Дивуюся, чому за такого батька не візьметься по-справжньому весь колектив, вся громадськість і не спрямують його на правильний шлях? Неодмінно зустрінуся з ним. А ще принагідно поговорю з Олександром, розпитаю, чи всі у нього є підручники, може, чимось треба допомогти. Тільки це, вважаю, слід робити так, щоб не образити хлопця, бо він, уже мала нагоду переконатися, дуже вразливий".
Сашко стояв, похнюпивши голову. Йому стало жаль себе, батька, матір, меншого братика, сестричку. На очі набігали сльози, і він ледве стримувався, щоб не розплакатися.
— Ти, Сашко, слухай і дивись… Бабусі чомусь довго немає. Микола перегорнув іще з десяток аркушів.
— "10 вересня. Інколи відступаю од програми. Намагаюсь врахувати місцеві умови, поєднати вивчення ботаніки та зоології з конкретними інтересами школярів, майбутніх хліборобів, садоводів, тваринників. З радістю помічаю — багатьох учнів уже захопила моя наука. Сьогодні географ Тарас Костьович каже: "Ми на вас, Валентино Михайлівно, дуже сердимось". — "Чого?" — питаю, не завваживши в його очах лукавинок. "Як чого? Ви ж он так учнів замордували своєю ботанікою та зоологією, що вони тільки й говорять про всякі тичинки, віночки, хребці, наче в світі більше нічого й не існує. Доведеться нам сваритися". Це, звісно, він жартома сказав, а може, трохи й заздрить… Та найбільше докорів мені доводиться вислуховувати від бібліотекарки Ірини Тимофіївни. "Навіщо ви з ними панькаєтесь? — Це про бешкетливих учнів. — Не слухається який на уроці — виженіть з класу, нехай веде в школу батька чи матір. Або в учительську до директора потягніть. З ними інакше не можна. А Петренка з шостого я уже давно відправила б у трудову колонію"… Ти бачиш, Сашко, як вона виступає проти мене!
— Швидше шукай, де про камінець. В кінці читай. Вона вчора писала.
— Є! — вигукнув Микола. — "…Хто міг це вчинити? Невже знову вони? Чи хтось, може, із старших? Ішла з школи. По дорозі зустріла Настю Трохимівну. Вона розпитувала про сина, сказала, що колгоспне правління дозволило школі посадити свій сад на схилах яру й виділило для цього двісті саджанців яблунь, груш, слив і черешень. Обіцяла також виклопотати коней — возити перегній і торф. Попрощалися, вона собі пішла додому, я собі. Коли проходила повз густі кущі бузку і терну, які росли обіч дороги, хтось кинув камінь…" Уже й "камінь", — не стерпів неправди Микола. — Який же то "камінь", коли невеличкий камінчик. Так би й писала… "Він пролетів повз мене й упав на дорогу. Я озирнулась, але нікого не побачила, ніхто до мене не обізвався. Підняла той камінь і рушила далі. Невже вони на таке зважились?.."
— Про кого це: "вони"? — стурбувався Сашко. — Може, вона думає, що ми вдвох там були?
— Може…
— До чого ж тут я?..
— Слухай далі. "Справа серйозна. Треба підібрати до кожного з них якогось особливого ключа. Петренко та Антонюк…"
Рипнули сінешні двері. Микола вмить закрив зошита, поклав на стіл. Як ошалілі, кинулись до кухні. Гуцнули на лаву, схопили з макітерки по пиріжку.
Бабуся не одразу зайшла в хату. Чути було: поставила в сінях відро з водою, накрила дощечкою. І все щось бурмотіла сердито.
— Хай він сказиться той гак! Впустила-таки відро. Спасибі, добрий чоловік нагодився, поміг витягти, — зайшла, важко дихаючи.
Хлопці сиділи на лаві, жадібно вминали пиріжки. Очі в них були налякані.
Стара здивовано глянула на них. Зазирнула в макітерку, накрила її рушником. Почала роздягатись.
— Прошу діда: полагодь шельменський гак, — як до стіни. Тільки сад у голові… Горе з ним. Не держиться дому й квит. Днює й ночує в тому саду…
Хлопці дожували пиріжки, подякували й швиденько чкурнули з хати.
