Ні, він їй абсолютно не подобався. І вона сказала, щоб він не сподівався і не надіявся па якусь відповідь.
Коли потім Целіну Зигмунтовську запитають, чому вона не відповіла взаємністю Франку, вона відверто, спокійно, не видумуючи різних причин, відповіла: він їй просто не подобався. Був рудий, а їй подобались брюнети, особливо брюнети з синіми очима, — то ж, прошу я вас, сама пристрасть. І прізвище пе подобалось, був погано ситуований, тобто не мав грошей і надії па них.
Вражений такою відповіддю Целіни Зигмунтовської, працівник музею Франка у блокноті записав: "Мені подобались брюнети... Так, врешті, воно сказане. Ясно і просто. Все міщанство цієї жінки, усе непорозуміння поета міститься в цих коротких словах: їй подобались... брюнети".
Про що писав Франко до неї в тих листах? — спитали її через багато років. Ах, хіба не зрозуміло, що про свої почуття, про любов. А конкретніше? Вже минуло стільки часу, стільки води уплило. Гарно якось писав, але... тепер трудно пригадати.
У 1888 році в "Kurjerze Lwowskim", була надрукована нова повість Івана Франка "Маніпулянтка". Українською мовою повість вперше була надрукована у збірнику "В поті чола", виданому у Львові в 1890 році. В польському варіанті головна героїня названа Зосею, в українському — Целею. Але тут цікава доля листів безнадійно закоханого в маніпулянтку Андрія Стоколоса. Він писав, як і Франко, листи, а Целя рвала їх на кусники і пускала за вітром зі свого балкона.
Цоліна Зигмунтовська твердила, що Франко буквально її переслідував. Вона йде з роботи, а він слідом. Вона зупиниться, — зупиниться й він. То тривало місяцями. Він, як школяр, боявся промовити до неї й слово, підступиги ближче, годинами вистоював перед її вікнами. Панну Журовську це смішило і злило одночасно...
Потім він зник. Аж одного дня знову з'явився на пошті в супроводі якоїсь гарної брюнетки. Вони стали збоку. і, поглядаючи на Целіну, щось говорили. Товаришки по праці сказали, що то дружина Івана Франка. Панна Целя полегшено зітхнула: нарешті буде мати спокій.
Через цього Франка Целіна мала одні неприємності. Навіть на роботі, якою так дорожила... Приніс одного разу книжку "На дні", просив, щоб панна Целя почитала. Коли ж її, оцю книжку, що була писана по-русинськи, побачила пані начальниця, то вихопила її з рук і шпурнула в куток кімнати. Як панна Журовська може брати таку книжку до рук! Та це ж встид на цілий світ! Нехай панна Журовська зараз же йде видавати пошту і більше не займається дурницями... Тепер трохи буде спокою.
"Ваша правда, пані, цілковита правда. Треба було аж нинішньої досадної научки, яку Ви, пані, дали мені, може, й без повзятого згори наміру, щоб створити мені очі на цілу ненатуральність моїх відносин до Вас. Бо й справді, що я можу осягнути своєю глупою вразливістю? Ви, пані, не любите мене, не хочете й знати про мене і були настільки щирі, що дали мені пізнати се зовсім недвозначно. Спасибі Вам за се! І богу дякувати, що так воно сталося. Тільки сьогодні, під впливом острого болю, я вглянув глибше в самого себе, в саму вдачу свойого чуття, і пізнав, що ми не створені для себе, що коли б навіть Ви, пані, з такої чи іншої причини згодилися бути моєю, то се було би, може, для Вас і для мене найбільшим нещастям. Так, панно Целіно, любов моя справді така, що затроїла би Вам життя. Гаряча, пристрастна і заздрісна любов чоловіка з великим засобом фантазії, гарячої крові і самолюбства, чоловіка, якому доля в дотеперішнім житті поскупилася на все, що можна назвати взаємністю і особистим щастям, — така любов не знайшла би границь, швидко перемінилась би на шпіона, на скупа-ря, на тюремного сторожа і тирана. Дрожу на саму думку про ті копсеквенції, до яких вона могла б мене завести, про ті безконечні ряди дурниць і нетактів, які я зміг би наробити з любові, про ті муки, які причинювало б мені ненастанно те переконання, що Ви мене не любите, не можете любити, що гордуєте мною, що бридитесь мною... а згори знаю, що такого переконання Ви не могли б мені вибити з голови ніякими запевненнями, ніякими присягами. Мороз по мені пробігає на саму думку про ту пропасть, в яку я готов був кинутися, коли б один відрух Вашої руки не був зупинив мене впору. Так, спасибі ж Вам, дорога пані, стократ спасибі за ту хвилину болю, яка заразом пробудила в мені моральне єство, повернула мене до свідомості свого обов'язку"., Так писав Андрій Стоколос чарівній маніпулянтці.
