Сама о собі то кажу. Ви правду пишете: всьо пропало, але лише для мене, для Вас ні, перед Вами будучність, надія, — передо мною нема. А коли так, то вже нічого і не треба. Най добрі люди і не згадуют про мене. Я уже майже привикла до того, і спокійно буду жити сама в собі. Коли так, то й так"...
І заключні дві пісні "Картки любові" — шоста і сьома, надруковані у шостому номері журналу "Світ" 1881 року, — це ніби два заключні акорди про кохання...
І ти підеш убитою дорогов,
Котрою день в день тисячі ідутьі
І ти пониження й неволі путь
Пройдеш, як другі, до кінця самого.
Тепер ти ще боронишся, небого,
Ще молодою кров'ю жили б'ють
І свіжі думи сили додають,
Та швидко опору не стане твого.
В глиб звільна втягне тя багно гниле
І в кров усіми порами віссеться,
Повітря вколо тебе затрує,
І сили волі в тебе не найдеться,
Щоб опиратись довше! Затонеш ти —
І труп живий, безладно поплинеш ти!..
Я буду жити, бо я хочу жити!
Не щадячи ні трудів, ані поту
При ділі, що наш вік бересь вершити,
Найду й свою я тихую роботу.
З орлами я не думаю дружити,
Та я опрусь гниючому болоту;
Щоб через нього й другим шлях мостити, —
На те віддам свій труд, свою охоту.
А як часом моя послабне сила,
І серце в груді біль зціпить пекучий,
І людська злість зморозить кров у жилах,
То човник мя перенесе летючий —
Твоя любов підніме мя на крилах,
Аж поки вал не зломиться ревучий...
Біль був великий, — і вона вирішила відійти у тінь. Прагнула, аби всі забули про неї. Не хотіла, аби хтось навіть згадував їй про ті далекі роки молодості, Лолин. Тому так боляче сприймала оповідання "Задля кусника хліба", яким Наталія Кобринська у 1884 році дебютувала в літературі. Мало кому було відомо, що це оповідання носило автобіографічний характер. Як писав К. Трильовський, Наталія Кобринська не здержалася, "щоб пе описати" в ньому весілля свого брата Володимира. Володимир не з любові, а "заради кусника хліба" одружується на нелюбимій дівчині, але багатій і рівній йому по соціальному положенню, покинувши свою бідну наречену.
Франко дуже схвально віднісся до оповідання. "Чи знаєте Ви, що се Ви написали таку штуку, — писав він Н. Кобринській, — котрій рівної вся наша література досі не видала?" Дехто твердив, що Франко похвалив Н. Кобринську навмисне, щоб допекти Ользі. Ольга була не настільки наївна, щоб вірити цим пліткам, але була невдоволена, що Франко дав привід для пліток. Адже знав, що саме Н. Кобринська, цей "страж моралі" в родині, була першою, яка картала Ольгу за її зв'язки з Франком...
Між Франком і Ольгою почались непорозуміння. Вона звинувачує його, а він її. Він не міг собі уявити, як це Ольга, його Ольга, котру вважав громадським ідеалом жінки, може так швидко скочуватись вниз, забувши про свої клятви служити народу, закинувши всі свої обіцянки.
З ініціативи Наталії Кобринської "зав'язується", як тоді говорили, "Товариство руських жінок у Станіславові", яке мало бути першою організацією "емансипованих женщин". "Товариство" ставило собі за мету доволі широку програму дій, серед яких найважливішою справою вважало залучення жінок до суспільне корисної праці. Ольга була одною з тих, хто підтримав Наталію Кобринську, і доклала багато сил до організації "Товариства". На жаль, добрим намірам не судилось збутись. "Товариство" займалось лише організацією балів та піклувалось про те, щоб "руські дівчата по гімназіях" мали фартушки та теплі панчішки. На гроші, зібрані для видання друкованого органу, жінки додумалися купити срібну тацю єпископу станіславського престолу Юліану Пелешу. Не дивлячись на протести Кобринської, подарунок купили і урочисто піднесли його єпископу. Про такий похвальний вчинок станіславських "емансипованих женщин" оповіла газета "Діло". Більше того, газета надрукувала список жінок, серед яких була і Ольга.
Іван Франко гостро відгукнувся на цей вчинок і піддав нищівній критиці "Товариство". У "патріотичній" пресі був зчинений ґвалт: як це може Франко плювати у рідне гніздо. Чи піднесення дарунку єпископу є чимсь ненормальним, чи благословення єпископа не є найважливішим у цьому випадку? Нехай подумає і скаже про це кожен правдивий русин!
Ольга виправдовувалась тим, що ніякої участі в цій акції не брала, що це просто непорозуміння. "Яким способом, — писала вона Франку, — воно сталося, що моє ім'я видрукували між ретроградними жінками, то бог св'ятиіі знає. Вичитавши в "Ділі" моє ім'я, мало не стратиламся з гніву і сорому, який воно на мене наносить. А що для мене найгірше, що я не можу ніяк дати спростування тої похибки з причини, що в тім було много моєї власної нерозваги, а їх непорозуміння. Я Вам скажу, як колись побачимось, яким способом оно щось так дурного вийшло. Лиш мені жаль, що Ви могли зле о мені подумати. Будьте певні, що я не цофнулась назад від моїх переконань і ідеї, не записалась до царства темного і не запишусь ніколи. Що мені тре перед Вами, іменно перед Вами, отрястись з такого поганого позору і підозріння, я не знаю, лиш знаю то, що я би вмерла, якби Ви задля того мене несправедливо осудили".
