Врешті, проломив дірку — виявили високу ми* лість, послали в штрафну роту. Коротка, рокована дружба штрафників, де можуть прикрити грудьми, а вночі перерізати бритвою горло, недокурки з пережованими мундштуками, зібрані біля офіцерських землянок, і по-літрук, який веде довірчу розмову, щоб потім настрочити донос. Із штрафної роти два виходи: в підземне царство або в госпіталь. Доля все життя мовби жорстоко гралася з ним — випав госпіталь,— звідти знову на фронт, у піхоту. І нині мало хто знає, що таке піхота в останній війні. Всі пишуть і ліплять кінофільми про розвідників. А розвідка в порівнянні з піхотою — курорт. Війну він пам’ятає так: всю ніч кудись женуть, на світанку — наказ окопатися, вранці — ворожа атака. Шквал вогню, накривши голову куфайкою, лежиш на дні окопу, не відаючи, на якому ти світі, на цьому чи вже на тому, якби хоч на мить повірив, що житимеш — збожеволів би, коротке затишшя, й ти оглядаєшся на напівза-валені окопи, чи є ще хтось (сім, дев’ять, дванадцять постатей — зберегла пам’ять — із роти, зі ста чоловік), і німецькі танки, а за ними — піхота, якщо за спиною заціліла артилерія і лупить по танках, лишаємося в окопах, ні — ноги на плечі й ходу. То брехня, що розстрілювали за відступ без наказу, з другого ешелону все видно, найдурніший командир розуміє, що смерть цих кількох, які заціліли, була б марною, а тут, у другій лінії, вони ще на щось згодяться. І друге поранення, госпіталь із запахом карболки в нужниках та йоду в палатах, голуб на карнизі вікна й жодної вісточки з дому.
...Він ішов з госпіталю на фронт, а фронт котився на нього, зустрілися на Дону, полон, не вельми пильні в переможному марші німці, втеча, барлоги по ярах, лісах, у лозах на островах — від Дону до рідної хати, три тижні раювання, й Ладимир Кладинога на покуті в шинелі з чорною опушкою на рукавах, з німецьким парабелумом на поясі — гвинтівка — на лаві: "Мокрино, сходи за пляшкою", й, коли поналивав у чарки: "Оце як хочеш, Даниле, хоч ти й хрещеник мій, а путя тобі одна — до нас у поліцію". Він обмер, а Кладинога випив і скінчив так: "Або — в Германію. Я тебе б не трогав, так вказано на тебе районному бургомістрові... Твоїх годків уже забрили. Хтось з досади вказав, а чи з заздрості". ("За-дрість на що?", "Що живий"). Є у нас у поліції вакансія — на писаря. Ну, може доведеться в чомусь трохи по-могнуть". І знову щось вкрутило його помимо волі. І так увесь вік. Світ сповнений зла, в ньому завжди хтось когось потинає і не можна від того втекти.
Йому й нині в дивовижу,— хоч обійшлася з ним радянська влада непомірно круто, хоч уже знав про її не тільки червону, а й чорну барву, лютості проти неї не мав, ті, що по той бік фронту, були "наші", а ці — чужі. Мав би ненавидіти тих і тих, але ненависть не трималася в серці (такий дурний чи плохий — неначе ж ні), хоч і добра там не лишилося, і в святі не підряджався, та не взяли б його туди. Ніби й серед людей, і сам-самі-сінький на цілий світ, і ніхто йому не допоможе — вже тоді зрозумів. Його не вчили віри в Бога, але навчили віри в диявола, для якого немає лінії фронту, кордонів, законів, він переслідує не грішників, а праведників, у чому вже переконався вповні. І ніякого добра в світі не було й немає, кожен утверджує своє "добро" мечем, ним же воно й потинається, й доводиться коритись тому мечу, що над тобою. І йому довелося патрулювати залізницю від партизанів, у темні ночі вони рачкували по насипу один до одного, збиралися по троє-четверо, прикрившись полою куфайки, палили самокрутки, однаково боялися і партизанів і німецьких патрулів; в акції брав участь тільки один раз, коли німці палили Боровицю, стояв у ланцюзі оточення й не міг вирішити, в кого стрілятиме, якщо хтось побіжить з села —у втікача чи в німця за спиною.
А потім викреслена хімічним олівцем синя лінія на карті в поліції почала переміщатися від Волги на захід, власне, це була не та сама лінія — нові й нові лінії, неначе сині вали, наближалися до Медведівки, в поліції стояли просякнутий перваком туск, панічні розмови в хмарах диму, матюки й запізніле каяття, кілька чоловік позапрягали коні, заставили вози суліями з самогоном, позасовували під сіно по кілька гвинтівок та автоматів і рвонули в ліс, до партизанів, інші почали лаштуватися у відступ. Йому ні до партизанів, ні через фронт дорога не лягала: до "недоносительства" додавалася служба в поліції. Німеччина, табори переміщених осіб, ловці пом’ятих, покалічених полоненських душ у формі радянських офіцерів, втечі й переховування, мряка холодної війни й залізна завіса, по якій відчув відносний спокій, робота вантажника в порту, одруження на землячці, дівчині із Золотоноші, яка зненацька запалала смертельною тугою по рідних вишняках та левадах, тягла туди його, він відмагався (вона не знала про п’ятде-сят восьму статтю і поліцію), і врешті розпачливе прощання, й повна самотність, двірницька мітла, а по тому кашкет швейцара університету. Туди його влаштував колишній сусід по нарах переселенського барака Тиміш Холоденко — йому вдалося скінчити зуболікарський факультет, він оженився на німкені й вже має свою клініку. Ставить коронки з переплавленого золота зубів мерців першої світової, викинутих на поверхню землі снарядами другої світової, процвітає. У нього за столом захмелілий Микола-Дмитро й розповів оте... що спричинило до цієї хресної путі. Зіслужила службу — спочатку сподівався добру, а як виявилося тепер — лиху, його скажена пам’ять. З одного читання запам’ятовував десятки сторінок будь-якого тексту. А цей текст він переписував власноручно. На тій вечірці зібралися філологи, історики, було двоє німців-докторів якихось наук і ще якісь ділки від науки. Конфіденціальні, таємні розмови: "в ім’я науки...", "це дуже просто... потренуєтесь трохи,
30 три рази стрибнете з парашутом... Документи будуть справжні... Дуже просто, туди й назад... Дасте гроші, візьмете... поїдете в Одесу... Точна адреса, там вас зустрінуть... Прийде з корабля чоловік, дасть інші документи, матроса..." "А... якщо при вході на корабель рахують людей по головах?" Усмішка. "Все передбачено, той, що прийде по вас, залишається... Все це дуже швидко. За два тижні. І — на все життя. Спокій до старості. Комфорт. Гроші в банк покладете самі ще до відльоту".
