Обіцяв же…
— Невже?.. От спасибі!.. — зрадів я.
— Та не спіши дякувати, — зовсім зніяковів Руслан. — Якщо направду, так я вас усіх обманював тоді, бо ніяких щук не ловив.
— Як не ловив?.. Ти ж нам показував…
— Показував, — згодився Руслан. — Але ви як слід не роздивилися?
— Так роздивлялися, і не один раз! — заперечив я і знизав плечима — Нічого не розумію… Розкажи все толком!
І Руслан розповів.
Пішов він уранці, як завжди, на той бік річки по траву для кролів. Уже нарвав півмішка, коли вчув — щось бовтається під берегом. Підбіг, поглянув — і остовпів: на мілині лежала здоровенна щука. Як вона там опинилася — незрозуміло. Може, гналася за карасем чи якоюсь іншою рибиною і вискочила ненароком з глибини, а може, й прихворіла, бо риба теж хворіє, як і люди та тварини, і її винесло хвилею до берега.
Опам'ятавшись, Руслан ухопив дрюка, хряснув ним щуку по голові, вона й перевернулася білим черевом догори. Він витрусив з мішка траву, запхнув туди щуку і гайда додому, щоб мати до роботи встигла дати якусь їй раду.
Як переходив міст, побачив мене, Петра й Тараса з вудками, наші порожні садки, і йому захотілося покепкувати над нами, вдавши з себе неабиякого рибалку, а вже потім признатися, як було насправді. Та коли ми повірили його побрехеньці про якийсь особливий спосіб ловлі щук, він передумав признаватися й вирішив і далі дурити всіх, кого зустріне.
Матері вже не застав удома. Щоб щука до вечора не зіпсувалася, Руслан хотів упхнути її в холодильник, але вона туди не влізала. Тоді одрубав сокирою їй голову й хвоста і таки запхнув.
Повернувшись з роботи, мати також подивувалася синовому уловові. Почистила, випотрошила, зафарширувала щучине тулубище, а голову й хвіст звеліла віддати поросяті, бо який же з них наїдок. Руслан уже було й хлівця відчинив, щоб кинути їх кабанцеві, як раптом у нього зринула захоплююча думка, після чого він повернувся в хату і знову поклав щучі голову й хвіст у холодильник.
Наступного дня прокинувся рано-вранці. Затесав з обох кінців палицю, взяв у комірчині довгу мотузку, дістав з холодильника щучі голову й хвіст, укинув їх у мішок і подався на річку. Там, заховавшись у кущах, настромив на один кінець палиці щучу голову, а на другий хвоста. Потім старанно обмотав палицю мішком, але так, щоб з нього визирали голова і хвіст, і перев'язав все це мотузкою. Вийшло неначе й справді в мішок загорнута ціла щука. Насамкінець просунув під мотузку кілочок, за який можна було б зручно тримати "важку" ношу, і поважно рушив до села, щоб іще подурити односельців.
Так Руслан дурив усіх чотири дні підряд, аж поки щуча голова і хвіст почали псуватися…
— Ну скажи, Руслане, навіщо тобі всі ці витівки? — запитав я, коли він закінчив розповідь. — Вужа футболістам підкинув, снайпера з себе вдавав, несправжньою щукою нам голову морочив…
— Як "навіщо"? — здивувався він. — Це ж дуже цікаво!
— Цікаво?..
— Ага. І весело.
— Може, скажеш, і тоді було весело, як дядькові Віктору шибку у вікні розбив? — уколов я.
— Так то ж ненавмисне. А він, жмикрут, велосипеда забрав, мамі поскаржився… Якщо б усі були такі, то від нудьги і злості повмирали б. Хіба не правду кажу?
Я нічого йому не відповів, бо не знав, та й зараз ще не знаю, має він рацію чи не має. Однак для себе вирішив: нехай про Руслана говорять що завгодно, але коли я приїду в Калинівку наступного літа, то неодмінно дружитиму з ним!
Хоч як запрошував Руслана до нашого гурту, він не пішов. Сказав, що йому треба годувати кролів. На прощання міцно потиснув мені руку й побіг додому.
