Та хіба забудеш, коли про цю пригоду весь час нагадує класна стінна газета.
…Одного разу, коли урок ботаніки відбувався в біологічному кабінеті, Микола одірвав від жмутика сухого ячменю колосок. Під час перерви спитав у хлопців, хто може тому колоску відкусити вуса.
— А ти сам покажи, — відповіли обачніші.
— Що там його відкушувати, — зверхньо поглянув на всіх Олег.
— Ти спробуй, тоді й повіримо, — кинув Сашко.
— Дай мені, — просунула голову в хлоп’ячий гурт Оля Шинкаренко.
— Іди звідси, сороко! — грізно прикрикнув на неї Олег. — Ти ще мало каші з’їла…
Та й Микола чомусь не поспішав віддавати Олі колосок, хоч вона вже й руку простягла за ним.
Олег узяв колосок, пильно обдивився його, підніс до рота і почав, як хом’ячок, відкушувати сухі вуса. Хрум, хрум, хрум — і він уже голенький.
— Ось! — переможно підняв колосок угору, щоб усі бачили.
— Молодець! — похвалив Микола, його обличчя засяяло, як повний місяць безхмарної ночі.
Олег хотів іще щось сказати, та не зміг. У роті в нього позастрявали остюки і боляче було навіть язиком повернути. Вони вп’ялися в язик, піднебіння, полізли в горло.
— Води, води… — ледь прошавкотів і кинувся до бачка з водою.
Саме в цю мить нагодився вчитель фізики, який чергував того дня по школі. Він завів Олега до біологічного кабінету й заходився витягувати остюки пінцетом.
Хлопці з’юрмилися біля дверей, прочинили їх, спостерігали, що там відбувалося.
— Ну як? — питали задні, яким за спинами і головами нічого не було видно.
— Харчить і плаче, — повідомляли передні.
— Сам набився… Я його не силував… — мимрив розгублений Микола, стоячи позаду всіх.
— Еге, "сам", — підливала масла у вогонь Оля. — Якби ти його не намовляв, він би не одкушував вуса. Ось ми тебе в газеті протягнемо…
— Протяга-айте. Думаєш, злякався?
Коли вчитель повиймав усі остюки, Олег, мовби нічого й не трапилось, зайшов до класу, дістав з-під парти кусень хліба, намазаний маслом і медом, і заходився вминати його.
— От чортяка Микола — купив-таки мене!.. — бурмотів і посміхався.
Тільки Шинкаренко Оля, яка була членом редколегії стінгазети, не вгамувалася і таки здійснила свою погрозу. Через два дні вивісили черговий номер з карикатурами на Миколу і Олега. На першому малюнку довгий, як телеграфний стовп, Микола тримав повну шаньку з колосками, а загнузданий Олег, з хомутом на шиї, мов зголоднілий лошак, всунув у неї голову. На другому — Микола реготав, аж падав, а опецькуватий Олег ревів, і з рота його стирчали довгі вівсяні остюки…
…Микола виглянув із своєї схованки. Доки вони стоятимуть? Не наговоряться… Бач, як щебече та всміхається. А мати головою киває, мовляв, розказуйте, розказуйте.
Чи не про "дракона" оце саме вона розповідає? Певно, що про нього, бо й руками показує — така пащека, такий язик… Стільки через нього уже довелося натерпітися, та, мабуть, ще не все.
Минулого тижня дівчата шостого і сьомого класів на уроках праці поралися на шкільних дослідних ділянках. Викопували буряки і моркву, зрізали капусту, вилущували з грядок коріння кукурудзи і соняшників.
Хлопці майстрували нові клітки для кролів. Кожному хотілося постругати фуганком чи шерхебелем, попиляти ножівкою.
Хлопці-семикласники захопили весь інструмент, і шестикласникам довелося бути в них підручними: підносили дошки, подавали цвяхи, замітали стружки.
Миколі здалося це принизливим. І ось тоді в нього виник намір "віддячити" семикласникам за це.
— Пустимо на них "дракона", — зашепотів Сашкові і Віктору Троцю.
