Целіна, не попрощавшись, повернулась і швидко збігла сходами вниз на вулицю. Софії чогось здалось, що саме в цей час знявся в саду вітер і жбурнув за нею минулорічним опалим листям. Пригадує Софія, що було це саме того дня, коли до Франка приходив посланець від митрополичої канцелярії Теодозій Галущинський, щоб висповідати його, але Франко відправив монаха ні з чим.
Микола Вороний, відомий український поет і перекладач на українську мову "Інтернаціоналу", "Варшав'янки" та "Марсельєзи", у своїх спогадах, надрукованих на сторінках "Всесвіту" в 1926 році під назвою "Перші зустрічі з Іваном Франком", писав: "І ось тепер я, схиляючись перед пам'яттю свого великого учителя і друга, думаю, що не схиблю тим його пречистого образу, а ще більше, може, приверну до нього очі тих, що високо шанують пам'ять його, коли дозволю собі одну нескромність, виявивши таємницю його життя, про котру глухі чутка давно вже ходили поміж людьми і яку в інтимних розмовах він зробив мені честь повідати. Так. Все своє життя він кохав тільки одну пані, і кохав її платонічно, як Данте свою Беатріче. Не назову її прізвища, а тільки, що під іменем Регіни Франко виводить її в своїх поетичних і прозових творах ("Лісова ідилія", "Перехресні стежки"). Власне, це дало мені право в іншому вірші, присвяченому Франкові в час його 40-літнього ювілею, писати:
Стоптані перли, зів'яли листки
Волали його перехресні стежки...
Зрадила доля мужицького сина,
Але, й останній свій ронячи цвіт,
Серце їй слало привіт "Ave Regina".
Нею натхнений, він написав "Зів'яле листя" та інші поезії. Честь їй висока за це. А ще більша честь належить їй за це, що коли вже умирав наш поет... це була вона, та єдина і поважна старша пані, що приходила його навідувати і своєю пестливою рукою назавжди закрила його згаслі очі..."
Не було цього. Не їй, оцій поважній старшій пані, судилось закрити поетові очі...
Софія Монжеєвська, яка запам'ятала Целіну Зигмунтовську, стверджувала, що більше Целіна до Франка ніколи не приходила.
Так вже вийшло, що їй, Софії Яремівні Монжеєвській, пізніше Гончар, судилось закрити очі Франку і обмити його тіло до домовини. Вона так ніколи і не довідається, хто такою була ота пані Зигмунтовська для Франка. Колись її до дрібниць будуть випитувати про ці відвідини Зигмунтовської і будуть просити, щоб навіть інтонацією передала, як говорила Зигмунтовська і як говорив Франко. Вона ніяк не могла пояснити, чому Франко не захотів бачити цю поважну паню.
Незадовго до смерті Софії Яремівни її віднайшов в Івано-Франківську старший науковий працівник тамтешнього краєзнавчого музею і, розуміючи всю важливість свідчень Монжеевської, записав її спогади на магнітофонну плівку.
II
Особа Целіни Зигмунтовської цікавила багатьох. Навколо Франка почали кружляти, як казав Микола Вороний, "глухі чутки". Целіна Зигмунтовська, справді, жила в його домі, він сам признався, що через неї з'явилось його "Зів'яле листя".
Ось свідчення: Іван Франко — Є. К. Трегубову, Львів, дня 27 н. с. травня 1915 року. "Бувши змушеним іще в грудні минулого року віддати жінку до закладу божевільних, я рівночасно був змушений прийняти до свого дому одну вдову з двома дорослими дітьми й дати їй, окрім квартири, майже повне вдержання. Се уможливило мені перебути сю тяжку зиму та небезпечну хворобу". (Є. К. Трегубов — чоловік Антоніни Хоружинської, сестри Ольги Франко).
Іван Франко — В. Якіб'юку. Львів, 4 грудня [суб] 1915 року. "Сини оба при війську; Тарас кадетом (хворував весною), тепер на Угорщині, а Петро лейтенантом, тепер у ровах недалеко Підгаєць. Гандзя як поїхала літом 1914 року до Києва, так і досі не вернула. Я прожив від половини грудня 1914 сім місяців з мамою Здіся, з його сестрою та ним самим і можу сказати, що одною з причин моєї хвороби та її тяжкого стану були відносини тої жінки та її сина до мене. Коли, нарешті, літом явився в мене син мого брата 17-літній парубок з Нагуєвич, я був рад, що він мусив лишитися ві Львові, відправив у вересні паню Зигм[унтовську] з дітьми зі свого дому (Здісь, не попрощавшись навіть зі мною, вибіг наперед, приставши до польського легіону) і лишився дома вдвійку з братаничем". (Василь Якіб'юк — селянин в Криворівні, в якого останнім часом зупинявся на відпочинок Іван Франко разом із сином Целіни Зигмунтовської, Здіславом).
Широкому читачеві про Целіну Зигмунтовську вперше оповів син Франка, Тарас, у книзі "Про батька", що вийшла у Києві в 1964 році.
"Пізнався, — писав Тарас Франко, — Іван Франко з Целіною Журовською, замужем Зигмунтовською, ще в Дрогобичі, коли та сиділа при поштовім віконці і, обслуговувала різношерстну публіку. Вона і була тією маніпулянткою, яку так живо описав письменник в однойменній новелі. Франко почував себе при ній несміливим, ні постаттю, ні красою не міг їй заімпонувати, його розуму дівчина не бачила, творів не знала і не його слави бажала, а маєтку, якого у Франка не було. Не дивно, отже, що вони не зійшлися вдачами і не спарувалися.