У той час, коли я розмовляв з Русланом, між Тарасом, Юрком, Петром і Василем розпалилася суперечка — яка професія зараз найважливіша. Тарас був переконаний: нині найбільше ціняться ті, які вивчають і оберігають природу. Петро і Василь, звичайно ж, стояли за космонавтів, з якими, на їх думку, нікого не можна рівняти. А Юрко твердив своє: і колись, і тепер найважливіші хлібороби, бо недарма ж ото сказано, що хліб усьому голова.
Оксана, слухаючи їх, і собі втрутилася в суперечку.
— Ви всі неправі! — мовила таким тоном, ніби вона вчителька або вихователька дитсадка. — Щоб знали, найкраще бути лікарем-окулістом, як моя мама!
Ніхто не став їй заперечувати, лише посміхнулися на її слова.
Дідусь, який сидів поруч з хлопцями, також чув їхню розмову, але не втручався. Та коли гості, поївши, наговорившись, почали підводитися, бо вже надходив час іти до автобусної зупинки, підкликав Тараса, Юрка, Петра, Василя і мене до себе й мовив:
— Слухав оце я вас, і згадалася мені одна дуже давня, але мудра притча. Вона наче й не про те, про що ви сперечалися, та, як добре подумати, то, може, й про те… Йдеться в ній про таку звичайну і відому вам річ, як
ПШОНЯНА КАША
Зустрілося в путі п'ятеро подорожніх. Від голоду їм животи до спин підтягнуло, а їсти нічого. Шлях був довгий, кінчилися всі припаси.
— У мене осталася тільки торбинка пшона, — міркував уголос один. — Аби до нього горщик, та вода, та вогонь, та сіль, можна б кашу зварити.
— У мене є горщик, — озвався другий.
— А в мене вода, — сказав третій.
— А в мене вогонь, — мовив четвертий.
— А в мене сіль! — вигукнув п'ятий.
Зраділи подорожні, давай мерщій витягати з клунків, що в кого було.
Але той, у якого залишилося пшоно, — він був дуже жадібний, — сказав:
— Всі ви знаєте, що пшоно — найважливіше для каші. Тому мені її належить більше, ніж кожному з вас.
— І без горщика каші теж не буде, — заперечив другий подорожній.
— І без води, — зауважив третій.
— І без вогню, — мовив четвертий.
— І без солі, — додав п'ятий.
Засперечалися вони, але так ні до чого й не домовилися через того жадібного.
Ідуть насурмонені, а їсти все дужче їм хочеться.
Тоді жадібний звернувся до подорожнього, в якого був горщик:
— Давай удвох приготуємо кашу, — моє пшоно, а твій горщик, — удвох і з'їмо.
Подумав-подумав той. Не хотілося йому згоджуватися, але ж голод — не свій брат, довелося погодитися.
Висипали пшоно в горщик і що вже тільки робили з ним — і терли, і кописткою вимішували, а каші так і не вийшло.
— Мабуть, без води не обійдемося, — сказав подорожній, у якого був горщик.
Хоч і жаль було жадібному ділити кашу на трьох, однак довелося — всякого вижене голод на холод.
Запросили третього, залили пшоно водою. Довго мокло воно, гріли горщика у пазухах, на сонце виставляли, а покуштували — ні те ні се, на страву зовсім не схоже.
Подумали, порадились і вирішили, що не обійтися їм і без вогню.
І ось горщик уже на вогні. Кипить, клекоче, булькає, та ще більший голод наганяє.
Не дочекалися подорожні навіть, доки пшоно розвариться, накинулися на горщик з ложками. І хоча ото й мовиться, що голодному і опеньки — м'ясо, та тільки чомусь не стали вони їсти того варива. Один покуштував і скривився, так само і другий, і третій… І лише той, у якого було пшоно, почав його жувати. Пожував-пожував та й сплюнув.
— Чи не казав я: не буде каші без солі, — посміхнувся п'ятий подорожній.
Посолили кашу й знову поставили на вогонь.
А коли вона доварилася, посідали всі довкола горщика та й поїли…
— Оце і вся моя притча… Треба вам її розтлумачувати чи самі зрозуміли? — запитав дідусь.
— Зрозуміли, — відповіли всі разом.
Він задоволено розгладив вуса.
— Ну, коли так, ходімо проведемо наших гостей у дорогу…