— І вкинув у рота повну ложку смаженої картоплі.— А розщитуваться чим будеш? Грошима чи натурою?
— Василю! — аж скрикнула біля печі Лідія Григорівна, яка саме обмітала гусячим пером комин.
Ольга ж не сфрасувалася анітрішки.
— Та вже чим скажете. Одинока женщина...
— Як тобі не соромно, совісті в тебе немає...— накинулась на чоловіка Лідія Григорівна по тому, як пішла Ольга.
Чорний гребонув п’ятірнею сиву гриву:
— А чого мені має ' бути соромно, це така про* блядь...— У кутиках Василевого Гордійовичого рота — гидлива посмішка.— Од самого Берліна до Медведівки всі офіцери не встигали застібати штани. Вона в Німеччині була,— пояснив здивованому й зніяковілому Олегові.— Три чемодани барахла звідти приперла... Кого випускали з трьома чемоданами?.. Всіх їх перекйдали через німецькі ліжка бугаї з портупеями... Я там не був, але знаю. Котра приступна — додому, котра ні — сиди далі, або й у Сибіряку. А ця—з трьома чемоданами!.. Та й тут, у колгоспі,— і голова, і комірник, і рахівник, і всілякі уповноважені без черги.
Лідія Григорівна махнула гусячим крилом, неначе зібралася злетіти, вийшла.
— А вобще, Олег,— сказав Василь Гордійович.— Усі баби курви.— А тоді помовчав і додав: —Та й чоловіки теж.
Олег подивився на нього здивовано.
— А як же тоді, пробачте, Лідія Григорівна?
Василь Гордійович несподівано почервонів.
— Ліда... вона свята. Одного мене витерпіти... каліку, та ще й пса скаженого... Дві зміни тягне... А за віщо, запитати?
— Дивна ви людина,— мовив Зайченко.
Чорний глянув на нього з-під лоба, його очі зблиснули синім блиском.
— Я, щоб ти знав — не людина. Люди є всілякі — добрі й погані. А я — не людина. В мене отуто,— тицьнув пальцем у груди, —дірка, дупло. Все там випалено. Душа випалена... кислотою.— І раптом зів’яв.— Ну... та ладно... І ті теж,— тицьнув пальцем угору,— без душ живуть.
Повилазили з-за столу. Якийсь час Чорний мовчав, а тоді поволі розбалакався, заходився показувати Олегові свої роботи — картини та різьбу по дереву. Олег обережно, трохи ніяковіючи, підхвалював.
— Оцю ось подарую тобі, а оцю ось — оддам у Чигиринський музей. Був тут один, попросив. Музей там вошивий, то й моє мазило якраз по ньому.
По тому готували назавтра вудки, мили в очеретяному прогної мотиля. Олег вперше бачив цих гарненьких червоненьких черв’ячків — личинок комара.
— Тільки я на нього ловлю. І ловлю здобичливо,— похвалився Чорний.— Більше "є тямить ніхто. Тут — вищий пілотаж. А знаєш, що сказав про життя цей самий грецький філософ?
— Арістотель?
— Ні, давніший. Життя — це ловіння риби,— й загоготів.
Справді, Олегові жодного разу не вдалося підсікти ані ляща, ані навіть густірки. Рибалили вони в затоці під високим верболозовим кущем, який прикривав їх од сонця.
— Гачок треба пускати на дно, а грузок нехай висить у воді,— повчав Чорний.— Дно в цьому місці я прочистив граблями.
— А коли ж підсікати? — допитувався Олег.— Поплавок тільки здригнувся, смик — вже нема.
< — Підсікати до того, як він здригнувся,— сміявся
Чорний.— Я Десь читав, у когось з писателів: "Дядьку, як проїхати на Вишеньки?" "А так: їдьте прямо, прямо, прямо, й поки не видно буде дуба, повертайте направо". Отак і тут. Нюх особливий, брат. Треба думати за ляща.