Коли ж Целіну Зигмунтовську запитали, чи листи з "Маніпулянтки" не нагадували листів.Франка до неї, — вона вирішила не відповідати...
III
На початку 1890 року Целіна Журовська виїхала зі Львова. Куди? Ніхто не знав, тільки злі язики подейкували, що їй і нічого не залишалось зробити, як виїхати. Тітка померла, вийти заміж у Львові не вдалось, то чом би тепер не попробувати щастя десь на провінції.
Франко знав про смерть тітки. В його записнику з'являється вірш "Похорон пані А. Г.":
Так сталось! В труні металевій нині
Ота рука проклятая спочила.
Що ген-то в добрій чи лихій годині
Нас розлучила...
Цьому віршу судилось увійти у перший жмуток "Зів'ялого листя"...
Наприкінці квітня перемишльська щоденна газета "Glos Przemysla" надрукувала невеличке оголошення про те, що в місцевому костьолі 29 квітня відбудеться шлюб Яна Добржаyського, магістратського секретаря, з панною Журовською. Ім'я панни не подавалось. Очевидно, було всім зрозуміло, про яку Журовську йде мова. Через деякий час це оголошення передрукував "Kurjer Lwowski", в якому на той час працював Іван Франко. Ім'я нареченої — Целіна Журовська.
Він повірив. Цикл першого жмутку "Зів'ялого листя;) завершується отим знаменитим епілогом:
Розвійтеся з вітром, листочки зів'ялі,
Розвійтесь, як тихе зітхання!
Незгоєні рани, невтишені жалі,
Завмерлеє в серці кохання.
В зів'ялих листочках хто може вгадати
Красу всю зеленого гаю?
Хто взнав, який я чуття скарб багатий
В ті вбогії вірші вкладаю?
Ті скарби найкращі душі молодої
Розтративши марно, без тями,
Жебрак одинокий, назустріч недолі
Піду я сумними стежками.
Відкрив другий жмуток "Зів'ялого листя" вірш "В Перемишлі, де Сян пливе зелений...". У тому Перемишлі тепер живе вона. Він багато разів їздив туди. Друзям навіть дивно, чого туди так зачастив Франко.
Відтак настав довгожданий спокій. Рана ніби загоїлась. Зовнішньо він став спокійний, тільки час від часу у його записнику з'являються вірші, подібні тому:
Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні...
І несподівано на початку 1896 року Целіна знову з'являється у Львові. Сама, без чоловіка... Лигає тепер Франко довідався всю правду. Целіна не була ніколи замужем.
Недавно вдалось розшукати запис у книзі шлюбів перемишльського костьолу, в якому згідно із оголошенням "Kurjerza Lwowskiego" 29 квітня 1890 року повинна була братb шлюб Целіна Журовська з Яном Добржанським. У цій книзі під номером 104 є запис, що з Яном Добржанським 29 квітня 1890 року брала шлюб Анна-Марія Журовська, дочка Філіпа та Анни Валігурськоі, і що народилась Aннa-Марія 23 липня 1864 року в Перемишлі за Засянню. Отже, не Целіна.