— Якого дракона? — не второпали ті.
— Потім узнаєте.
Щоб не бачив учитель праці Тихін Федорович, тихцем узяв шмат дикту, намалював на ньому якусь фантастичну голову, собачу — не собачу, мавпячу — не мавпячу. Сашко тим часом роздобув чорної і червоної фарби. Намалювали лупаті очі, широкі ніздрі, приладнали довгий, виквацяний у червоне язик.
"Дракона" почепили над дверима в комірчині, куди учні мали віднести столярний інструмент після уроку. Коли двері відчиняли, "дракон" роззявляв пащеку й висовував язика, мовби хотів гризнути того, хто заходив: хлопці прив’язали шворкою язика до дверей ручки. Смикнеш двері — шворка потягнеться й пащека розкриється.
Але у комірчину першим рушив Тихій Федорович.
Що було б затримати його, спитати щось! Та хлопці, всі троє, зовсім потетеріли од несподіванки.
Учитель ішов задумливо, похиливши голову. Потягнув до себе двері, підняв голову і вздрів перед собою якесь чудовисько. Відсахнувся, причинив двері і тільки тоді зрозумів, що це хлопчача витівка.
— От додумались… Ти їм душу вкладай, а вони, бач, що витворяють… Хто це зробив? — повів очима, як свердлами, по школярах.
Учні мовчали, зиркаючи один на одного.
— Покажіть руки! — звелів Тихін Федорович.
Тут трійка й попалася, бо руки в них були, звичайно, у фарбі.
Дісталося тоді їм від Тихона Федоровича та Валентини Михайлівни, ще й на піонерському зборі.
Надворі почало сутеніти. З городів викотився місяць, ніби величезний жовтогарячий гарбуз. Війнуло прохолодою.
Микола хотів уже тихенько вибратися з кущів і прошмигнути додому іншою дорогою, аж почув: тупотить Валентина Михайлівна високими каблуками.
Наблизилась до кущів — йому видно її крізь зарості. Вся в зеленому: спідниця зелена, светр зелений, на голові берет теж зелений. Певно, з школи додому повертається або ж у Будинок культури зібралася.
Замість того щоб простувати статечно, поважно, як це личить справжній учительці, вона йде, ніби якась сільська дівчина, — то листок на кущі зірве, то у рів загляне, ще й наспівує стиха пісню про червону руту. Рада, мабуть, що наскаржилася матері.
Раптом побачила на дорозі розлите молоко, стала, подивилася, рушила далі.
І таке Миколу зло взяло. Як тільки Валентина Михайлівна поминула його схованку, наче хто сторонній підняв йому руку, наказав узяти під кущем камінець і жбурнути не на неї, а просто їй услід. Камінець пролетів повз учительку і впав на дорогу попереду.
Валентина Михайлівна зупинилася, оглянулась навкруги, посміхнулася, потім підняла той камінець і рушила далі.
Коли вона зникла за поворотом, Микола викотив із кущів велосипед, почепив на руль порожній бідончик і помчав додому.
Повз Сашків двір проїхати не міг, завернув, хоч у вікнах було темно.
Натиснув на клямку, двері відчинилися, зайшов у хату. Почув — Сашко плаче.
Сидів на лаві біля вікна, схилившись на лутку.
— Чого ти? — спитав друга.
— Тата знову потягнув Шморгун до чайної, — схлипуючи, мовив Сашко. — "Ходім, — каже, — зуби пополощемо". Сьогодні тато зарплату одержав, тепер проп’ють усе…
— Не плач, Сашко! В тебе хоч який-небудь батько, та все ж таки є, а в мене… — Микола не доказав, до горла підкотився давучий клубок, залоскотало в носі. Мовив, щоб і собі не розплакатись: — Я оце Валентину Михайлівну бачив. Стріла маму і довго з нею гомоніла, а я за кущами сидів і випадково кинув камінця. Так вона підняла його і пішла. Для чого він їй?..
— Ой, Миколо, як же ж це ти?
