Та все дивиться на образ старого вояка з білим клаптиком борідки — наче срібний вогник... Від цього образу, голубе,— не від зброї з турецькими наговорами чари ідуть.
Сам-бо Семен бачив: часами щось шепотіли Єронимові уста, дивлячись на образ. Немов відповідали на німі слова портрета. А він очима намальованими просто в душу і дивиться.
— Після того Нимцьо як непритомний ходить, чужі пісні співає, не наші книжки читає... Бувало, й з покійною панею, най в небі панує, чужою мовою говорив...
Вузлуваті пальці Панасової руки лягли на Семенове коліно.
— Наш і не наш молодий пан... І так я гадаю: від того "чужого" вмерла пані, сердешна... Бо ж таки наша Марусенька була — Господь най їй світить!
— Земля, брате,— як коханка: коли щиро любиш, то тільки одна мусить бути. Коли ж разом дві кохаєш, То це або, прости господи, розпуста, або забава...
— Правду кажеш, брате,— хитає сивою головою Семен.
"Ох, ох, та не люби двох!" — пісня співає... Не може Нимцьо серця відірвати від того "чужого", що йому "своє", ні від нашого, що йому чужим бути не може.
На це — тільки "вода явлена"! З серця-бо матері Землі вона іде! Така, що сама на світ божий з'явилась, що не пили її ні звір, ні птиця, ні дівка, ні вдовиця. Якби тією водою непочатою напоїти та умити нашого пана — минулося б лихо...
Дріботіння босих ніжок спинило старечі розмови; Малин Самсонко кинувся до діда переляканим потятком. Міцно обхопив старого за шию й весь притулився до дідуся. Дихав часто й міцно. У напіврозтулених устах та широко розплющених очах завмер страх сполошеного молоденького крілика.
— Чого ж це ти, малий? — гладив дитину мозолистою рукою Панас.— Таж-бо південь давно минував. Тепер не ходить Полудниця, що діточок лякає,— тьху, тьху на неї!
І раптом обмацав внучка руками.
— Та ти, дитинко, мокрий увесь! Чи не впав до шаплика[14] часами?
Хлопчик вказав на ясен:
— Там, дідусечку... я загатки робив... бо землиця там така гарна, мнякенька! А воно раптом як штовхне мене! І от так високо,— накреслив рукою півкруг,— з-під коріння вода тече! Так і б'є! А студена така!.. І аж співає — дзюрчить.
Дві пари старечих очей обмінялися довгим поглядом.
Семен перехрестився широким хрестом.
Панас мовчки скинув крислатий солом'яний бриль. За хвилину приніс зі своєї хати дерев'яну біленьку липову мисочку.
— Набери швидше, брате, поки ніхто...— Й обернувся до хлопчика: — Ти ж не пив тієї води, Самусе?
Хлопчик мовчки покрутив головою. Потім пташиним рухом схилив її набік й, підвівши на діда зіркаті очі, тихенько озвався:
— Дідусю, дай редьківку! От таку,— діткнувся пальчиком до приправленого пучечка,— з білим хвостиком...
Мабуть, вода з-під ясена була справді зцілюща, бо від часу, як напився її Єроним та вислухав Семенових наговірних слів проти "лиха, чужим вітром навіяного", став видужувати. На місці ж "явленої води" звелів викопати криницю, а над нею статую поставити: сильний муж роздирає пащу левові.
Київський люд почав звати ту криницю Самсоновою. Письменні-бо люди зі святого письма знали про богатиря Самсона, що подолав лева голими руками. Неписьменні ж гадали, що то по малому Самусеві, городникову внуку, так та криниця зветься. Він-бо її дитячими руками виграбав.
Що ж пана Єронима зцілила та "явлена вода", багато людей стало до неї приходити. Пили її, вмивалися нею, й дехто знаходив зцілення — по вірі своїй.
Єроним же Лячерда, що, за прикладом діда свого, дон Карлоса, писав аннали свого роду, відмітив:
— Тільки подолавши в собі кволість, як Геракл Немейського Лева, знайде людина свою путь, мета якої повинна бути єдина, як єдина душа. Цьому навчила мене Самсонова "явлена вода" — те джерело, що виграбав дитячими руками малий Самусь, городників внук.
* * *
Давно забуття поглинуло й діда Панаса, й старого Семена, й Самуся-Самсона. Давно травою поросла й сама пам'ять про Карлоса й Єронима Лячерда. Але Самсонова криниця все ще стоїть у старому Києві, при вулиці Лякерди.
І аж до світової війни ходили "до Самсона воду пити" побожні прочани.
— Безпечним-бо путем,— казали люди,— сила тієї води провадить!..
[1] 3ерем'яна — хатка (прим. автора).
[2] Заборонено Литовським статутом (прим. автора).
[3] Темні бобри звались "шляхтою", світлі, гніді,— "хлопами" (прим. автора).
[4] Палиця у праль для вибивання білизни (прим. автора).
[5] Триск — трясовина на болоті (прим. автора).
[6] "Кітче коріння" — валер'яна (прим. автора).
[7] Сльонци — старе українське слово: щипці для очищення гноту свічок (прим. автора).
[8] Туцт — тічка (прим. автора).
[9] Пікадор — вершник із списом, на кориді — бою з биком. Еспада — шпага (прим. автора).
[10] Кочар — коляса (прим. автора).
[11] Мантілья — в іспанок покривало на голову й лице (прим. автора).
[12] Мулета — червоний плащ, яким відволікають увагу бика (прим. автора)
[13] Vale! — Будь здорова! (Лат.).
[14] Шаплик — бочка без горішнього дна, чан (прим. автора).