На все життя! Один раз!.. Пан — або пропав.
Виходить — пропав. Але... що тепер каяття... В житті завжди так — не поталанить одному, поталанить іншому. Поталанило Якимові. Здається, він ні про що не здогадується. Якби здогадався... Під його черепком і так ворушиться думка — кокнути. Треба пильнувати. Хоч, може, й краще, якби в сні... Чи самому?.. І помацав у кишені теплу сталь пістолета.
І раптом: "А може, заявити? Признатися? Я нікого не вбив за все життя, нікого не продав". І — крижаний холод думки: ніхто не повірить. Та й не в тому справа, вони розстрілюють не людину, а факт... Факт з моєї... і
31 своєї біографії.
І знову туга пропекла серце. Почував таку самотність, що хотілося вити. Тепер він розуміє вовка, який виє на місяць. Він би завив... Один, як палець, на весь світ. (Може, ще жива мати, сестра, але вони його по-
ховали в своїх думках. І їх для нього немає. Навіть їхні обличчя почав забувати. Є тільки біль нескінченної, не-погасимої втрати). Ні з ким, ні з чим не зріднений (для "тих" він також тільки прошитий діроколом факт, якщо звершить — позитивний, не звершить — негативний) і якщо помре, жодна сльозиночка не скрапне ні з чиїх вій. Велетенська земля, мільйони, мільярди людей і — жодної сув’язі. Чужість, просто пустельність. Дві піщинки по краях велетенської пустелі рідніші, ніж він, щодо будь-якої людської піщинки в світі. Нема в кого попросити поради, співчуття, нема перед ким покаятися, нема на кого спрямувати тепло серця, чи гнів або лють... Ба..-Один такий чоловік є. Якому нині зобов’язаний найбільше — Яким. Котрий шалено жадає його смерті. Боїться його (видно по очах), сам захланний і зачучвірілий, бридиться ним, жадобиться кожною крихтою.
...Спека спадала, і спадав його розпач. Галасували сойки на даху сторожки, цінькали синиці, пила густий медовий сік життя іволга. "Смерть під щебет птахів". І—спалахом: "Не діждете! Виживу. І піду... І дістану!!!"
8
Олег узяв квиток на суботу, але в п’ятницю увечері сталася подія, яка поставила в усій цій загадковій і клопіткій історії багато знаків запитання, знаків окликів і не менше трикрапок. На цей день в Інституті історії було призначено зустріч вчених істориків з провідними письменниками історичної теми.
Збиралися в просторому, з гортензіями і лицарськими зірками, які саме розквітли на підвіконні червоними грамофонами, кабінеті заступника директора та вченого секретаря, аби потім піти в конференцзал, але так і залишилися під білими та червоними грамофонами — з письменників ніхто не прийшов, ні Петро Панч, ні На-тан Рибак, ні Іван Ле, ні Семен Скляренко.
— Вони вже всі гріють пуза на чорноморських пляжах,— єхидно процідив крізь зуби високий, тілистий, з довгим конячим обличчям завідувач відділу історії феодалізму доктор наук Петро Петрович Солома.— І який дурень призначив посеред літа цю зустріч? — Потім пожував товстими губами й додав: — Здається, я сам...
Солома — грубий, безапеляційний, полюбляє шокувати своїх співробітників. Окрім нього прийшло ще семеро: Омелян Максимович Кульський — старенький су-
321
11. 10. Мушкетик
хенький сивий академік, який не випускає з рота цигарки, справжній академік — розумний, ерудований, працьовитий, зичливий, битий і перебитий за всі "ізми", найперше за український буржуазний націоналізм, кажуть, до п’ятдесят третього, до смерті Сталіна у нього вдома в кабінеті стоіяла під робочим столом торбинка, а в ній — пара білизни, мило, зубна щітка, кілька пачок цигарок— для тюрми, щоб тоді, коли прийдуть по нього, не метушитися; він добряче випивав (з однаково приємною, трохи іронічною усмішкою вірменський коньяк і буряковий самогон), але ніколи не пропивав людського чину, а також глузду, щовечора, повертаючись з роботи, заходив до винної крамнички навпроти оперного театру, яку називали "Академбочкою", зупинявся перед шинква-сом і підносив угору пальця, продавщиця, яка його добре знала, наливала в склянку "йоржа" — сто грамів коньяку та сто п’ятдесят грамів шампанського, він випивав, кілька разів затягувався "Казбеком", підносив пальця ще раз, а іноді й ще раз.