Дарма, що була пісна і розварена, батько і сторож, випивши по склянці горілки, хіба ж так уминали її з цибулею.
Сашко сидів на лаві біля вікна набурмосений, злий. Гортав підручник ботаніки, який дала йому сьогодні Валентина Михайлівна. "Візьми, — каже, — в мене їх два".
— А ти чого не їси? — спитав батько.
— Не хочу, — відказав, хоч насправді під грудьми смоктало від голоду.
— Він, мабуть, жде, щоб і йому чарку налили, — промимрив Шморгун, набивши повен рот картоплею. — То я зараз, — простягнув руку за пляшкою.
Але Сашко з такою відвертою ненавистю поглянув на нього, що він і до горілки не дотягся.
— Ну, ну, чого?.. Не хочеш — не треба. Силувати не будемо. Виростеш, скуштуєш цієї водички, за вуха не відтягнуть. — Повернув закудлану голову до батька: — Давай, Павле, наливай пального.
Той зсунув докупи склянки, налив їх до половини. Поцокались, випили.
— Вогонь! — сказав сторож, занюхавши горілку шматком хліба.
— Стоградусна! Кхе! — кашлянув батько.
Заїли. Шморгун витяг із бокової кишені по цигарці. Чиркнув сірника, спершу сам припалив, потім дав батькові.
— Чув, ти завтра в город рибу везтимеш? — спитав, випустивши одразу з рота і носа хмару сизого диму.
— Везтиму. А що? — відповів батько, поклавши цигарку на лезо ножа.
— Не міг би до мене в сад завернути?
— Що там у тебе?
— Забув хіба? Я тобі вже казав.
— А-а, — згадав батько і похмурнів. — Знаєш, це таке діло…
— От іще… Все буде, як по-писаному. Забереш, одвезеш, скинеш їй через тин у двір — і кришка. Дівчата вихідні, дід Артем з школярами садок закладатиме в яру. А Ольга своя людина, нікому ні мур-мур, я її знаю. Була сьогодні, літряку перваку оце принесла, казала, дасть за те цілу сулію.
— Чого ж вона сама не прийде, не візьме?
— Таж її хтось може зустріть на дорозі. А тобі машиною — раз плюнуть.
— Не хочу, Василю…
— Ну й дурень ти! Ворона налякана! — стукнув кулаком об стіл Шморгун.
Батькові стало ніяково, що його так обзивають при синові, сказав:
— Піди, Сашко, погуляй.
Сашко, захопивши з собою книжку, вийшов із хати, сів під вікном.
На що це намовляє батька сторож? "Забереш, одвезеш… дасть за те цілу сулію". Не інакше, щось хоче вкрасти у колгоспному саду і одвезти тій самогонниці — Ользі. От злодюга!
"Невже тато погодиться? — важко зітхнув. — Як упіймається, засудять…"
Підсунувся ближче до вікна, сподівався почути дальшу розмову. Батько говорив тихо, сторож бухтів, як у бочку — бу-бу-бу. Нічого не добереш.
"Ні, тато не повинен згодитися на таке".
Йому пригадався громадський суд, що судив колись Шморгуна. Людей зійшлося в клуб — не протовпишся. Дітей не пускали, але Сашко з хлопцями таки пробралися туди тихцем. Забилися в куток, стояли, слухали. Ой, як тоді соромили, ганьбили його!.. А як він благав, щоб колгоспники простили! "Люди добрі, клянуся вам чесно жити. Тріски біля чужого двору не підніму…" І йому повірили, простили, тільки сказали заплатити гроші за все, що взяв у коморі. Тепер, бач, забув, знову потягло до крадіжки, та ще й батька намовляє, дурнем, вороною обзива.
Сашкові прикро за батька. І чого він такий? Дав би тому гадові… Так ні, водиться…
Думки Сашка перервав деренчливий Шморгунів спів, що залунав із хати:
Ой хм-е-лю ж, мій хме-елю,
Хме-елю зе-елене-енький…
Щоб не чути п’яного галасу, Сашко, поклавши на одвірок книжку, прихопив у сараї лопату і подався на город. Там лишилася ще невирубана кукурудза.
