Щоб їх похвалили, набрали повнісінький ящик землі і ледве цупили возик на схил.
— Не набирайте ж стільки, підірветесь, — жахнулася Валентина Михайлівна.
— То ще й мало, — храбрував Микола.
— Та ви хоч пхайте його, не тягніть. Так легше, — порадила вчителька.
Зачувши розмову, підбіг Олег.
— Давайте, я помагатиму.
— На й моїх п’ять, щоб було десять! — відповів йому примовкою Микола. — Без твоєї помочі обійдемося. Яму он копай, чого ледачкуєш?
— Я ж хотів… — почав оправдуватися Олег.
— Годі вам! — спинив їх Сашко. — Потім одвів Олега набік, спитав: — Батько твій уже пішов у сад?
— Спить, мабуть, і досі… А що?
— Та це я так…
А сам ураз повеселів.
"От добре! Може, тепер і зовсім не прийде. Тоді й не крастимуть сьогодні. А там передумають… Аби не прийшов!"
До обіду школярі встигли викопати ями і навозити до них чорнозему. Тепер яру не впізнати. Схили його були густо покриті жовтими й чорними купами.
Сіли відпочити й поїсти.
Дід Артем з учителем теж присіли до учнів. Коли всі пообідали, садівник розв’язав чималенький клунок з яблуками, запросив:
— Ану, покуштуйте й скажіть, що воно за фрукт. Можна його вживати чи не можна?
Спершу взяли по яблуку вчителі, потім потягнулися до клунка руки школярів.
— У-у-м! Ох і солодкі, як мед!
— А пахучі!
— А соковиті!
— Пхе, я їх стільки переїв, — стиха сказав Вікторові Троцю Олег.
— Значить, добрі яблука? — "задоволено посміхнувся садівник.
— Еге ж, яблука справді смачні, — похвалила Валентина Михайлівна. — Який це сорт?
— Наш, лепехівський, — гордо відповів дідусь.
— Вперше чую…
— То й не дивно, бо раніше не було такого.
— Це той, що ви його самі вивели? — здогадалася вчителька.
— Трохи я, а трохи люди добрі помогли. Цього року вперше вродили. Жаль тільки, якісь шибеники гілку відчахнули на одній яблунці, коли плоди ще зелені були. Гнався за ними сторож, та й не догнав. Може, отут вони й сидять, ті хлопці. Га?..
Миколу й Сашка кинуло в жар.
Навіщо він ото говорить — "якісь шибеники", мовби й справді не знає? Може, хоче покепкувати з них, а інших застерегти, щоб не робили такого?
В розпачі Микола й Сашко посхиляли голови, ждали вже, як приречені, заслуженого вироку, Валентина Михайлівна помітила те, всміхнулася:
— Не бійтеся, Артеме Федоровичу, вони більше не стануть рвати. Хіба що прийдуть помогти вам або за порадою. У них же свій сад буде. Правду я кажу? — звернулася до учнів, а більше до Миколи й Сашка.
— Пра-а-авду! — підтвердили школярі.
— Правду, — проказали і Микола з Сашком, відчуваючи, що лихо минає їх.
— Чого ж, приходьте, я з дорогою душею…
— Хах-хах-хах, — прорипіло позаду. — Ви їм у ноги ще поклоніться, діду Артеме.
Садівник невдоволено поглянув на сторожа, який несподівано з’явився у яру, сказав:
— Ще нікому не кланявся і кланятися не буду. А захочуть, самі нехай приходять, учаться.
— Нехай, нехай, чого ж… Тільки тоді і зав’язі на деревах не побачите. Обнесуть цвітом. Вгощаєте ото сортовими, думаєте, вони їх не пробували. Раніше за вас. Ще зеленими рвали. Хах-хах-хах…
— Даремно ти це говориш. Коли якийсь шелихвіст і заліз у сад, то хіба можна на всіх дітей грішити?
— Якже, звісно, даремно… Ціле літо ганявся за ними, щоб зберегти добро. Ласі на дурничку. Бач, як допалися до колгоспних яблучок!.. Я тут днюю й ночую, та не позволяю собі навіть попробувати, а вони…
У школярів од тих слів застряли шматочки в горлі. Вчителям, видно, теж стало неприємно, почали підводитись.