Тоді як розуміти оголошення у львівській газеті? І чому це оголошення було надруковане саме у газеті, в якій працював Франко? Чому не в іншій, адже було тих газет десятки?.. Друзі собі пожартували. Знали про Целіну, про те, що Франко пише їй листи. Потім наткнулись на оголошення в перемишльській газеті і вирішили надрукувати оголошення у "Kurjerze Lwowskim".
Про все це він дізнався лише тепер. Було боляче. Він думав, що Целіна насправді вийшла заміж.
Приїзд Целіни у Львів знову викликає у Франка неспокій. Біль, розпач, скарги на долю тепер сплітаються н одне. Для Целіни він ніхто навіть тепер. Що він, жонатий мужчина, якого обсіли діти, може дати їй? Та й, окрім того, він же русин! Українець. Не для неї.
Львів для Целіни Журовської був тепер більш щасливим містом. Вона виходить заміж, її чоловіком стає Здіслав Зигмунтовський, людина видна, як було прийнято міряти в ті часи, працівник суду, отримує зарплату по дев'ятій шкалі судових чиновників — 2800 корон річно. Франко ж на цей час за каторжну працю в "Kurjerze Lwowskim" отримував тільки 100 корон щомісяця. Целіна досягла того, чого прагнула. Правда, товаришкам вона скаржиться, що вже надто старший від неї Здіслав. На цілих 23 роки. Але це просто-напросто кокетство. Зовсім випадково був віднайдений документ, що трошки спростовує це твердження Целіни.
У 1918 році, виявляється, Целіна Зигмунтовська звернулась у відповідні органи соціального забезпечення у справі пенсії, яка їй належиться, як вдові по високому чиновнику. Про себе вона подає дані, що вона 1856 року народження, а чоловік її, Здіслав Зигмунтовський, помер 1 листопада 1899 року, прослуживши 26 років і 4 місяці, і що останнім місцем його праці був Станіслав. Розрахунки показують, що чоловік був старший за Целіну на 14 років. Зі Здіславом Зигмунтовським Целіна винайняла невеличке партерове [24] помешкання по вулиці Вронських (тепер вул. О. Колесси) в будинку № 5. Якраз коло Лазарівського монастиря. Кімната складалась з покоїка, кухні. "Умебльовання — середнє". Пригадуєте п'ятий вірш з третього жмутку?
Покоїк і кухня, два вікна в партері,
На вікнах з квітками вазонки,
В покою два ліжка, відхилені двері,
Над вікнами білі заслонки.
На стінах годинник, п'ять-шість фотографій,
Простенька комода під муром,
Насеред покою стіл круглий, накритий
І лампа на нім з абажуром.
На кріслі при ньому сидить моє щастя,
Само у тужливій задумі:
Когось дожидає, чийсь хід, мабуть, ловить
У вуличнім гаморі й шумі.
Когось дожидає... Та вже ж не для мене
В очах її світло то блима!
Я, сумерком вкритий, на вулиці стою,
У рай той закрався очима.
Ось тут моє щастя! Як близько! Як близько!
Та як же ж далеко навіки!
І крається серце, та висохли сльози,
Огнем лиш пашіють повіки.
Гаряче чоло я в долоні зціпивши,
Втікаю від тихої хати,
Мов ранений звір той тікає у нетрі,
Щоб в своїй берлозі здихати.
В цей час Франко і Знгмунтовська познайомились ближче. Одного дня він прислав їй листа, в якому просив бути хресною мамою його дітей. Целіна відмовилась, бо сама на цей час чекала дитину. "Шановний пане, — написала вона йому на поштовій листівці 31 жовтня 1896 року, — прикро мені, що не можу задовільнити Ваше прохання, бо я не здорова..."
Всі вірші, що ввійшли до третього жмутку, написані у 1896 році.