Целіна вийшла заміж за поліційного комісара, мала з ним двоє дітей і швидко повдовіла. Є переказ, що Зигмунтовський загинув, виступаючи зі зброєю в руках проти українських виборців. Він змальований у драмі Смілянського "Мужицький посол".
Вдова Зигмунтовська служила на поштових відділеннях різних міст, коли ж вибухла велика війна 1914 року, вона опинилася у Львові. Деякий час проживала з дітьми в хаті Франка по вулиці (тоді) Понінського, 4. Там я познаиомився з нею особисто. Незважаючи на похилий вік, вона робила імпозантне враження: висока і повна, з дивним чаром і одночасно несамовитим холодом в очах. Замолоду мала незвичайний колір волосся: попелястий. Держалась просто, хід мала маєстатичний, українською мовою не хотіла розмовляти, тільки польскою мовою переписувалась з Іваном Франком. Окремі її листи до Франка збереглись. Своїх дітей виховувала в польськім патріотичнім дусі. Син Здісь загинув на фронті.
В музеї Івана Франка збереглась скромна фотографія Целіни. Вона сфотографована в претензійно-кокетливім профілю. Цей знімок — остаток спопелілого жару великого серця Івана Франка".
Так, по Целіні Зпгмунтовській залишилось лише вісім листів до Франка та невеличкий портретик...
Михайло Возник, впорядковуючи архів письменника, бачив листи Целіни Журовської-Зигмунтовської до Франка, навіть використав два із них при встановленні часу написання повісті "Лель і Полель"; знав, що в цей час Целіна Зигмунтовська живе у Львові по вулиці Снопківській, 8, знав, що мусили б бути листи Франка до неї, — але завжди і всюди обминав це питання мовчанкою. Він читав лекції у Львівському університеті, і, коли студенти, котрі вже десь щось чули про Целіну Зигмунтовську, запитували про неї, він відповідав, що це була знайома Франка, звичайна жінка, як і більшість жінок. Чому Михайло Возпяк з такою пристрастю розшукував сліди Ольги Рошкевич, а про Целіну Зигмунтовську, про яку від знав набагато більше, ніж хто-небудь, мовчав? Ніби навмисне викреслював це ім'я з біографії Франка. Що відштовхнуло його? Обмеженість Целіни Зигмунтовської, байдужість до Франка і до його пам'яті? Чи відчуття того, що найкращі твори Іван Франко присвятив або написав під впливом отої байдужої до нього міщанки? Невідомо... Знав же, що рано чи пізно віднайдуться листи, документи, свідки...
Байдужість Целіни до Франка була вражаюча. Вона навіть не читала і не мала наміру читати "Зів'яле листя". Для чого? Їй прочитали, запитали, що її найбільше вразило у тій збірці і вона преспокійно відповіла, що з усього їй найбільше сподобався опис квартири в одному вірші, бо подібну квартиру вона мала на вулиці Вронських у Львові. І більше нічого.
Працівники музею Франка показали їй два листи, написані нею до Франка, щоб той дав їй спокій, бо вона не для нього, — і знову ніякої реакції. "Овшім" листи були, але писала їх не вона, а її тітка...
Тільки після довгих розшуків вдалось приблизно відтворити біографію Целіни Зигмунтовської. І тоді виявилось, що Іван Франко її біографію використав у повісті "Лель і Полель". Ця повість писалася на конкурс, який на початку 1887 року оголосила редакція газети "Kurjer Warszawski". Переможцям було обіцяно дві премії: перша — 1000 золотих та друга — 500. Крім цього, було обіцяно, що премійовані повісті будуть друкуватись по п'ягь крейцарів за рядок. Останній термін надсилання повістей був 30 вересня. Опісля термін був перенесений на кінець грудня 1887 року. У Франка, як він сам каже, "борги стоять і гавкають", а тому він надіється, що нова його повість "Leium і Polelum", написана польською мовою, виручить його із складного матеріального становища. Про це він і повідомляє М. Драгоманова 26 листопада 1887 року, називаючи повість романом: "Роман, на котрий я розраховую, що принесе мені трохи грошей і дозволить вибратись з боргів, вже готов і буде швидко переписаний начисто. Штука вийшла доволі широка (аркушів, може, 12 або й більше) і, смію думати, інтересна... Хоча б надія на премію показалась ілюзією, то все-таки я маю вже запевнену можливість надрукування роману одночасно в однім варшавськім тижневику і в "Kurjerze Lwowskim", що, в усякім разі, повинно принести кількасот рублів доходу". Тим "варшавським тижневиком", як гадав М. Возник, мав би бути "Swit", редактор якого звернувся до Франка з пропозицією надрукувати роман по 2 коп. за рядок.
28 квітня 1888 року були оголошені результати конкурсу. Франко премії не отримав. Референт конкурсу Ольшевський обіцяв пояснити, чому так сталось з повістю Франка, і збирався навіть з тим роз'ясненням виступити у пресі, однак цього не зробив. Незважаючи на обіцяпкч "Kurjerza Lwowskiego" та "Switu", повість Франка не була надрукована. Сам же ж Франко дуже цінив її. Коли виникла можливість надрукувати її в "Зорі", а редактор Борковський висловив ряд зауважень і просив автора "переінакшити" повість, то Франко різко виступив проти цього. З цього приводу Михайло Павлик скаржився в листі від 23 грудня 1888 року Драгоманову: "Фінансові справи, — говорить Павлик, — можна було б поправити, якби Франко погодився із зауваженнями "Зорі", переробив би повість і надрукував її..."
Як це часто бувало з повістями Франка, дана повість починає друкуватись уривками, у вигляді самостійних закінчених оповідань, і то по різних газетах, додатках до газет та альманахах.