— Безсовісний ти чоловік, Шморгун, — от що я тобі скажу, — розсердився дід Артем, аж почервонів увесь. — Не встиг очі продерти і вже нализався. Іди, куди надумав.
— Хах-хах-хах… — зареготав Шморгун і перевальцем посунув до саду.
"Ох же й гад! — подумав до краю вражений Сашко. — Бач, яким чесним прикидається. А насправді…"
Після тієї балачки зі сторожем, на яку, здавалось би, не слід і уваги звертати, учнів, учителів і садівника скувала ніяковість. Де й поділися веселі жарти, дзвінкий сміх, співи.
Пропало в них і колишнє завзяття до роботи. Мов нехотя, снували від ями до ями, мовчки закидаючи їх здобреною перегноєм і торфом землею.
Проте найбільше прикрощів заподіяв Шморгун своєю появою Сашкові.
"Це тепер тато під’їде машиною, забере і одвезе до самогонниці те, що вкрав Шморгун".
Його нестерпно тягло податися слідом за сторожем. Може, все-таки вдасться відговорити батька. Та як тут кинути роботу? Що тоді вчителька і товариші подумають?
Але невдовзі така нагода випала.
У Миколи поламалася лопата.
— Сходи на сушарню, візьми іншу, — порадив йому дідусь Артем.
— Еге, сторож не дасть.
— Скажеш, я звелів.
Сашко відразу зметикував і запропонував Миколі:
— Хочеш, бери ось мою, а я збігаю.
— Давай, — охоче погодився той.
Разом із Сашком повіявся і Кудлай. Йому нічого було робити в яру. Захотілося погребтися в купах свіжої землі — хлопці стали жбурляти на нього грудки, побіг за возиками, теж не догодив — прогнали, щоб не плутався під ногами.
Пробігаючи колгоспним садом, Кудлай натрапив неподалеку від сушарні на яму, на ту самісіньку, в якій колись відсиджувались Микола і Сашко, став гавкати, аж поки підійшов Сашко, заглянув і помітив у куточку зіщуленого зайчика-тушкана. Тупцяв на місці, ніяк не міг придумати, як витягти звірятко. Врешті, вхопив з-під яблуні підпорку, ткнув під саму мордочку зайчаті.
— Трусь, трусь, трусь! — покликав.
Але звірятко ще більше згорнулося в клубочок і наполохано заблискало очима. Сашко зрозумів, що по тичці заєць не полізе, тому став на коліна, нахилився і помахав рукою, так хотілося йому витягти тушканчика.
Коли він занадто перехилився над ямою, відвалилася брила землі і разом з ним шелеснула вниз.
Сашко майже не забився, лиш злякався.
"Що тепер робити? Як вибратися з ями? — охопив його розпач. — Може, по тичці?"
Тушканчик навіть не тікав од нього, Сашко узяв його на руки, погладив. Скільки разів ганявся ввечері по леваді за меткими звірятами і ні разу не зловив. А тепер усі хлопці заздритимуть.
Кудлай стояв над ямою, повискував нетерпляче, крутив хвостом, сподівався, мабуть, що Сашко викине йому здобич.
Але Сашко сховав звірятко в пазуху, приставив до стіни тичку, подерся по ній. Уже виліз до половини, коли це тичка — трісь, і впав на дно ями.
"Оце халепа! — злякався хлопець. — Сам зроду не вилізу. Того разу дідусь витягав…"
Став гукати, думав, хтось почує, прибіжить.
Кричав довго, поки не охрип. Та ніхто не з’явився. Кидав угору картуз — може, хто-небудь побачить. Закінчилося тим, що картуза вхопив Кудлай. Держав у зубах, грайливо дивлячись на хлопця.
Сашко взяв грудку, жбурнув на собаку. Той заскавучав, побіг і більше не приходив.
Сашко знову вхопився за поломану тичку, як за рятівний круг. Зняв пасок, перев’язав тріснуту палицю, повісив на неї піджак і вистромив з ями. Потім нагріб купку сухого листя, присів на неї, втомлений, розгублений, наляканий.