— Ех, жалко, не дочитав до кінця! Там же про все сказано… Слухай, Сашко, про які то вона ключі пише, щоб їх підібрати?
— Таж ясно про які. Хіба ти не знаєш?
— Ні, — стенув плечима Микола.
Сашко усміхнувся, пожартував:
— Хоче, щоб нас замкнули на ключі у в’язницю.
— Невже?!. Оце влипли… — не зрозумів жарту Микола.
Довго йшли мовчки. Микола раз по раз тяжко зітхав.
— Та ти не журись так, — спробував заспокоїти друга Сашко. — Може, й не заявить у міліцію. Бачиш, вона й справді не така, як ми думали. Не розказала нічого ні директору, ні матері. І дідусеві навіть не заїкнулася про яблука. І тепер минеться, ось побачиш, — запевняв Сашко.
Микола був такий засмучений, що навіть не захотів іти додому. Пішли до Сашка, сіли робити уроки, але він ніяк не міг зосередитись.
— Знаєш, що я оце придумав? — усміхнувся Сашко. — Ніколи не догадаєшся!
— Ну кажи вже.
— Ходімо в сад і самі розкажемо про все дідусеві. Він добрий, простить, коли ми самі…
Микола довгенько розмірковував. Врешті махнув рішуче рукою:
— Добре, що буде, те й буде, давай признаємось.
Цього разу йшли до саду не яром, а дорогою, йшли відкрито, нікого не остерігаючись. Біля посадки, де ховалися колись від сторожа, звернули в яблуневе та грушеве міжряддя. Сад тепер уже не схожий на колишній, — буйнозелений, рясний. Плодів на деревах немає, лише де-не-де на верхівках осталися поодинокі яблука чи груші. Листя почало жухнути й осипатись.
Перше ніж показатися дідусеві Артему на очі, хлопці вирішили подивитися яблуньку, на якій вони відчахнули гілку. Чи не всохла, не пропала часом? Легко віднайшли її, примітну серед інших дерев, і були приємно здивовані, що гілка на ній ретельно перебинтована, підв’язана, підперта тичкою і вже почала приростати до стовбура.
— Це дідусь її вилікував, — промовив Сашко.
— Угу, — кивнув Микола і тільки торкнувся рукою гілки, як раптом позаду:
Ба-ба-ах!!!
Хлопці присіли на місці з розкритими ротами.
— Стій! Замри! — ніби з величезної порожньої бочки загримів сторожів голос.
Микола з Сашком, якби й хотіли втекти, то не змогли: від переляку ноги тремтіли, як у спійманих куріп’ят.
— Ну, що ви тепер скажете, герої? — підбіг до них Шморгун із дробовиком. — Нарешті я вас піймав!
— Ми, дядьку, не красти прийшли, — трохи очунявши від переляку, обізвався Микола.
— Го-го, "не красти"! Ціле літо за вами ганяюсь. Дід Артем усе питає: "Хто це сортові дерева обносить?" Тепер нехай знає хто — рідний онук та бригадиршин синочок! Бригадирша бачить, коли хтось хоч соломинку візьме в колгоспі, а що син її витворяє, того не помічає!
Шморгун, видно, ніяк не міг забути Миколиній матері виступу на громадському суді, коли його знімали з посади комірника. Вона тоді дуже лаяла його за пияцтво і розкрадання колгоспних продуктів.
— Чесне піонерське, ми не хотіли красти. Ми до дідуся Артема йдемо, — сказав Сашко.
— Так я вам і повірю, — скривив рота Шморгун. — Обдурюйте когось іншого, а не мене. Гарного має дід онука! Ось поведу, хай полюбується. Давай, завертайте дишло! Тільки не здумайте тікати. Це я угору пальнув, а то нажену солі в м’яке місце, знатимете!
Що могли вдіяти хлопці? Довелося підкоритися і йти до куреня під конвоєм. Одначе там дідуся Артема не було і сторож повів їх до сушарні.