В листах Ольга уникає таких слів, як "коханий", "твоя", а вживає "високоповажний", "Ви"...
У першому номері "Зорі" за 1884 рік з'являється новела Івана Франка "Вільгельм Телль". Ольгу знову переконують, що написана новела про неї та Володимира. Ольгу це прикро вразило. Добродії та добродійки швиденько донесли Франку, що Ольга "така гнівна, що грозить судом" йому за образу честі. Франко виправдовується. Він пояснює, що герої його новели нічого спільного не мають з Володимиром Озаркевичем та Ольгою. Просто він їх назвав найбільш типовими іменами.
"Але помимо того, — писала Ольга Франкові, — що я своїм очам повірити ніяк не могла, читаючи Вашу новелу, то виказали мені врешті другі люди, з усіх боків тичучи під ніс 1 ч[исло] "Зорі": ось на, то ту тебе дотичит! З Відня, напримір, дістала я відомість ще перед появленням 1 ч[исла] "Зорі", де остерігаєся мене наперед і приготовляєся на то, що там друковане буде. Судіт же самі тепер, що мала-м в такім разі думати. Доста на тім, що нічим іншим, лиш власними іменами Ви всіх в великий блуд впровадили, з чого, розумієся, вийшла ціла історія. Але звідки Ви знов взяли, що я задумала Вам процесом грозити? Ани ми ся не снило щось подібного ніколи... Новела хороша сама в собі..."
Якщо вірити Франку, що в кожному його творі є елемент автобіографічності, то Ольга мала підстави обурюватись. Справді героїня новели дуже нагадувала Ольгу Рошкевич. Та ж рішучість, твердість, відданість справі, чи як тоді говорилось, — ідеї. Володимир був зображений як дегенерат, "трус", "льотр остатного калібру", чого вона не могла витримати і стала на його захист.
Листи Франка стають різкими. Він дає настанови, поради, вимагає, сварить, їй важко це переносити. Сумніви, що він її вже не любить, все більше оволодівають нею. Вона благає, щоб він змилосердився над нею. Нехай він гляне, як вона живе, хто її оточує.
Франко мовчить. Для чого тепер такі розмови. Краще будемо працювати для "великої ідеї". Він висилає Ользі повісті для перекладу. Вона погоджується на співпрацю з "Зорею". Вона береться перекласти для "Бібліотеки найзнаменитіших повістей", котру випускає І. Белей, "Злочин і кару" Достоєвського, сумнівається, чи галицькій публіці будуть до смаку такі речі. Вона пропонує свій переклад "Анни Кареніної" Л. Толстого, вона починає писати розвідку про трагедію Софокла "Антігона", і Франко обіцяв її надрукувати.
Одруження Івана Франка Ольга сприйняла боляче. Але не відвернулась від нього і першою привітала, стримано і чемно: "Ласкавий Пане, прийміть щирі, хоч запізнілі, поздоровлення з одруженням". Маленька, коротенька листівка. Перед його поїздкою у Київ вона прислала йому листа, побажала доброї дороги та успіху в організації нового часопису, котрий "так потрібний Галичині зараз..."
Лише у 1889 році Ольга Озаркевич познайомиться з Ольгою Франко. Тоді була осінь. Ольга Озаркевич приїхала до Львова на похорон тітки Руденської, яка свої останні дні провела в жіночому монастирі отців василіан. Вшанувати пам'ять тітки приїхала вся родина. Були запрошені також Іван Франко з дружиною... Франко познайомив свою дружину з Ольгою. Вони говорили. Про що? Невідомо. Може, просто обмінялись якимись звичайними фразами про здоров'я, погоду. Пізніше смерть Франка зблизить їх.. За столом виголошувались тости, промовляв і Франко. "Я мала враження, — скаже присутня тут Михайлина Рошкевич, — ніби сипляться перли..."
9 грудня 1886 року в Лолині на 56-му році життя помер батько Ольги, Михайло Рошкевич Зі Скопівки Ольга писала Франку: "Як Вам уже, певно, відомо, наш коханий татко вже не жиють, журба і нужда заїла їх перед часом. Сестра і мама остались тепер нещасливі без утримання, але я не опущу їх, о скільки мені сил старчит, допомагати їм буду і тепер о нетерпеливості очікую того дня, коли они переселяться до мене на пробування — будемо взаємно рятуватись".
He все добре складається у Володимира Озаркевича.
Консисторія вирішила його "трохи повчити", охолодити його діяльність і з батьківського насидженого місця переводить в село Скопівку, а відтак у село Сілець. Там народжується їх син. Назвали його Іваном, в честь Франка. Так хотів батько, так хотіла мати. Коли Іванкові було два роки, він помер. Смерть сина Ольга сприйняла як якесь знамення у її відносинах до Франка. У 1890 році народжується дочка Олена-Ольга.
Листи до Франка Ольга пише все рідше і рідше, та й то короткі, ділові. Розвідку про "Антігону" Франко не надрукував, хоч мав такий намір. У 1893 році і в листі від 9 лютого Ольга попросила Франка повернути рукопис, бо "станіславські женщини" дали їй доручення прочитати реферат з історії сучасної цивілізації. 18 лютого Ольга повідомляє, що тепер сама побачила всю недосконалість своєї роботи, і починає її допрацьовувати. Розвідка дуже сподобалась жіночому товариству, і воно ухвалило надрукувати її в жіночому альманасі. Про це Ольга в радістю повідомляв Франка 9 травня 1893 року. В цьому листі вітає Франка з початком виходу журналу "Життя і слово": "Журнал хороший, і можна Вам гратулюватя. То імпонує і радує, бо такого ми ще на Галицькій Русі не видали".