Спершу хотів її викинути геть з майстерні або віддати якомусь іншому, голодному котові. Тоді передумав — відніс у сусідній двір і випустив тихцем у будку свого лютого ворога Кудлая.
Кудлай — неймовірний лежебока й сонько. Він цілими днями й ночами вилежувався на соломі в затишній будці. Бувало, навіть лінився встати, щоб поїсти чи попити. Але тільки-но зачує якого-небудь кота, де й дівається його сонливість і ледачкуватість. Умить вибігає з будки й прожогом кидається за ним. Тоді єдине, що рятує кота, це міцні лапи з гострими гачкуватими пазурами й дерева, на які коти легко можуть здертися, а собаки ні.
Часто кидався Кудлай і на цього кота. Правда, ще жодного разу його не зловив і не покусав, але ляку наганяв ого скільки! Іноді котові доводилося довго-предовго відсиджуватися на якомусь дереві, аж поки Кудлаєві набридало гавкати на нього і він повертався до своєї будки. То як же такому вреднющому собацюрі не помститися за кривду й зневагу?
Після того як миша поселилася в будці, Кудлай утратив колишній спокій. Миша не давала йому ні полежати, ні поспати. Тільки приляже, тільки здрімне, вона одразу писк-писк або шурх-шурх у соломі, — він і прокинеться. Схопиться, перегребе всю свою солом'яну постіль, але впіймати надокучливу мишу не може — щоразу втікала вона в нору, яку вже й тут собі вирила.
Довелося Кудлаєві залишити власну будку й вилежуватися, як бездомному собаці, то під парканом, то ще десь.
Кіт дуже радів, що йому вдалося помститися Кудлаєві.
Проте він не зважив на таке: відтепер Кудлай краще бачив і чув, що діялося довкола, а також став ще сердитіший.
Якось до кота зібралися дружки й почали вмовляти скинути чоботи, якими він остерігає, розганяє мишей і пацюків, — тепер їх не зловити. А крім того: чоботи, мовляв, ще й зовсім не пасують йому.
— Ну що ви! — обурився кіт. — Навпаки, ці чоботи дуже мені підходять. Бачили, як на мене всі задивляються, коли я іду селищем?
— Не задивляються, а дивуються і глузують, — намагалися переконати його. — І нам, твоїм друзям, просто соромно за тебе.
— Це ви від заздрощів таке вигадуєте, — ніяк не згоджувався кіт.
Кудлай у цей час лежав неподалеку під кущем. Йому дуже хотілося спати, але коти своїм нявканням-балачкою заважали. Гавкнув раз, удруге, думав, налякаються й розбіжаться або хоча б замовкнуть. Де там, ще голосніше завели. Тоді Кудлай розлютився й подався до них.
Коти, угледівши собаку, чкурнули хто куди. Їх наче вітром видуло з двору. Лише кіт у чоботях не тікав.
"Чого мені тікати? — міркував він. — Я ж тепер незвичайний, не такий, як усі коти. Цей сонько і лежебока не посміє мене чіпати".
Але Кудлаю, виявляється, було байдуже, який він кіт, звичайний чи незвичайний. Без найменшого вагання кинувся на нього.
Кіт у чоботях зрозумів, що йому буде непереливки, злякано чмихнув і помчав до дерева. З розгону стрибнув на стовбур, хотів подертися вгору — й не зміг, бо задні лапи з гострими гачкуватими пазурами були ж у чоботях, а чоботи зовсім не трималися стовбура, тільки ковзали по гладенькій корі дерева.
Отам, унизу, і наздогнав його Кудлай. Люто вчепився зубами й стягнув спочатку один, потім другий чобіт…
Але тоді, як собака зовсім його роззув, кіт легко, наче вивірка, видряпався на дерево.
Зі злості, що й цього разу не зловив ненависного йому котиська, Кудлай поскавучав, погавкав під деревом і заходився зганяти свого лють на чоботях, немовби вони були винуватцями його невдачі. Роздирав, шматував їх жорстоко й безжально.
Кіт із жахом дивився на те згори і мало не плакав.