Він упіймав їх вісім штук і десятків зо два густір з долоню. Олег упіймав одного пічкура, й далі не ловив, сидів на горбочку, звісивши ноги, мружився проти ранкового сонця, дивився на білу байдужу гладінь плеса, яку то там, то там розбивали маленькі рибки, на очеретянку ,на качілочці, яка в свою чергу насмішкувато косувала горошинкою ока на невдаху-рибалку, качілочка погойдувалася, й хотілося взяти її в долоні, обтерти коричневу смагу.
На обід насмажили на керогазі лящів— чадний дим заволік увесь сад — пообідавши, лягли в саду під грушею. Чорний — великий, важкий — розкинувся горілиць, закурив, пускав у листя жовті їдкі струмінці диму, Олег примостився поруч, на лівому боці, підпер рукою щоку,— вгорі пливли за своїми вічними маршрутами схожі на рибин хмари (не обридло за тисячу віків туди-сюди!) — після риболовлі так завжди: перед очима стоїть поплавець і все здається схожим на рибин, по той бік вулиці на горі в дикій гущавині глоду зчинили сварку сороки — мабуть, не могли розділити спадок,— дві сірі ворони тягли з котячої миски риб’ячі нутрощі (кіт об’ївся й поволік важке черево в кропив’яну шалину), Олег схопив тріску й пожбурив у них, ворони полетіли, але недалеко, посідали на верхній ворині воріт, по вулиці проїхала підвода, й сонце ще довго сікло на потеруху здійняту колесами пилюку, порічки бризкали червоними іскрами з-під зелених брів просто Олегові в очі, й він простягнув руку, покислив душу. Увесь цей час він уникав розмови про мету свого приїзду, хотів повести її невимушено — в думках готувався до неї всю дорогу, й ось нарешті така нагода випала, ще й Чорний сам пішов назустріч:
— Ну, як тобі Залізняк? Таким його пише гісторія?
Олег висловив захват уривком, який надіслав Василь
Гордійович, самим Залізняком, а тоді почав казати про те, що цей літопис має цінність неймовірну, він по-новому освітлює один з найскладніших періодів української історії, це скарб усього народу, один з його найбільших набутків, про його втрату аж страшно думати, цей скарб має лежати в особливому схові, схроні, такі схрони-сей-фи є тільки в Києві, в науковій бібліотеці, там їх зберігають при найсприятливішій температурі, оглядають кожну сторінку...
Чорний не дослухав.
— Що ти балакаєш... Хіба не там їх найбільше про-пало? Та все чомусь з нашої, української історії.
Палили нерозумні люди... ‘ .
— Еге ж... Чомусь палили не книжки з історії партії. А де всі інші книжки й літописи з нашої історії?
. Олег вперше подумав, що Чорний не хоче віддавати літописа, боїться, що він пропаде, його знищать, спалять. Він багато-знає, сам служив...
— Ну... війни... Всілякі лихоліття, пожежі... .
— Такі як оця... .
— Кажу ж,-то придурок... Фанатик... .
329
12. Ю. Мушкетне
— Такі самі придурки скрізь, де треба... Чим вище, тим більші...
— Таке скажете,— про всяк випадок вдав незгоду Олег. Та й не вигідно було йому зараз погоджуватися з Чорним.— Є спеціальна постанова про охорону пам’яток... З Москви...
Чорний щиглем послав недопалок у бур’ян, той упав, окресливши димну параболу.
— У Москві... Там нас люблять і слухають.— Хочеш, я розкажу тобі анекдота про тих високих добряків з Москви... Так от... Задумали три мужики сходити до царя в гості. Сидять і кумекають: якого б йому гостинця понести. Один каже: "Калачів". "Ні,— каже другий,— калачі він кожного дня їсть. Треба б якоїсь диковинки... А що, як понесемо кваші?" Пішли. Той, який несе квашу, й мовить (завваж: це істинно по-українськи): "Як увійдемо, я й скажу: "Здрастуйте, цар-батюшка!" А ти, Мусію: "З царицею і царенятами". А ти, Омельку: "З усім царствующим домом". От заходять, а передній як підковзнеться на паркеті, як гепнеться з квашею, та з досади: "А щоб тебе чорти забрали". А другий: "З царицею і царенятами". А третій: "З усім царствующим домом". А цар як крикне: "Палачей! Палачей!" А Мусій тоді: "Бач, казав же я, що треба калачів, кваші не хоче".