Зайняв од краю рядок, люто накинувся на присохлі стебла, наче на своїх заклятих ворогів. Цюк! Цюк! Цюк!.. Зрубане кукурудзиння віялом лягло на землю, шелестіло цупким рудуватим листям.
"Це вони вип’ють дома всю горілку, — роздумував, — тоді ще поплентаються в чайну. Так завжди роблять".
Вгледів на межі горбок. Зарівняв його. Батько, повертаючись городами додому, може перечепитися і впасти.
Сонце ось-ось закотиться за гору. В його скісних променях повсюди виблискувало срібне павутиння. Бабине літо.
Вирубавши чотири рядки кукурудзи, Сашко закинув на плече лопату, попростував з городу.
Саме в цей час вийшли з хати батько і сторож. Розчервонілі, очі в обох посоловіли. Видно, самогон і справді був міцний.
— А може, підемо ще в чайну, перекинемо по чарочці, — вмовляв Шморгун. — Гроші в мене є.
— Годі… годі… — клював носом у груди батько.
— Ну, як хочеш… А я піду.
Сторож зробив кілька непевних кроків до воріт, поточився на паркан. Уперся руками в дощечки, ніби збирався перестрибнути через огорожу.
— Чорт… понаставляють…
— Давайте я виведу, — підбіг Сашко. — Додому йдіть.
Він радий був швидше здихатися Шморгуна, щоб той більше не манив батька.
— Додому? А хто за мене чарку вип’є? Може, ти? Хах-хах-хах…
— Ви й так уже п’яні. На ногах не держитесь.
— Я… я на ногах не держусь? Ану, глянь! — відштовхнувсь од паркану. Ступив двічі і, мовби його хто палицею оперезав по жижках, повалився на землю. — У-у, чорт… перечепився…
Взявся Сашко підводити — хоча б за ворота випхнути. Де там, здоровенний та важкий, як лантух п’ятипудовий з зерном. Батько не допоможе, сам ледве стоїть.
Шморгун підрачкував знову до паркану, вхопився за нього, встав. Перебираючи руками дощечки, добрався до хвіртки. Нараз щось згадав, загорлав на весь двір:
— Павле, стій! Куди ти пішов? Так, значиця, договорились?.. Та що ти там белькочеш? Кажи: приїдеш чи ні?
— П… приїду, — ледве видушив із себе батько й поплентався до хати.
"Згодився… — похолов Сашко. — Напоїв, злодюга, і таки вмовив…"
— О-ой са-ад-виноград-ад, кучерява вишня, — затягнув Шморгун, але зразу ж обірвав, духу, певно, не вистачило. Гикнув, аж голова схитнулася, звернувся до Сашка, що вкрай засмучений стояв оддалік: — Олежку, завтра в яр підете? Га?.. Чого мовчиш?.. На трясця він вам здався, той сад? Поки виросте, учобу покінчаєте. Поїдете в город. На вертольотах літатимете. У-у-ух! …Плювать тоді вам на нього з височини. Хах-хах-хах… Чи, може, тобі яблучок, грушок не хватає? То я принесу, єй-єй, принесу іще. їж, синочку, од пуза. Хах-хах-хах…
"Аби ти наївся та й не встав, паразит проклятий!.." — розлютився Сашко.
Рвонувся, щосили штурхнув п’яного од хвіртки, крикнув:
— Щоб ноги вашої більше в нас не було!
Сторож поточився й гепнувся під паркан з того боку, од вулиці. Вилаявся недобре.
Та Сашко вже не почув його лайки. Швидко защепнувши хвіртку, побіг у хату.
Батько лежав на ліжку, мов непритомний, звісивши додолу голову. Посеред кімнати валялося перекинуте відро. В хаті смерділо горілкою, цигарковим димом та цибулею.
Сашко вимочив ганчіркою воду, прибрав зі столу пляшку, склянки, недогризки цибулі і недокурки. Зняв з сонного батька піджак. Роззув.
Надворі споночіло.
Запалив світло.
По радіо передавали веселу музику. Вимкнув репродуктор, умостився з ногами на лаві.
Що ж тепер діяти? Сходити до матері, розповісти їй усе? Але чим вона зарадить? Тільки розхвилюється та й годі. Знову плакатиме… А може, до тієї самогонниці? Сказати, щоб не брала краденого. Еге, так і погодиться! Тільки наскаржиться потім батькові.