Незабаром новісінькі, гарні червоні чоботи перетворилися в саме лахміття.
Уціліли лише блискучі шпори-коліщатка та дзвіночки, які закотилися в траву й подзвонювали там жалібно і самотньо.
Коли Кудлай поплентався в кущі, засмучений кіт зліз із дерева.
Позбігалися і його дружки, почали втішати. Мовляв, нема чого журитися за чобітьми, бо то, може, й краще, авжеж краще, що так сталося: тепер він знову буде такий, як і вони, як усі коти.
Кіт мовчав.
А через кілька днів його зустрів швець. Побачив, що кіт без чобіт, запитав чому: невже чоботи завеликі чи, навпаки, тиснуть лапи? Так наче ж мірку він знімав старанно…
Кіт розповів про своє лихо, як познущався над ним сусідський собака Кудлай.
— Пусте! — махнув рукою швець. — Не сумуй, мурчику! Я ж обіцяв тобі ще одні чоботи пошити. І пошию. Такі матимеш, що всі коти в селищі від заздрощів хвости опустять.
Кіт чемно подякував, але, на подив шевцеві, від чобіт відмовився.
— Ну, зрозуміла, чому кіт більше не захотів носити чоботи? — запитав Оксану тато, коли закінчив свою розповідь.
Вона ствердно кивнула головою.
СЛИВА
зовсім невелика, у мій зріст. Дідусь торік її посадив. а вже вродила. Небагато, всього шістнадцять слив висіло на тоненьких гілочках.
Коли ми приїхали, вони були ще зелені й маленькі, не більші за черешні. Тепер же, ніби яблука-райки, — жовті, золотисті, мов липовим бджолиним медом налиті. А зверху ще й пудрою сизою ледь-ледь притрушені.
Усім кортіло дізнатися, які вони на смак. А найдужче, звичайно, не терпілося Оксані. Все допитувалася, коли та коли покуштуємо. Але в нас була домовленість: нехай сливи добре поспіють, зірвемо й покуштуємо їх у день нашого від'їзду до Києва.
Росла слива в кінці городу біля дубового та кленового гайка, за яким починався ліс. Ми з Оксаною майже щодня, удвох чи нарізно, навідувалися до неї, щоб помилуватися красунями сливами й подивитися, чи всі вони на місці, чи не впала часом яка на землю.
І ось одного разу порахували, а їх вийшло п'ятнадцять, на одну менше, ніж увечері було. Гадали, що помилилися, полічили ще раз — п'ятнадцять!
Пошукали на землі — і там не було.
— Ти не зривала? — спитав я Оксану.
— Ні. А ти?
— І я не зривав.
— Може, дідусь захотів спробувати, які вони? — мовила Оксана.
Запитали дідуся — він теж не зривав.
Хто ж тоді? Бабуся, мама, тато?.. Ні, ні, вони не займуть. А якщо б хтось із них і зірвав, то сказав би… Просто загадка якась!..
Але це був тільки початок. Наступного дня з деревця зникло ще дві сливи, і теж ніякого сліду.
— Мабуть, дуже смачні сливки, що так сподобались комусь, — посміхнувся тато, довідавшись про те, і хитро-хитро подивився на нас з Оксаною.
— Ну, чого ти? — образився я на нього. — Думаєш, я їх поїв? Чесне піонерське, не їв.
— І я не їла, — сказала Оксана. — Тільки дивилася та рахувала.
І тут у мене виникла підозра, що все-таки це вона рве сливи. Адже й тоді, як брала без дозволу варення, так само казала: "Я тільки рахувала банки…"
Розгнівався я на Оксану: невже не могла почекати кілька днів, щоб разом покуштувати?
"Ну, зажди, — вирішив, — зловлю тебе на гарячому, тоді знатимеш!.."
Цілий день я просидів дома, це ходив навіть купатися, стежив за нею. Але Оксана нікуди з двору не виходила. Мабуть, догадалася, що я задумав. Аж увечері, як стало темніти, провідав хлопців. Знав: тепер во на побоїться піти сама до сливи.
