Що далі буде зі мною, не знаю, пршідеться, бачу, сидіти дальше у Львові самотою та поневірятися межи чужими людьми — доки?"
Коли ж Василь Лукич запитує Франка, свого товариша, коли він думає женитись, то Франко з сумом відповідає: "Про женихання поки що нема мови, — заждемо до ліпших часів, — законні речі не вистигнуть. Що діяти, — не в ту, мабуть, пору ми родилися, щоб паші бажання сповнювалися..."
Та ось думка про комуну виникає у Гната Дашинського. Він повідомляє Франка, що до нього приходив "високий, гарний" селянин Мельник з Волі Якубової, попросив журнал "Молот", а потім слово по слові сказав, що має намір одружитись з Анною Павлик, бо її статті у журналах йому припали до серця. Мельник сказав Гнату, що має теж намір організувати щось на зразок спільного господарства з якимсь Горобінським. Гнат теж збирається вступити до цієї комуни і пропонує об'єднати її з комуною, яка має утворитись у Станіславі.
Нарешті, Дзвонковська свій маєток продає, і на цьому історія з комуною закінчується...
Він не порвав стосунків з Юзефою. Якщо вона хоче працювати і бути корисною для людей, то він їй допоможе. Він пропонує їй спробувати свої сили в літературі, спочатку перекладачкою, а потім, коли наб'ється рука, — письменницею. На перший раз він радить взятись за переклад Гонкурів. "Прошу пробачення за те, що насмілююсь Вас турбувати запитанням, — звертається Франко до редакції одної з польських газет. — Чи у видавництвах, які виходять паралельно з "Przeglаdem Tygodniowym", особливо у виданнях дешевих повістей, не можна було б вмістити поруч з перекладами Золя, Доде і Флобера переклади деяких творів братів Гонкурів — найвидатніших представників натуралістичного напрямку у Франції. Є тут одна панна, яка дуже добре володіє французькою мовою (оскільки виросла в Парижі!), а водночас прекрасно знає і мову польську і хотіла б літературною працею завоювати собі хоч трохи краще становище від того, в якому зараз знаходиться. Як зразок її стилю і хисту надіюсь незабаром надіслати її переказ змісту для "Dodatku Miesecznego", а зараз прошу про одне: написати, чи твори братів Гонкурів (до цього часу, наскільки знаю, зовсім невідомі в польській літературі, а дуже заслуговуючі на увагу) могли б бути вміщені у Вашому виданні і чи згадана панна може запрягтися до праці?"
Юзефа обіцяла Франку, що візьметься до роботи, але... мабуть, нічого в неї не вийшло. Однак Юзефа виявляв бажання бути корисною якщо не в літературній справі, то в чомусь іншому. Наприклад, її цікавлять суспільні питання. Франку вона пише, що радіє від "щораз більшого пожвавлення політичного життя на Україні завдяки появі в ньому нових і корисних чинників".
В листах, датованих 1885 роком, Юзефа ще запевняв Франка, що між нею і ним добрі дружні стосунки залишаться й надалі: "Невже ж Ви сумніваєтесь, що наших добрих друзів ми завжди мило раді бачити у себе". Вони ще бачились, зустрічались. 15 липня 1885 року Михайло Павлик у листі до М. Драгоманова скаржиться, що "Франко, наваривши каші і з нами, і в молодіжжю, сам стрибнув зі Львова аж до Косова". Пізніше, коли М. Пав-лик буде друкувати своє листування з М. Драгомановим, то в примітці до цього листа напише: "Там тоді вакаціонувала у нас небіжка Юзя Дзвонковська, з котрою Франко хотів женитися".
Юзефа Дзвонковська свою долю вирішила трохи інакше, ніж пропонував їй Франко. Не стала перекладачкою, не стала письменницею, а свої останні роки, які їй судилось прожити, вирішила присвятити більш, як на її думку, корисній справі: стати народною вчителькою. Антоніна Дзвонковська не хотіла і чути про це. Як? Юзя? Її Юзя з таким слабим здоров'ям і народна вчителька?! Вона не послухала матері. Познайомилась із Анною Павлик і разом з нею вирішила стати поштовим працівником. З цією метою Юзефа приїздить у Косів, де жила Анна, п обидві готуються до екзамену. Директор пошти не захотів мати справу з Анною Павлик, а отже, і з її товаришкою. Хто така була Анна, він добре знав...
Як встановив Іван Білинкевич, дослідник творчості та біографії Франка, саме в цей час у Косові перебував польський художник Ройзнер, автор портрета незнайомки, який купив у антикварній лавці у Львові Франко. Білинкевич встановив, що Ройзнер був добре знайомий а Дескурами, Дзвонковськими. Було встановлено теж, що цей портрет незнайомки власник лавки придбав у Косові. Чи портрет незнайомки з маком у волоссі є портретом Юзефи, — відповісти трудно, бо самої фотографії Ю. Дзвонковської віднайти не вдалось. Портрет незнайомки Франко повісив над своїм робочим столом...
Після 1885 року сліди Юзефи загубились. Про неї намагався довідатись Денис Лукіянович, але безрезультатно. І зовсім недавно вдалось встановити, що вчителювала Юзефа Дзвонковська недалеко від Станіслава, у селі Княгиничах. Мала надію, очевидно, що в цьому чудовому кутку з соснами і здоровим повітрям їй буде краще... У книзі одного з станіславських костьолів про причину смерті Юзефи написано коротко — параліч. Чи це помилка? Невідомо. Франко казав, що померла вона народною вчителькою, і померла від туберкульозу...
