сталінград, Курська дуга... Маючи перед собою такого довірливого слухача, ткав балачку до півночі, ополіскував душу, вимивав і шкріб, і закидав новою гиддю, не помічаючи того.
Тільки одних розмов уникав рішуче—про літопис, навіть дратувався, якщо Олег наводив на ту тему. За-любки розповідав про село, про своє життя. А коли Олег, бачачи, що вся справа з літописом заходить у глухий кут, що він поїде, навіть не потримавши зводу в руках, запитав, мовби поміж іншим (вони саме сиділи обоє на порозі ганочку, Чорний курив цигарки "Север" — принесла з крамниці Ліда, Олег і собі взяв одну, щоб підладнатися під Чорного, під його стрій: "Дайте зіпсую"):
— А де той клапоть, з якого ви переписали про Залізняка... Ви... того, трохи зрусифікували текст.
Василь Гордійович бликнув на нього, неначе вовк, зіниці його очей зайнялись жаром, аж Олега спекло тим вогнем, і він увесь затремтів, сказав:
— Спалив. Щоб і сліду не було. Щоб • не ятрило. Нема — так нема.— Ще раз уважно, вже спокійніше, подивився на Олега, й Олег прочитав у його очах: "А ти не таке теля, як я думав".— А що по-руськи?... Біда то моя. Писав уже тобі... Оце коли патякаємо, то неначе нічого, а візьму в руки перо — на формуляри тягне. Вбили в голову... Якби то тільки мені... Ну то що, завтра на сазана?
Олег похнюпився. Чорний зламав у пальцях цигарку, дістав кисета, скрутив товстенну козячу ніжку... Він також почувався ніяково. Ой як не хотілося йому засмучувати цього хлопця, доброту якого відгадав одразу, котрий лелів до нього серцем — це почував і цінував. Давно вже ніхто не подобався йому так.
— Якщо погода не переміниться...
З-за Тясмину справді тягло грозою. Одначе до вечора вітер упав, хмари посунули назад за обрій.
На сазана Олег не поїхав. Сходив у Мельники, навідався ще раз до Холодного Яру, стояв жаркий дрімотний день, старі дуби та липи снили давньою .молодістю, і горлиці туркотіли по-давньому, по-колишньому, як їх навчив Бог, а високі могили позаростали ліщиною, й Олегові здавалося, що то скіфське військо піднесло вгору списи харалужні. А десь отут, попід зарослою подорожником і бур’яном дорогою, пролягли підземні ходи, довжелезні, кажуть, що вони ведуть аж до Субо-това, до Чигирина, й по них уночі блукають зі свічками гайдамаки, шукають виходу й не можуть знайти, бо й свічки гаснуть, і ті підземні лази пообплітало коріння могутніх дубів, щоб не пустити їх, звитяжних, сюди, в наші пісні дні. Десь тут вони проходили, й проїжджали на конях, може, оцією просікою мчав Залізняк...
І Олег приплющив очі й уявив себе гайдамакою на баскому румакові, груди йому переповнила звитяга, в очах замиготіли вогні, й він загукав, заспівав, з Шевченка:
Де ж ти дівся, в Яр глибокий Протоптаний шляху?..
І далі:
Не сховаєте! Над Яром Залізняк витає І на Умань позирає,
Гонту виглядає.
Зоглядівся й побачив, що долиною з лісу втікають з корзинами двоє тіток.
— Стійте, стійте! — гукнув, але тітки дременули, аж ліщина загула над далиною.
За лісом Олег надибав на пастуха, який пас лошата, спробував його розпитати, чи саме отамо, на горбку під дубом, був Залізняків "склик", але пастух тільки підозріло подивився на нього й відказував: "Не знаю. Не звєсно... Нічого тут немає і не було>, а сам стругав великим гострим ножем палицю й насторожено зиркав з-під лоба.
‘Олег добувся аж до Жаботина, й, щоб не сталося халепи, як у перший день у Медведівці, одразу пішов до школи; директор школи, він же й учитель історії, чоловік у військовому строї з чубом-йоржиком, сказав, що він приїжджий, з Полтавщини, й давнинами не цікавиться, але може розказати про сучасну історію села, у якому дві доярки-орденоноски та маяк-комбайнер.
...Вертався навпрошки лісом, стежкою, яку показав йому дід пасічник, у променях призахідного сонця над обрієм кривавим прапором розгорталися хмари, а в сутінній приладі попід крислатими дубами погойдувалися в сідлах вершники, всі на вороних конях, у чорних жупанах, у чорних шапках з чорними ратищами за спинами,— один за одним, чорною вервечкою виїжджали з байраку й потім зникали в темному шатрищі лісу. Жоден з них не повернув голови, жоден не подивився в його бік, і важко сказати, були то люди чи тіні... Дерева стояли мовчазні, німі, повітря було важке, нерухоме, наповнене запахом крові і кривди. Цей запах вже не розвіюється дві сотні літ...
Увечері Олег розповів про свої мандри Чорному, поскаржився, що ніхто з ним не хоче вступати до розмови, якщо ж він запитує про Залізняка, гайдамаків, то помічає страх у очах співбесідників.