— І сам не знаю, як воно вийшло…
— А як узнає, хто кидав?..
— Звідки? Не бачила ж мене!
— Коли захоче, взнає. Однесе той камінець у міліцію, там подивляться на нього в мікроскоп — і готово. Одразу скажуть, хто кинув. Он як на торфорозробці крамницю обікрали, слідчий узяв замок, шибки з вітрин, і по слідах від пальців знайшли злодіїв.
— Вона не понесе, — зовні спокійно мовив Микола, а в самого щось усередині занило. — Чого б це вона несла, я ж її не вдарив!
— Я теж думаю — не понесе, — згодився Сашко. — А якщо понесе, то… знаєш, в міліцію тебе можуть забрати…
— Ходімо, може, побачимо, куди вона пішла.
— Добре, ходімо, — згодився Сашко. — А тоді й тата з чайної допоможеш забрати.
Велосипед завели в сіни і подалися в центр села. Майже поруч сільради — Будинок культури, чайна, та й дільничний міліціонер теж недалеко живе.
В Будинку культури у всіх вікнах світло, грає акордеон. При вході стоять дівчата.
— Ось іще прийшли, а казали, що хлопців сьогодні мало, — гукнула старша сестра Шинкаренко Олі. — Ходіть-но, парубки, потанцюємо. Та не бійтеся, вчителів тут немає.
Сашко засоромився і потяг Миколу убік.
— Е-е, ці дуже горді й прохані, підождемо інших, — засміялися дівчата.
Стежками через городи вибралися хлопці до хати старих Антонюків, що стояла поблизу річки.
— Ото її вікно, що світиться, — показав Сашко.
Прислухалися, чи ніхто не йде вулицею, перелізли через високу огорожу, підкралися до хати.
Валентина Михайлівна сиділа за столом і щось писала в товстому зошиті. Тепер вона була вже у квітчастому халаті. Русе волосся підв’язане голубою стрічкою. Праворуч од неї на столі лежав стосик книжок і… плескатий камінець, отой самісінький камінець, якого Микола жбурнув з-за куща…
Хлопці ще трохи постояли коло вікна, одійшли й присіли під огорожею.
— Камінець перед собою поклала… той, що я кинув, — прошепотів самими губами Микола.
— Може, до міліції пише… Ну й заварив же ти кашу, Миколо.
Хлопці ще раз підкралися до вікна, стояли, видивлялися.
А Валентина Михайлівна все писала й писала. Один аркуш перегорнула, другий, третій…
Сашко смикнув друга за рукав: іти ж бо треба, ще хтось застане їх отут. Та Микола втупився очима через шибку в зошит, мов намагався прочитати, що пише вчителька.
Нарешті вона відклала убік ручку, закрила зошит, глянула на вікно. Хлопці, як опечені, відсахнулись і кинулися до огорожі. Аж тріщала, бідолашна, коли перелазили.
Спинилися тільки на своїй вулиці засапані, наполохані.
— Ху! — видихнув усе повітря з грудей Микола. — От морока! Навіщо я шпурляв отой камінець?..
Постояли, помовчали.
— Ну, що, допоможеш забрати батька? — мовив Сашко.
— Обіцяв, то ходімо.
ЩОДЕННИК
Микола довго не міг заснути, півночі перевертався в ліжку. А як врешті задрімав, почали снитися страшні сни.
Ось за ним женеться міліціонер, той, що живе в їхньому селі. Микола втікає городами, його боляче шмагає по обличчю шершаве листя кукурудзи, перечіпає довге й міцне, як мотуззя, огудиння гарбузів.
Вибіг на дорогу, сховався в кущах, звідки жбурнув на вчительку камінець. Але тут з’являється Валентина Михайлівна, не кричить на нього, не лає, лише показує той камінець, товстий зошит і, посміхаючись, каже зневажливо:
— А ще хвастаєш — "ми шостаки"!
Він знає, що треба негайно ж утікати далі, бо тут його застане міліціонер, і не може зрушити з місця.
Потім сниться, що його таки зловили й ведуть селом до сільради.