Уявив, що буде далі. Невдовзі повечоріє, всі підуть з яру. Микола, звісно, навідається до нього додому. Не застане, подумає — до матері пішов, адже казав йому, що збирається до неї в гості. Батько теж так подумає. Привезе сулію самогонки, пиячитиме з Шморгуном. Доведеться сидіти в цій ямі цілу ніч…
А розбурхана уява малювала ще страшніше.
Може початися довгий осінній дощ. Тоді вже в сад ніхто не загляне і завтра, і післязавтра… Навіть дідусь Артем і сторож не прийдуть. Чого їм сюди іти? Яблука і груші зняли, лежать у погребах, сушарню замкнуть. От і гибітиме тут, доки не скоцюбне від голоду й холоду.
"Що я наробив, дурний! Що я наробив! — картав себе Сашко. — Треба було хоча б Кудлая не проганяти, хай би товкся коло ями. Може, помітили б його. Тепер як про себе сповістити?.."
…Микола вже кілька разів поглядав у бік колгоспного саду.
"Чого так довго не повертається Сашко? Невже втік? Ні, Сашко не такий!.."
Раптом помітив: з-за горба вискочив Кудлай. Несе щось у зубах. Чи не ховраха піймав?
Собака, обминаючи ями і купи землі, підбіг до Миколи й поклав біля його ніг заслинений картуз.
— Чий це? — спитала Валентина Михайлівна.
— Сашків, — одразу впізнав Микола.
— Ось бачиш, казала — помічник у вас добрий. Вже картуза носить, а там іще щось робитиме.
— Аби він уроки робив за нас… — пожартував Микола.
Посміялися й знову взялися за діло.
Минуло ще з годину, Сашка не було. Тепер уже занепокоїлась і Валентина Михайлівна: "Де він застряв? І чому це Кудлай приніс Сашків картуз?.."
— Слухай, Петренко, може, з Сашком щось сталося? — підійшла до Миколи. — Пішов і як у воду впав.
— Хтозна… Я сам думав. Тільки що могло таке трапитись?
— А може, збігаєш, узнаєш?
— Добре. Хай тільки моїх ям ніхто не загортає. Сам загорну, як вернуся.
Застромив лопату в купу пухкої землі, натягнув на голову картуза.
— Або почекай, ось і я піду з тобою.
Сказала щось діду Артему, махнула до Миколи рукою:
— Ходімо!
Вони вибралися з яру на дорогу, попрямували попід посадкою, щоб не блукати стежками.
Слідом за ними подався і Кудлай. На половині дороги почав гавкати й забігати в посадку.
— Чого він туди тягне? Ану, куди поведе, — звернула й собі з дороги Валентина Михайлівна.
Перетнули посадку. Кудлай повів далі, в сад.
Раптом запримітили між деревами щось чорне. Саме туди і тягнув собака. Зупинився, хвостом крутить.
"Яма для гусені, у якій ми сиділи, — згадав Микола. — Невже Сашко знову там? Еге ж, он і піджак його висить на тичці".
Заглянув у яму, так і є — тут.
— За що він тебе знову вкинув? — здивувався і обурився Микола.
— Це не сторож, — хрипким голосом відповів Сашко. — Це я сам. Зайченя діставав і впав. Земля обвалилася.
— Де ж воно, те зайченя?
— Ось, — витяг з-за пазухи звірятко.
В цей час до ями підійшла вчителька.
— Валентино Михайлівно, він ненавмисне, — гукнув Микола.
— Звісно, ненавмисне. Хто ж навмисне в таку яму падає, — засміялася вчителька. — Як же ми його витягнемо? Драбину треба з сушарні принести.
— Тичку з-під яблуні візьміть, — подав голос Сашко.
Микола приніс довгу і товсту підпорку з-під яблуні, спустив у яму.
— Лови зайченя! — підкинув Сашко угору тушканчика.
Микола спіймав звірятко на льоту.
— Ох і кумедне ж… — погладила тушканчика Валентина Михайлівна. — Хвіст довгий і з китицею. Треба його показати всім учням, а тоді випустити.
— Я й сам хотів, — сказав Сашка, хоч насправді в нього не виникало такої думки, і вхопився за тичку.