Чорний хмукнув у йоржисті вуса, вищирив великі, як у вовка, зуби: — Подякуй, що тебе ще ніхто не навернув вилошником... Люд тутешній... е-е-е, у якому казанові він не кипів і кого з них не тягали. У громадянську тут були інші гайдамаки, ще й Залізняк... Отаман Юрій прибрав ім’я Залізняка. Була в нього полюбовниця знаменита... цілий роман. І ще один отаман шастав по лісах холодноярських. Не поділили вони... Холодного Яру, й Залізняк уколошкав того... З’їхалися на раду, на бесіду щиру, й зчепилися... Той кинувся до втечі, у нього жеребець... а під Залізняком кобила. Не пішов жеребець від кобили, й рубонув його Залізняк. Усі Залізняки запеклі. Потім він у Польщі жив, книжки писав, у цю війну приїздив, перезахороняв одного свого братчика. Одну книжку подарував сестрі, її потім тягали, допитували, вона Богу й душу оддала. Та що там... Хо-лодноярська Республіка, знаменитий Чучупака... Аж до двадцять шостого. Міг би бути роман душотрясітєль-ний... та не в наш бік. Ти ж знаєш, всі вороги неблагородні, підлі, а тут, брат, любов з пожертвою і з усією хі-ріною... Це в мене у війну ординарець татарин був, на все казав — "хіріна". "Ну, як тараня?" — "Хіріна". "Як ота дівка?" — "Хіріна". Так що, скажу тобі, всі ті діла — хіріна та й годі. Вони тобі ні до чого...
...— А я й по своїй... темі нічого не зібрав,— втомлено та сумно протягнув Олег.— Навіть жодної пісеньки не записав. Мені здається, ніби всі ці люди нетутешні.
— А так,— послинив самокрутку, яка розліпилась, Василь Гордійович.— Переселенці з Марса... Колись і справді, по Коліївщині, сюди були напереселяли людей і з Чернігівщини, і з Слобожанщини. І всі разом затовкли пам’ять... Писнути бояться.
— Мабуть, ваша правда. Треба мені їхати...
Чорний ледь помітно нервово смикнув головою. Вельми йому не хотілося розлучатися з цим хлопцем, вловлював у ньому щирість та наївність, не ту, придуркувату: "Що? Га?", а наївність незіпсованої душі, спраглу на все нове, чисту, добру та довірливу. Давно йому не доводилося нікому отако виливати душу, давно не вів довірчих бесід, біля Олега й сам відтавав душею, й аж здавалося, що з неї оповзає все оте криваво-закоржаві-ле, коростяве, важке. Вже йому більше ніколи не зустрінеться така чиста душа. Немолодий парубок, а, либонь, ще й досі дівич, на дівчат дивиться, неначе на ясні сонця, в розмовах про любов, перелюби червоніє та нітиться. Таких тепер і немає. Ох, не хотілося йому відпускати Олега, й поривало щось зробити для нього, допомогти... але... І глибока зморшка западала в міжбрів'ї, і він сутулив плечі, думав про щось важко і круто.
У суботу поколупалися на Миколаївському острови-щі, нічого не знайшли, в неділю вранці Олег зібрався від’їжджати. І саме тоді, зарошеною стежкою з города придибав — ні, пристрибав Василь Гордійович, і, сівши на поцюкану дровітню, кинувши милиці, витираючи долонею піт, лівою рукою поліз за пазуху й дістав щось чорне, скручене в трубку, перев’язане шворкою, на яку нанизують тютюнове листя:
— Осьо... Увесь ранок рився...— На його обличчі — тріумфування, й чомусь трохи непевність і щось схоже на жаль, на шкодування, він важко дихав, з напіврозту-леного рота валувала пара.— Пам’ятаю, десь було... У батька на горищі... Там тепер сестра живе двоюрідна... Хату переробили... Думав, викинули зі сміттям. А воно — в полові.
— Що — воно? — переймаючись хвилюванням Чорного, запитав Олег.
— Приписка.
— Яка приписка?
Олегів портфель уже стояв на ганку, з нього виглядало кілька зрізаних ще вчора в берегах велетенських качілочок. Таких немає більше ніде.
— Ну... приписка. Сам докумекаєш. Племінник Миколаївського Ігумена Іполит написав у тисяча вісімсот вісімдесят четвертому році. Чахоточний був, приїхав до
дядька на молочко, ну, робити нічого, він і почав списувати літопис. Дещо переписував з нього, дещо писав од себе... Хто зна й для чого. Він був студентом університету святого Володимира... Там про це є... Мене воно мало інтересовало... Я шукав план гайдамацьких кла-дів... Один якийсь планчик таки був, та не розібрався я в ньому. А це — таке... Є там всілякі химери. Одним словом — труби. Сідай у своїй комірці й труби. Хоч до второго пришестя. Але, цур, не цілий день, бо здурієш, а я не хочу відвозити тебе в дурдом. їздитимемо на рибку. ...Корисне з полєзним... Тьху... мать... Приємне з полєз-ним.
Василь Гордійович розшморгнув шпагат. Товстий зшиток у саморобній, полотняній, в свічкових окапинах, з пожолобленими, потертими краями обкладинці почав неохоче розкручуватися. Він розкручувався, неначе жива істота, здавалося, він корчиться, не хоче розправлятися, його стискують конвульсії, але мусить розкритися.