По дорозі наткнулися на яму, в яку зносили й знищували отрутою обібрану з дерев гусінь. Шморгун заглянув у неї, звелів:
— Ану, залазьте туди, посидьте, поки я садівника знайду.
Микола з Сашком навіть не ворухнулися.
— Кому сказано — лізьте! — гримнув сторож.
Ніби не до них, стояли мов укопані, тільки носами шморгали.
Тоді він закинув на плече дробовик, схопив обох за коміри і, як цуценят, повкидав у яму. Сам далі погупав.
Яма глибока. Марне сподіватися вилізти з неї. Навіть коли б Сашко видерся Миколі на плечі, і то хтозна, чи дістав би краю.
— Тепер і дідусь не повірить, що ми самі до нього йшли, — зітхнув Микола.
— Дідусь повірить. Я його знаю…
Невдовзі знову почувся гупіт. Думали — сторож повернувся із дідусем Артемом. Аж то сам дідусь звідкись узявся.
— Що воно за мара тут бубонить? — з’явилося над ямою знайоме вусате обличчя. — О! Чого це вас лиха година туди занесла?
Микола і Сашко не відповідали, розгубилися від несподіванки.
Дідусь висмикнув з-під яблуні довгу тичку-рогачика, що нею підпирали влітку рясну гілку, подав її у яму.
— Ну, берись котрий, витягну.
Сашко перший міцно вхопився за тичку, і дідусь виволік його нагору.
Потім допоміг вилізти і Миколі.
— Так це, мабуть, на вас він стріляв? — запитав дідусь, поставивши підпорку на місце.
— На нас, — буркнули одночасно.
— І в яму повкидав він?
— Він.
— За що?
— Думає — красти прийшли. А ми до вас, дідусю, — мовив Сашко. — Хочемо про все чесно розказати. І хто гілку ото відчахнув на яблуні, і чого довго не ходили…
— Нехай, нехай, ще встигнете розповісти, — перебив його дідусь. — Куди ж він пішов, сторож?
— Вас шукати.
— Ай-я-я, ох і негарно ж вийшло, — похитав головою.
Хлопці не зрозуміли, що саме він вважає негарним — те, що сторож стріляв на них і в яму повкидав, чи, може, їх засуджує.
— Дідусю, невже і ви нам не вірите? — похнюпився Микола.
— Що кажеш?.. А-а… Ні, я не про вас, я про сторожа. Вредний чоловік цей Шморгун. Хитрий, як лис, і кусючий, як змія… Ну, та нехай, про нього ще побалакаю з ким треба, а з вами, коли вже прийшли до мене в гості, поговоримо зараз. Ходімо в мою штаб-квартиру.
Сашко таки добре знав свого дідуся. Як і сподівався, він пробачив їм і крадіжку, і шкоду, заподіяну колгоспному саду. Лише покартав і взяв обіцянку, що вони більше ніколи не робитимуть такого.
Микола і Сашко попрощалися й чимдуж подалися додому — задоволені, повеселілі.
ОЙ ХМЕЛЮ Ж, МІЙ ХМЕЛЮ!..
Батько ще не встиг навіть умитися після роботи, як у вікні пропливла величезна постать Шморгуна. Гупнуло тричі в сінях, і ось він уже на порозі.
На одутлому, неголеному обличчі — радість:
— Го-го-го, значиця, поросимо в роті свяченою!
Ступив у своїх важких чоботищах до столу, витяг із-за пазухи літрову пляшку сизого самогону.
— Первачок, — підморгнув батькові. — Шкода, закуски не прихопив. Не схотів додому заходити, там баба як нападе… Та нічого, і рукавом закусити можна, було б після чого.
З роботи батько повернувся млявий, насуплений, а це одразу ніби ожив, у очах застрибали веселі блищики. Віддав Сашкові рушника, сказав улесливо:
— Ану, синку, організуй нам по цибулині, — і зиркнув на ліжко.
Знав: там завжди стояла, загорнута в фуфайку, наготована йому вечеря. Зрідка суп, куліш, солодка гарбузова каша чи молода кукурудза, частіше — картопля, — печена, тушкована, варена — в "кожушках" або чищена.
Цього разу Сашко подав на стіл картоплю.