Олег засміявся. А думка працювала вже тільки в один бік, шукала хідники, щілини.
— Ну... може, щось таке... Гайдамаччина то... Народний рух... Так би мовити, справжня класова боротьба...
На цвіт квасолі, що вилася по тину, сів великий, просто таки велетенський, джміль, чорний, як вугіль, Олег ніколи не бачив такого джмеля, несамохіть задивився на нього. Джміль перелітав з квітки на квітку, і вони під його вагою гнулися майже до землі.
— Мій джміль,— сказав Василь Гордійович.
— Чому? — запитав Олег.
— Бо — чорний. Такий як жигоне... Без класової боротьби спухнеш. А щодо неї, скажи спершу, за що Москва так жорстоко понищила гайдамаків? І ті, й ті за православ’я, і ті, й ті проти Польщі, проти конфедератів, лютих ворогів православ’я — українців і росіян. Та ціе отако підступно... Гайдамаки їх вітали, а вони гайдамаків підохочували... А тоді... Прийшли бити конфедератів, а побили українців. Того ж Гонту віддали полякам на муки. І самі добре тягнули ремінь з гайдамаків.
— З класового принципу... панської солідарності,— швидко відказав Олег.
— А де ж був той принцип раніше?
Олег розгубився.
— Не знаю...
— Отож... Бо гайдамаки — за Україну. Залізняк — гетьман. Справжній, з булавою.... Із князем у голові. Що їм робити з гайдамаками?.. України вони не хотіли дужче, ніж Польщі. її вже дотерли в потеруху.... А тут постає наново... В тому ж Чигирині, в Медведівці... Наш край кипів свободою од віку. Його скрутили останнім. Чигирин — столиця всіх великих гетьманів — Хмельницького, Виговського, Дорошенка. І так воно й пішло. Нічого не змінилося до нинішніх днів. А ти хочеш...
Олег нічого не хотів, окрім літопису. Страх знову обвіяв йому груди. Думки Чорного були небезпечні, за такі слова... Хоч нині ніби й вільніше, але послаблення не за цими пунктами. Тут усе тримається міцно. Він це осягав розумом, вловлював усіма порами тіла... "Старший брат, непохитна дружба..." Навпаки, човен хилиться в одну сторону. Щойно минуло трьохсотліття возз’єднання з Росією. Відзначали бучно. Тези, наради, урочисті вечори, злива статей. Кілька чоловік, хто хоч щось написав до цієї дати, отримали звання, нагороди. У "Малой Советской Энциклопедии" — сам читав — ще було написано (1933 рік) "Присоединение Украины к России, которое буржуазная шовинистическая историография подавала как воссоединение..." Буржуазна, та ще й шовіністична... Якби хтось зараз написав щось подібне, де б він був? А Чорний? Що це? Місцевий патріотизм?.. Олег вже бачив чимало отаких місцевих патріотів, які, розійшовшись, не чують під собою землі... А може, особиста образа на владу? А то й провокація. Служив же...
Воднораз не міг не бачити великої правдивості слів Чорного. Вони клювали його душу, ятрили її, присоромлювали, кудись кликали. Клубок думок, сум’яття в душі, аж ставало важко дихати. Боявся погоджуватися, й боявся заперечити, бо тоді доведеться розлучитися з надією добути літопис. Та й... Либонь, Чорному вже все одно... Море по коліна... А йому? Знову згадав батька. Та згадка черконула по душі гострою бритвою.