Ні, краще самого тата просити. Дуже, дуже проситиму. А якщо не слухатиметься, скажу: "Кину тебе і все. Піду до мами". Тоді він, мабуть, послухається.
Ще довго сидів, думав — прокинеться батько. Та він спав як убитий. Один раз тільки перевернувся, замурмотів, застогнав і змовк.
Сашко загасив світло і, не повечерявши, ліг на лаві.
"Вранці поговорю", — вирішив.
Батько потер заспане обличчя рукою, відкашлявся, поглянув на свої босі ноги.
— Сашко, де ботинки?
— Під лавою.
— Подай.
Сашко встав, приніс.
"О-о, сонце вже високо! Оце заснув! Міг би й тата проспати…" — подумав.
Заходився і собі взуватись, одягатися.
— Куди ти? — спитав батько.
— У нас недільник сьогодні.
— Садок закладать будете?
— Угу…
"А що, коли не піду в яр? — раптом спало на думку. — Поїду з ним до міста. Тоді, може, він не заїде до Шморгуна".
— Тату, і я хочу з вами поїздити.
— А недільник?
— Нічого, обійдеться без мене.
— Іди, куди всі йдуть.
— Візьміть, — не відступав Сашко. — Я вам не заважатиму!
— Сказав — значить, усе. І не проси. Краще ось злий мені.
Сашко одразу насупився. Неквапливо зняв із плити каструлю з водою.
Батько підставив пригорщі. Пирхав, хлюпався, ніби надворі. Всю долівку забризкав.
— Знаю, чого не берете, — пробурмотів Сашко. — Красти захотілося.
— Що?.. — підняв мокру голову.
— Еге, думаєте, я дурний, нічого не розумію. З тим п’яничкою, Шморгуном, домовились украсти щось у саду.
— Перестань пащекувати! Яке твоє діло, про що я з ким домовляюсь? Розпустився…
— А таке, що я кину вас і піду до мами, якщо пити будете і… красти.
Батько лиш нахмурив брови і нічого не сказав. Мовби втікаючи од сина, похапцем накинув на плечі піджак, зняв з вішалки кепку, вийшов надвір.
ПРИГОДА В САДУ
Учитель фізкультури Петро Денисович подав команду, і колона рушила з шкільного двору.
Попереду йшли учні п’ятого класу. За ними — шестикласники і семикласники. Той ніс на плечах лопату, в того скиргало в руках порожнє відро. У хвості колони хлопці з восьмого тягли возики, котили тачки, навантажені кролячим послідом. Дві кінні грабарки, що їх дали з бригади, виїхали на дорогу й поторохкотіли по торф’янистий грунт.
Як проходили вигоном, з двору вискочив Кудлай.
— Іди, іди сюди! — покликав Микола. Собака зрадів, кинувся до нього.
— О, тепер у тебе й помічник буде! — пожартувала Валентина Михайлівна, яка йшла поруч свого класу.
Сашко був похмурий, мовчазний. Він ніби аж схуд за ніч.
— Чого ти такий? — нахилився до нього Микола.
— Який? — скинувся хлопець.
— Ну, невеселий, мовчиш… Я зразу помітив, коли зайшов. Батько, мабуть, знову щось натворив, еге ж?
— Ні-ні, — заперечив Сашко, — нічого не натворив. Голова болить…
Він не хотів розповідати навіть Миколі про те, що задумали зробити сьогодні батько з Шморгуном. Вистачить, і так сорому набралися з матір’ю через оте батькове пияцтво…
Дід Артем чи не з самого досвітку чекав школярів.
— Оце і я розумію — ціла гвардія нагрянула. А обоз який у вас! — кивнув на хвіст колони.
— Згодом ще й кавалерія прибуде, — пожартував Тихін Федорович.
Садівник уже розмітив, де треба садити дерева, й частина учнів одразу ж узялася за діло. Розсипавшись на обох схилах пологого яру, копали ями. Інші, скинувши з возиків і тачок перегній, подались у видолинок по чорнозем.
Микола з Сашком, одвоювавши в хлопців-восьмикласників дірявого возика-торохтуна, також покотили у видолинок.