Вранці проснувся і лежу спокійно, бо Оксана також у ліжку. Коли це чую — мама в сусідній кімнаті каже татові:
— Знову хтось дві сливи зірвав.
Мене ніби пружиною викинуло з постелі. Влетів до них у кімнату, вигукнув:
— Ніхто не зривав!
— Не віриш — піди подивись. І не кричи, — зауважила мама.
Чого б це я не вірив? Звісно, вірив. Просто зопалу вигукнув.
— Якийсь незрозумілий крадій, — стенув плечима тато. — Замість того, щоб зразу всі сливи зірвати, бере то по одній, то по дві… Гм, видно, свій злодюжка…
Знову, певно, натякав на нас з Оксаною. Та цього разу я змовчав, надумав ловити крадія інакше.
Добряче поснідав, щоб довше не хотілося їсти, сказав, що піду на річку, а сам хаміль-хаміль поза акаціями в гайок. Вибрав там у кущах, поблизу сливи, гарну хованку і почав ждати.
Склав собі план, як ловитиму крадія. Головне, треба не поспішати, терпляче підпустити його до самої сливи. А тільки простягне руку до гілки, вискочити з кущів і крикнути: "Ти куди?!" З несподіванки він умре на місці…
От цікаво, хто ж це буде? Впевнився, що не Оксана. Хіба хтось із сільських хлопців? Серед них іще є такі, що люблять по садах та городах нишпорити. Але ж тато сказав: "Свій злодюжка". І, мабуть, правильно сказав. Якби чужий допався, то геть відразу всі сливи обпатрав би. Може, Юрко, Тарас, Василь чи Петро?.. Теж ні, вони не такі… Хто ж тоді? Руслан?..
З дуба упав біля мене торішній надгризений жолудь. Глянув я угору — вивірка скаче. Ось вона живе у гайку і все бачить. Могла б підказати, якби розмовляти вміла…
Минуло майже півдня. Крадій не появлявся. Настала спекота. Я в холодку сидів, а все одно було жарко, задушливо. З річки долинав галас. Хлопці, відома річ, зараз там купаються, розважаються, а мені треба тут нидіти, підстерігаючи якогось нікчемного злодюжку.
"Що коли й собі збігати скупатися? Ненадовго. Туди й назад. За цей час він навіть підкрастися до сливи не встигне… Авжеж, треба збігати освіжитися. І хлопців попереджу, щоб знали, де мене шукати. А ще, може, в когось із них яблука або груші є, попрошу підживитися, бо до вечора далеко," — роздумував я.
Так і зробив, побіг до річки.
Коли Тарас, Юрко, Василь і Петро вислухали мене, вони теж захотіли ловити крадія разом зі мною.
Спочатку я повів показати їм сливи.
— Ох і красиві!
— Ох і великі!
— Ніколи таких не бачив! — вигукували хлопці від захоплення.
— Це дідусеві в садовому господарстві подарували саджанець, — пояснив я.
— Так скільки, кажеш, залишилося слив? — запитав Петро.
— Одинадцять.
— Десять, — заперечив Юрко. — Я вже порахував.
— Не може бути!.. — тенькнуло в мене всередині.
— Сам полічи.
Порахував. Десять!..
Ну й ну!.. Півдня стеріг — крадій не появлявся. А відлучився на якихось кілька хвилин, — і він уже встиг побувати біля сливи. Невже запримітив мене в кущах і чатував, поки я піду? Мабуть, запримітив…
Рушили до моєї хованки. Посідали, почали радитися, що далі робити, як все-таки впіймати крадія.
Раптом Тарас:
— Все ясно!
— Що ясно? — не зрозуміли ми.
— Хто крадій.
— А хто? — насторожилися всі.
— Он сидить, — показав Тарас угору.
Ми подумали, що крадій виліз на дуба і сховався там.
— Де він? Де? — снували очима по густому гіллі.
— Не туди дивитесь. Нижче дивіться! Вивірку бачите? Ось на сучку!
Побачили — і відразу все зрозуміли.