Тихе, з усіх боків закрите високими будинками, кладовище в Івано-Франківську. Так вже вийшло, що, будучи колись за містом, воно тепер стало мало що не в центрі його. Тут віддавна нікого не хоронять. Заросла травою, колись мощена бруківкою, головна алея, по котрій спроваджували на вічний спочинок тих, над котрими сьогодні камінь та хрести. Іржа повиїдала написи на металевих дошках, хрести звалились між трави, камінь поріс мохом. Час безжалісний до них. Сонце тут рідко коли пробивається до землі. Колись молоді дерева розрослись і стали пристанищем для цілої колонії ворон, які невідомо від чого раз у раз і з криком довго кружляють над могилами.
Її могилу віднайшли зовсім недавно на кладовищі в Івано-Франківську. Звичайнісінька плита з пісковику, котру теж не пошкодував час. Вона понадтріскувалась і поросла мохом. На ній написані дати народження і смерті Юзефи Дзвонковської: 21. 10. 1862 — 5. 05. 1892 pp. Всього тридцять років життя...
Осінь щедро посипає могилу листям А весною тут зацвітають дрібні фіалки.
Під нею жаги і любові
Не згасла ще іскра жива...
Не згасла ще, тліла, ятрилась
Помимо слів моїх роси;
Та вітер повіяв і попіл розсіяв —
Тепер ти огонь той згаси!
Коли він, Іван Франко, відчув, що дні його лічені, зібрав колись написані про неї поезії і захотів видати їх окремою збіркою. Чому? Може, саме тоді до болю зрозумів її, Юзефу. Вона жила серед здорових людей, котрі любились, раділи життю. Вона ж мусила чекати смерті і тому не могла стати на його дорозі. Вона зреклася від нього заради нього. Він зробив би так само...
Частина третя
"ЯВИЛАСЬ ТРЕТЯ...— І ОЧАМ ПРИЄМНО..."
"Фатальне для мене було те, що, вже листуючись з моєю теперішньою жінкою, я здалека пізнав одну панночку польку і закохався в неї. Отся любов перемучила мене дальших 10 літ; під її впливом були мої писання "Маніпулянтка", "Зів'яле листя", дві п'єски в "Ізмарагді" і ненадрукована повість".
(З листа І. Я. Франка до А. Ю. Кримського).
Весна тільки розпочиналась. Вже мали би зацвісти вишні, а за ними й яблуні. Опале ще з минулої осені листя лежало в саду грубою, неприбраною верствою, через яку вже пробивалась молода трава, а на відсонні цвіли дрібні стокротки.
Дні, проте, стояли похмурі, насуплені. У хаті було холодно. Він стояв біля вікна і виглядав сонце. А сонця як не було, так і нема. Годі його дочекатись. Щулився від холоду і скаржився, що десь раніше був старий рудий кіт, а з тих пір, як хата спорожніла, і той щез. Нічим стало погріти руки...
Хтось подзвонив у двері. Попросив, щоб його поклали в ліжко: "Ех, коби моя мама мене тепер побачила..."
Дзвінок повторився, і панна Зося, чи Софія Монжеєвська, побігла відчиняти. Вона недавно кінчила курси медсестер і на просьбу старшої сестри Ірини погодилась доглядати за немічним Іваном Франком у притулку по вулиці Петра Скарги, 2.
Сюди його привезли після того, як він залишився сам. Сини пішли на фронт і зараз сиділи по окопах, дочка Анна поїхала в Київ до тітки Трегубової, дружина лікувалась у закладі на Кульпаркові. Довідавшись, що Франко залишився сам, брат Захар з Нагуєвичів прислав свого сина Василя. Стан здоров'я різко погіршився, і всім стало зрозуміло, що скоро наступить розв'язка. Друзі впрохали Франка, щоб він погодився перебратись до притулку, де він матиме теплу їжу, ліжко та лікарський догляд. Панна Зося без вагань погодилась доглядати за хворим.
Одного дня вона прийшла на чергування, але Франка в притулку не було. Знайшла його разом з племінником Василем у недобудованому будинку по вулиці Понінського, 4. Франко стояв коло печі і трясся від холоду.
"Пане докторе, що ви наробили? Чого ви втікли з притулку? Та ви тут пропадете!.."
Він пояснив, що не хоче нікому заважати, що хоче померти у своїй хаті. Софія попросила, щоб Василько збігав за Карпом Бандрівським, офіційним опікуном і товаришем Франка, оповів йому про те, що сталося, і роздобув хоч трохи вугілля, бо в хаті дуже холодно.
Відтепер Софія постійно чергувала коло Франка. Часом її заміняли студенти, часом хтось зі знайомих, котрих тепер можна було порахувати на пальцях, а найчастіше приходила сестра Ірина. Тоді Франко їх обох — Ірину і Софію — просив оповідати про себе, про село і просив, щоб йому заспівали оту: "Ой зацвіли фіялоньки, зацвіли". "Ми робили все, що нас просив, аби вволити йому і трохи розвеселити", — казала пізніше Софія...
На порозі ґанку стояла стара жінка, доста висока, в маленькому ясному капелюшку, що ледве прикривав її сиве, трошки кокетливо укладене волосся.
"Ви до кого?" — спитала Софія. "До пана доктора", — відповіла жінка по-польськи. — "Він тільки що ліг і зле себе почуває. Не знаю, чи зможе прийняти вас". — "Мене він прийме... Бо написав про мене книжку". — "Яку?" — "Маніпулянтка". — "Як маю доповісти доктору?" — "Скажіть, що прийшла пані Зигмунтовська... Пані Целіна Зигмунтовська..."
Коли Софія доповіла про неї Франку, він довго не міг нічого сказати, як би щось йому застрягло в горлі, лиш по хвилі сказав, щоб її не впускала й на поріг.
Софія вийшла до пані Зигмунтовської і чемно сказала, що доктор не зможе її прийняти, йому погано.